Чи то у нас закладено на генетичному рівні так, чи ми здобуваємо цю рису з віком, але так часто полюбляємо нарікати, що часом важко уявити без цього свого життя. Нарікаємо на погоду, на політиків, на тих, хто поруч. Нарікаємо часом подумки і на Бога, якщо щось складається не так, як ми собі в уяві намалювали. Можемо цього і не визнавати, проте такі думки можуть з’являтися.
«І нарікала вся громада синів Ізраїля на Мойсея та Арона в пустині. Говорили до них сини Ізраїля: “О, коли б ми були повмирали від руки Господньої в Єгипетській землі, сидівши, було, круг казанів з м’ясом та ївши хліба досхочу! А то вивели ви нас у цю пустиню, щоб голодом поморити всю громаду!» — Так починається 16 розділ Книги Вихід. Варто зауважити, що у 15 розділі маємо пісню Мойсея та Марії про події, які сталися у розділі 14, а там зустрічаємо перехід через Червоне море і прояв сили Господньої. Тобто, пройшов досить таки невеликий відрізок часу після їхнього виходу з Єгипту, який мав би надовго закарбуватися у їхній пам’яті. Народ почав сумувати за тим, що було в них у країні рабства і гоніння, і забувати всі чуда, які вчинив Господь, аби їх вивести з того стану, а їх таки було чимало. Варто зауважити, що сини Ізраїля доволі таки часто нарікали у пустині: або не було чого їсти, або ж — пити. Про те, що Бог йшов перед ними, вони часто забували.
Як не сумно це визнавати, але ми — зовсім не виключення. Бог виводить нас на наші особисті пустелі і творить найбільші дива: проводить нас через море, дає воду зі скелі, творить речі, яких ми ніколи раніше не досвідчували, а ми згадуємо наші казани, біля яких сиділи, будучи рабами і думаємо, що там було краще. Хворіємо на склероз віри, коли нас спіткає щось, що не входило до наших планів.
Тату, навчи нас пам’ятати про всі дива, які Ти робив у нашому житті, відкрий очі від сліпоти нашого нарікання, аби побачити, що Ти є тут, Ти — Присутній. Дякую Тобі!
фінансово.
Щиро дякуємо!
