…На початку було співчуття.
Так було з комунізмом. Спершу йшлося про належну оплату праці, можливість мати вихідний, існування профспілок, заборону викидати будь-кого на вулицю з роботи, про те, щоб діти не працювали і так далі. Але швидко з’явилася спокуса «нового світу», в якому вже більше не буде самої можливості експлуатації робітника власником, бо вже не буде власника, а все належатиме всім.
Треба було тільки зробити кілька маленьких кроків: забрати власність у власників, а тих, хто не бажав належати до пролетаріату, — винищити. Ну і втихомирити Католицьку Церкву, яка нагадувала про те, що право індивідуальної власності це закон природи, а з природою не варто заїдатися. Ціна за перехід до стану остаточної справедливості, де вже не буде експлуатації, кривди і несправедливості не видавалася надмірною.
Історія комуністичного співчуття завершилася катастрофою: ГУЛАГ, мільйони убитих, терор, зруйнована економіка багатьох країн, понівечені сумління, деморалізація і отруєне моральне середовище на довгі десятиріччя.
У фемінізмі також на початку йшлося про співчуття: про те, щоб жінки могли голосувати, працювати, заробляти, навчатися і успадковувати так само, як чоловіки. Щоб вони не були власністю чоловіків. Щоб не закінчували життя на вулиці без засобів до існування, якщо так захочеться батькові, чоловікові чи братові.
Виявилося, однак, що на шляху до повної «справедливості» стоїть природа: жінки дискриміновані, тому що вони, на відміну від чоловіків, народжують дітей, через що саме вони, а не чоловіки, несуть відповідальність за наслідки сексуальної близькості, а це нерідко на довгі місяці робить їх нездатними працювати і залежними від інших.
Тому передовою лінією боротьби другої хвилі фемінізму та цілих поколінь феміністок стало — окрім удосконалення контрацептивних методик — право убивати власних дітей, тобто аборти. Лише така влада над своїм тілом, яка справить, що жінки у царині сексу будуть так само безвідповідальні, як чоловіки, зробить їх воістину вільними.
Ціна? Десятки мільйонів людських життів та спотворені сумління всіх тих, хто бере участь у цих процедурах. При джерелах секуляризації Заходу лежить також і почуття провини мільйонів чоловіків та жінок, які не бажають, аби Церква нагадувала їм про їхню провину: про дітей, які були зачаті, але ніколи не народилися. В інших залишився синдром урятованого — величезні масиви кривди і болю тих, хто знає, що їхні брати і сестри були вбиті, а вони вціліли тільки завдяки випадкові, бо кабінет абортів уже був зачинений або мама по дорозі до нього подзвонила до бабці, а та сказала, що таки допоможе. Якщо вже не буде Церкви, то ніхто цього болю і кривди не буде спроможний назвати, інтерпретувати і забрати в людини, бо вже ніхто не зможе сказати, що існує прощення і милосердя. Неназваний біль і кривда здатні до страшних речей. Світ без прощення буде страшним, прагнення забути не вистачить.
Рух ЛГБТ також починався від співчуття. Йшлося про те, щоб ніхто не виганяв гомосексуалістів з роботи, не непокоїв у школі, не ображав, не тикав пальцем, не кидав каменями.
Тепер же йдеться про те, щоби довести, ніби вибір статі це право людини, а наполягання на тому, що тривалий зв’язок чоловіка й жінки це єдине належне середовище для виховання дітей — це прояв расистського, ксенофобного і дискримінативного мислення. Вочевидь про цей закон природи нагадує знову тільки Церква, ну бо хто ще з‑посеред понищеного гріхом світу знає про те, яку форму природи задумав Творець для того, що творив.
На початку стоїть співчуття, а потім стає тільки гірше.
Переклад CREDO за: Ярослав Купчак ОР, dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
