Пам’ятаю, коли я закінчував навчання в університеті, мені не вдалося з першого разу захистити дипломну роботу. На думку екзаменаційної комісії, її назва не відповідала змісту.
Про цю подію студентської молодості я згадав, прочитавши статтю «Свобода народжувати. Чи заборонять аборти в Україні», оприлюднену деякий час тому на сайті «Фокус». Згадав тому, що, ознайомившись зі змістом, дійшов висновку про невідповідність змісту і заголовка. Змісту матеріалу більше відповідав би заголовок не «Свобода народжувати», а «Свобода народжувати чи свобода вбивати». І я, як людина лінива і «важка на підйом», скоріш за все, не став би реагувати на цей — черговий — випад проти заборони абортів. Таких випадів стільки, що відповідати на кожний — не вистачить часу ні на що інше. Не став би, якби не свіже повідомлення про те, що Європарламент визнав захист ненароджених насильством щодо жінок.
Одним словом — «дістало».
В першому рядку авторка статті Діана Давитян повідомляє читачам, що «Україна — одна з 70 країн, у яких жінка має право сама вирішувати, хоче вона народжувати дитину чи ні». Далі ж наводяться приклади того, що «позбавити українських жінок цього права в українському парламенті пропонують вже не вперше», називається, хто саме, а потім — аргументи на користь того, що забороняти аборти або не можна, або непотрібно.
Перераховуючи тих, хто хоче «позбавити українських жінок права» вирішувати самій, чи народити дитину, чи вбити її ненародженою, пані Давитян називає, зокрема, народного депутата від БПП Дмитра Голубова, депутатів із фракції «Свобода», депутата від Радикальної партії Ігоря Мосійчука. І не забуває згадати (і правильно робить!) Греко-Католицьку й Римо-Католицьку Церкву. «За їхніми підрахунками, — пише авторка, — через аборти Україна втратила 40 мільйонів громадян починаючи з 1955 року, коли в СРСР дозволили штучне переривання вагітності». Так, цю страшну цифру Церква справді озвучила. Таку кількість вбитих абортами назвав у 2012 році Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. Ось тільки — починаючи не з 1955 року, а з 1991‑го. З 1955 року до розвалу Радянського Союзу, за підрахунками Російської Православної Церкви, в усьому колишньому Союзі було вбито 250 мільйонів ненароджених дітей. Яка частка цього геноциду припала на Україну? Якщо врахувати, що в колишньому Союзі народжуваність у середньоазіатських і кавказьких республіках була традиційно високою, можна припустити, що чимала. І кількість абортів, зроблених із 1991 року, перевищувала.
Але не це головне. Хочеться запитати, чому замість 1991 року названо 1955‑й? Ненавмисна помилка автора? Втім, відповідь на це запитання приходить сама собою, якщо розглянути наведені у статті аргументи щодо неприпустимості або недоцільності заборони чи обмеження абортів.
Аргумент 1. Прибічники заборони ігнорують той факт, що за період незалежності кількість абортів у країні зменшилась удесятеро.
«За даними Міністерства охорони здоров’я, — говориться у статті, — у 1990 році в Україні кількість абортів перевищувала 950 тис. випадків в рік. У 2016 ця цифра змінилась до 96 тис.» (Ох, як же би хотілось, щоб це було правдою! — Авт.). Далі вказано кількість абортів, зроблених в окремі роки: 1996 р —– 664, 1 тис.; 2001 р. — 346, 4; 2006 — 229, 6; 2011 — 156, 1 тис. Порівняймо цифри Мінздоров’я з цифрами, наведеними Блаженнішим Святославом. Цифра 40 млн. була названа ним у 2012 році, тобто — на 21 році незалежності. Простою арифметичною дією — діленням 40 млн. на 20 — отримуємо в середньому 2 млн. на рік у період від 1991 до 2011 року. І нехай пробачать мені читачі, що вдаюся до бездушних цифр, коли за ними — мільйони безвинно вбитих. Але іншого способу довести абсурдність аргументів захисників «права» вбивати ненароджених я не знаходжу.
Як бачимо — цифри не збігаються. Кому вірити? Нехай кожен вирішить це сам. Або, може, після 2011 року кількість абортів почала різко зменшуватись і до 2016 впала до 96 тисяч? Хотів би вірити … Але, навіть, якби це й було так — повторю ще раз: за кожним випадком — безвинно знищене людське життя. Права відбирати його не дано нікому. І суспільство зобов’язане захищати життя ненароджених, як і життя всіх інших його членів. Зокрема, захищати законодавчо. І якщо кількість посягань на чуже життя зменшується (повторюю — навіть якби це було так), це зовсім не значить, що суспільство має відмовлятись від його правового захисту. Адже нікому не спадає на думку ідея вилучити з Кримінального кодексу статтю за вбивство на підставі того, що кількість убивств в країні зменшується! Сподіваюся, не спаде на думку й тим, хто з наполегливістю, гідною іншого застосування, виступають проти заборони чи обмеження абортів: адже тоді незахищеним залишиться і їхнє дорогоцінне життя. Тому хочеться їм нагадати: життя ненароджених, яким вони відмовляють у правовому захисті, не менш дорогоцінне, ніж їхнє власне.
Аргумент 2. У законі, який давав право лікареві відмовитись робити аборт, немає необхідності.
Проект такого закону висунув народний депутат Ігор Мосійчук. Аби показати, що необхідності в цьому немає, пані Діана посилається на думку «профільних фахівців», а саме — заступника директора Київського міського центру репродуктивної і перинатальної медицини Мирослави Шалько, яка стверджує: «В нас і зараз близько половини лікарів не хочуть робити аборти і принципово їх не роблять. Кожен лікар має повне право відмовитись від виконання абортів, якщо це суперечить його світогляду».
Якщо це так — добре, але якби це право було закріплене на законодавчому рівні, нічого поганого би в цьому не було. Було би краще.
Але далі наводиться пояснення пані Шалько, що «окремо існують лікарі-абортарії, в трудові обов’язки котрих входить здійснення подібного роду операцій. Тільки вони сьогодні згідно закону не мають права відмовляти жінкам в абортах». Не знаю, відомо це читачам чи ні, я ж особисто про таке почув уперше. І цей абзац прочитав кілька разів, і щоразу прочитане асоціювалося в мене зі смертною карою. І ось чому.
В країнах, де існує смертна кара, є люди, які її виконують. За виконання смертних вироків, винесених злочинцям, вони дістають платню. Я не буду зараз порівнювати аргументи за і проти смертної кари — мова не про це. Не буду розглядати і морально-етичного аспекту цієї «професії». Хочу лише ще раз звернути увагу на те, що ті, хто отримують платню за виконання смертної кари, страчують тих, кому ця кара присуджена за скоєні злочини. Який злочин вчинили ті, хто ще не встиг народитися, аж наше суспільство утримує штат і виплачує заробітну платню тим, кому вбивати їх покладено в трудові обов’язки? В чому полягає їхній злочин? У тому лиш, що зачалися всупереч бажанню тих, хто їх зачав? Злочинець, який почув смертний вирок, має право подати апеляцію, просити про помилування. Ненародженим дітям, яким винесено незаслужений смертний вирок, в апеляції та помилуванні відмовлено наперед.
Аргумент 3. Статистика стверджує, що рівень народжуваності в різних країнах не має жодного стосунку до абортів.
У статті наводиться приклад: у Канаді, де аборти дозволені на будь-якій стадії вагітності й фінансуються з державного бюджету, коефіцієнт народжуваності вищий, ніж у Польщі, де штучне переривання вагітності дозволене тільки в трьох випадках: у разі зґвалтування, якщо існує загроза для життя матері або плід має генетичні дефекти. Що на це можна сказати? Я особисто дуже радію за Канаду, що там високий рівень народжуваності, але якби аборти були заборонені, він навряд чи став би нижчим. Як і в Польщі: якби там дозволено було робити аборти, рівень народжуваності не став би вищим.
Аргумент 4. Якщо заборонити (або обмежити) аборти, матимуть місце нелегальні аборти.
У статті наводиться приклад такої країни, як Філіппіни, де аборти заборонені повністю: «за даними Всесвітньої жіночої мережі репродуктивних прав, щорічно в Філіппінах роблять 600 тис. нелегальних абортів. І через це в країні від підпільних абортів щодня вмирають три жінки». Печальні дані, але хто в цьому винен? Ті, хто забороняють вбивати ненароджених, чи ті, хто, попри заборону, прагнуть це зробити, навіть, наражаючи на небезпеку власне життя і здоров’я?
Аргумент 5. У разі заборони здійснювати аборти в нас може виникнути таке явище, як «абортивний туризм».
Таку думку, наведену у статті, висловлює завідуюча відділом досліджень демографічних процесів і демографічної політики Інституту демографії та соціологічних досліджень Ірина Куріло. «Тоді, — за її словами, — українським жінкам доведеться їздити робити аборти в інші країни, можливо, до неперевірених лікарів, адже професіонали всюди коштують дорого».
Так, може виникнути. І, напевно, виникне. Але хтось, може, подумає: «Їхати за кордон, витрачаючи на це кошти, а там ще шукати лікаря, платити йому шалені гроші — та ну його, може, краще народити і, замість витрачати гроші, самим отримати допомогу?» Але якщо, попри заборону абортів у своїй державі, хтось, наполегливо бажаючи позбавити життя свою зачату дитину, вирішить їхати для цього в іншу країну — то це вже їхні особисті проблеми, а не проблеми суспільства. Хочуть — нехай їдуть. Хоч в іншу країну, хоч… вибачте, виховання не дозволяє вказати відкритим текстом інший напрямок руху. Чому суспільство повинно цим перейматися? Може, шкода їхніх грошей? Мені особисто — ні. Чи їхні гроші комусь дорожчі за збережене життя? Тим же, хто займається дослідженнями демографічної політики, порадив би зосередити увагу на пошуку шляхів створення в суспільстві таких умов, коли б люди бажали народжувати і виховувати більше дітей.
Аргумент 6. У разі заборони на аборти за соціальними показниками такі небажані діти поповнять число мешканців інтернатів.
Для переконливості наводяться дані Уповноваженого президента України з прав дітей Дмитра Кулеби, згідно з якими «кожні три дні близько 250 дітей потрапляють в інтернати через бідність і погане соціальне становище батьків. Нині в Україні майже 106 тис. дітей виховуються в інтернатах — це 1,5% усього дитячого населення країни. При цьому сиротами з них є тільки 8%, інші 92% виховуються в подібних закладах при живих батьках».
Доля дітей, які виховуються в інтернатах, і справді заздрощів не викликає. То що — аби позбавити дитину несолодкого життя в інтернаті, її потрібно вбити ще не народженою? Перепрошую, це сталінський підхід: «немає людини — немає проблеми». То, може, щоб через бідність і погане соціальне становище батьків діти не потрапляли до інтернатів, почати вбивати і тих, хто вже народився? І не треба звинувачувати мене в тому, що я пропоную дітовбивство. Я тільки дав подальший розвиток думкам тих, для кого це аргумент проти заборони абортів. І чи питали вони у самих вихованців інтернатів, що для них краще: їхнє позбавлене батьківської турботи і материнської ласки інтернатівське дитинство, чи якби вони взагалі не народились? Нехай би спитали і послухали відповіді.
Аргумент 7. Кількість абортів можна різко зменшити, не забороняючи їх.
Пані Діана знову посилається на думку «профільних фахівців», і знову — вже названої вище заступниці директора Київського міського центру репродуктивної і перинатальної медицини Мирослави Шалько, про те, що «потрібна ще й державна підтримка у питанні цін на засоби контрацепції». «У нас в країні, необґрунтовано високі ціни на презервативи, наприклад. Логічно, що не кожна людина і не завжди может дозволити собі їх купити. Сьогодні держава повинна врегулювати ціни на контрацептиви, тоді потреба в абортах знизиться в рази», — вважає пані Мирослава.
Таки правда — виштовхуй дідька у двері, а він тобі влізе у вікно. Як іще не написали, що тоді народжуваність збільшиться?! Втім, мені доводилось на цю тему слухати таку «аргументацію», що якби і таке написали — я би не здивувався. Дивує інше: чому заступниці директора Київського міського центру репродуктивної і перинатальної медицини не приходить до голови запропонувати збільшити кошти на підтримку родин із дітьми, щоб люди менше боялися народжувати дітей? А замість цього — «підтримувати» ціни на засоби контрацепції, щоб дітей не було взагалі. Той же самий сталінський підхід: немає людини (щоправда, ще не народженої, а тільки зачатої) — немає проблеми.
Спробуємо дати думкам пані Мирослави дальший розвиток. Отже, що більше застосовуватиметься контрацептивів, то менше потреба в абортах. А якщо їх застосовуватимуть усі без винятку люди, потреба в абортах повністю відпаде. Але тоді повністю відпаде потреба і в репродуктивній і перинатальній медицині. Чи не боїться пані Шалько залишитися без роботи внаслідок реалізації своїх же пропозицій?
Колись, у 2014 році, в матеріалі «Мораль і «Гроші» я писав про те, що автори програми «Гроші» (канал 1+1) вважали — звичайно, з «патріотичних» позицій — неприпустимим витрачати 4 млн. грн. на рік на діяльність Національної комісії з питань захисту суспільної моралі, в той час, коли на фронті через брак бронежилетів гинули наші солдати. «Патріотів», які б назвали неприпустимим в умовах наявності маси невирішених проблем — економічних, енергетичних, соціальних, оборонних — витрачати державні кошти на підтримку цін на презервативи (вибачте, але хочеться вжити більш поширений у поточній мові синонім цього слова), я, на жаль, не помітив.
Інший спосіб зменшення абортів, про який ідеться в статті, — сексуальна освіта «молоді, за допомогою інформаційних кампаній в ЗМІ і навчальних закладах». І з цим треба погодитись. І саме ті, хто виступають за заборону абортів, зокрема — Церква, нерідко ставали ініціаторами таких кампаній. Їхня мета — по‑перше, показати, що сексуальність — це великий дар Бога, який неможна розтринькувати наліво і направо; по‑друге — виховати в майбутніх батьків почуття відповідальності за кожне зачате життя, а відтак — приймати кожне таке життя, не ділячи зачатих дітей на «бажаних» і «небажаних». Якщо пані Діана так думає, я з нею погоджусь. Але в тих країнах, де, за її словами, «статева освіта обов’язково входить в шкільні програми» (Німеччина, Велика Британія, Нідерланди, Франція, Швейцарія), на жаль, вчать іншому: як використовувати контрацептиви, щоб уникнути запліднення, і взагалі, як його краще уникнути. Крім того, в багатьох країнах у шкільні програми під виглядом статевого виховання дедалі впевненіше входить ідеологія ґендеру, коли молоді (а в деяких країнах вже й дітям) пропонується самим вибирати собі стать. Які можуть бути наслідки цього — уявити важко. Але безсумнівно — негативні.
І останнє.
Якщо згадати історію: аборти були суворо заборонені в гітлерівській Німеччині. За небажання «народжувати солдат для фюрера» німецькій жінці світив концтабір. У той же час в окупованих нацистами країнах і здійснення абортів, і застосування контрацептивів всіляко заохочувалось. І робили це гітлерівські окупанти з однією метою: зменшити народжуваність, аби швидше звільнити lebenswichtiger Raum — життєвий простір для «панівної арійської раси». Для кого хочуть звільнити від українців «життєвий простір» ті, хто виступають проти заборони чи обмеження абортів, і ті, хто пропонують зменшити потребу в абортах не шляхом виховання готовності прийняте кожне зачате життя, а шляхом навчання «передовим методам» уникання запліднення і зниженням цін на презервативи за рахунок державної підтримки?
Чи не є це режимом «внутрішньої окупації», як пишуть у правій пресі та інтернет-виданнях?
Я, звісно, не живлю жодних ілюзій щодо того, що після оприлюднення написаного мною всі, хто наполягають на праві жінок самим вирішувати, народжувати чи вбивати, різко поміняють свою думку. Можу тільки закликати всіх, хто це читатиме, молитися за їх навернення, за те, щоб Господь послав до них тих, хто проголосив би їм Добру Новину про перемогу Ісуса Христа над смертю, здійснену Ним із любові до грішників, в тому числі — з любові до них самих. Бо тільки почувши цю Добру Новину і навернувшись до Бога, вони зможуть побачити в кожній ненародженій дитині не безособовий «плід», як прийнято називати в медичній термінології, а особистість, створену за образом і подобою Бога та відкуплену кров’ю Ісуса Христа. Таку ж саму особистість, якою є і вони самі. А усвідомивши це, зможуть подякувати Всевишньому, що колись їхні матері не скористалися «правом», яке вони так завзято боронять. А ті, хто хочуть знизити потребу в абортах, роблячи більш доступними по ціні презервативи та інші засоби контрацепції, зможуть подякувати Богу за те, що їхні батьки не скористалися колись цими засобами.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
