Батьки, не дратуйте дітей своїх, щоб на дусі не впали вони! (Кол 3,21)
Ми, дорослі, дивовижні все ж таки істоти — через вибіркову пам’ять і трактування подій та обставин часто потрапляємо у пастки, яких заприсяглися уникати. Ми росли і обіцяли собі, що коли у нас будуть власні діти, ми ніколи-ніколи не будемо їх ігнорувати і завжди-завжди будемо брати до уваги їхню думку.
Потім ми виросли, у нас народилися діти і всі дані собі обітниці розчинилися у недоспаних ночах. Крім того, ми перестали шукати відповідей на важливі питання і почали задовольнятися стандартними, які вже хтось придумав до нас. Ми виховуємо дітей чужим шаблонним методом і не думаємо, що, можливо, нашій ось цій дуже конкретній дитині так не підходить. Не може не підійти — «всім» пасує і нашій мусить. Часом треба народити не одну дитину, аби зрозуміти, що кожна з них — це сам у собі розрив усіх шаблонів.
У мене є своя улюблена філіжанка для кави. І улюблена чайна ложечка. Я знаю, яке горнятко любить моя мама і з якої тарілки бульйон смакує їй найкраще. Мій тато їсть конкретною виделкою і якщо я дам до обіду не її, тоді обов’язково почую за собою кроки тата, який іде міняти «не таку» виделку на «правильну». Словом, ви розумієте, кожен дорослий член моєї немаленької сім’ї має свій улюблений посуд.
«Чому вона раптом вирішила видавати тут усі родинні таємниці, — подумаєте ви, — до чого все це?» Так от, мій син, якому зараз шість, відколи навчився говорити, також має свої улюблені горнятка, ложки і тарілки, але дорослих це чомусь обурює. Щоразу, коли він каже, з якого горнятка хоче пити чай, всі дорослі закочують очі й починається лекція на тему «Риби і діти голосу не мають». Мене, зізнаюсь, це також спершу трохи дратувало. Яка різниця, з якого горнятка пити? Але якось, шукаючи у шухляді свою улюблену ложечку, я подумала: «Жінко, тут “мільйон” ложечок, чому ж ти не візьмеш першу-ліпшу, а шукаєш “свою”?» Відповідь дуже проста — мені подобається саме ця, мені приємно нею користуватися, тож якщо у мене є вибір, я оберу її.
Ми, дорослі, майже всі так робимо і не вважаємо це дивацтвами чи капризами; ми поважаємо право інших мати улюблені речі, предмети, сторону ліжка, улюблене крісло чи місце за столом. Чому ж тоді не визнаємо цього права за дітьми? Чому наші діти, яких ми любимо і які є частиною нас, мають наші гени, десь місцями наш характер і, можливо, навіть ті самі смаки, не мають права голосно заявити про те, що їм подобається?
Деколи мені здається, що дорослі вважають своїм святим обов’язком показати дітям, які вони нікчемні. Будь-який прояв поваги до дитини, якій менше 18 років, затаврують улюбленим словом багатьох українців: «розбалували». Чому? Бо хто ж то колись бачив таке, щоб рахувалися з думкою дитини, з її смаками, вподобаннями чи бажаннями!? А тепер? O tempora, o mores! Кожний шмаркач буде розказувати, що йому не подобається!
Мені зараз не хочеться вникати у корені такого ставлення. Це питання до фахівців. Я ж звичайна мама, якій щодня доводиться пояснювати іншим людям, і близьким також, що кожна моя дитина має право бути в поганому настрої, хотіти пити саме з цього горнятка і не хотіти носити того, що було куплене без її участі. Я часто змушена пояснювати дорослим людям, що дитина — також людина, що вона особистість і з нею варто рахуватися. І якщо це їй не шкодить і не загрожує її безпеці, то вона має право мати власну думку і робити власний вибір.
Так, це буває незручно, це буває складно і деколи навіть доводить до сказу. Психологи, яких я вже прочитала силу-силенну, кажуть, що це прекрасно, якщо дитина має і вміє відстоювати власну точку зору, бо це збільшує її шанси вирости успішною, самостійною і нею важко буде маніпулювати токсичним людям. Головне, щоби це не ми були тими токсичними маніпуляторами у житті наших дітей. Адже нам, батькам, часом так важко зрозуміти: наші «незручні» діти — це кара чи благословення? Та все ж навіть, якщо раз так, а раз сяк, все одно це велике щастя, що вони у нас є. Саме завдяки цьому ми вчимося любити по-справжньому або принаймні розуміти, що це означає: безумовна любов і прийняття людини такою, як вона є. Давайте будемо поважати своїх дітей, не будемо ламати їх під себе і пригнічувати їхню особистість? Мама і тато потрібні дитині не для того, щоб «отруювати» життя і робити його нестерпним, а діти потрібні батькам не для того, щоби було на кому практикувати зверхність і тиранію. Ми є одні в одних, щоби примножувати любов і турботу у цьому неідеальному світі. Це наш спільний шлях.
Піду попрацюю над собою.
фінансово.
Щиро дякуємо!
