Апостольський візит Папи Франциска до Чилі завершився в четвер 18 січня 2018 р. Святою Месою в місті Ікіке, розташованому майже 1500 кілометрів на північ країни.
Після церемонії прощання Святіший Отець відлетів до Ліми, столиці Перу, подолавши ще 1200 кілометрів повітряного шляху.
Ікіке — це адміністративний центр регіону Тарапака, двохсоттисячне місто і порт на березі Тихого океану. Місто, споруджене біля підніжжя Анд, де зустрічаються пустеля й океан, було засноване 1730 року на тодішній території Болівії, потім було частиною віце-королівства Перу — як і чимала частина Південної Америки в колоніальні часи, а територією Чилі стало 1883 року.
Регіон відомий єдиними у світі родовищами природної селітри, що значно допомогло його розвиткові. Сучасне Ікіке — це багатонаціональний промисловий центр, діяльність якого зосереджена у Вільній економічній зоні. Місто декілька разів постраждало від землетрусів, останній з яких (інтенсивністю 8.2 бали) стався 2014 року.
Дієцезія Ікіке охоплює розлогий регіон, нараховуючи близько 179 тисяч католиків. Святу Месу Папа відслужив на відкритому просторі, що належить до спортивного комплексу місцевого університету.
Ось його проповідь у прощальному богослужінні для чилійців:
«Такий то початок знаків учинив Ісус у Кані Галілейській» (Йн 2,11).
Так закінчується Євангеліє, яке ми почули і яке показує нам перше прилюдне об’явлення Ісуса: не більше й не менше — під час свята. Не могло бути інакше, оскільки Євангеліє це невпинне запрошення до радості. На початку Ангел мовить до Марії: «Радуйся» (Лк 1,28). Радуйтеся — сказав пастухам; радуйся — сказав Єлизаветі, старої та безплідної жінки… радуйся — сказав Ісус до злочинця, бо нині будеш зі Мною в раю (пор. Лк 23,43).
Євангельське послання є джерелом радості: «Це я вам сказав, аби радість моя у вас перебувала, і щоб ваша радість була повна» (Йн 15,11). Радість, яка шириться з покоління в покоління і якої ми всі спадкоємці, бо ми — християни.
Як ви це добре знаєте, дорогі брати з півночі Чилі! Як ви здатні переживати віру і життя в атмосфері свята! Я прибув як паломник, аби святкувати з вами цей прекрасний спосіб жити вірою. Ваші патрональні свята, ваші релігійні танці — які розтягуються на цілий тиждень, — ваша музика, ваше вбрання роблять із цього простору санктуарій побожності й національної духовності. Це бо не таке свято, що залишається замкненим усередині храму — ні, воно здатне приоздобити святом ціле село. Ви вмієте урочисто святкувати, співаючи й танцюючи, «отцівство, провидіння, постійну і доброчинну присутність любові. [Національна побожність] зроджує у внутрішній людині такі вміння, які деінде можна лиш рідко коли зустріти в такій мірі: терпеливість, свідомість несення хреста у щоденному житті, зречення, доброзичливість до інших, повагу» (Павло VI, Evangelii nuntiandi, 48). Набирають життя слова пророка Ісаї: «Тоді пустиня стане садом, а сад лісом вважатися буде» (32,15). Ця країна, оточена найсухішою пустелею світу, здатна приодягнутися на свято.
У цій атмосфері свята Євангеліє представляє нам діяння Марії, аби перемогла радість. Вона звертає увагу на все, що діється довкола Неї, і переймається, як добра мати. Так Вона помічає, що у світі, у спільно діленій радості, щось діється: щось починало «розчиняти» свято. І коли Вона підходить до свого Сина, то чуємо тільки, як Вона каже: «Вина вже не мають» (Йн 2,3).
І ось так Марія іде нашими селами, дорогами, майданами, домами, лікарнями. Марія — це Мати Божа з Тірани, Мати Божа Айкіна поблизу Калама, Мати Божа де лас Пеньяс в Аріка, яка перемінює всі наші проблеми сімейні й ті, що, здається, здушують наші серця, — аби підійти до Ісуса і сказати Йому: «Вина вже не мають».
А потім Вона не залишається мовчазною, підходить до весільних слуг і каже їм: «Зробіть усе, що Він вам скаже» (Йн 2,5). Марія — жінка слів небагатьох, але дуже конкретних — підходить також до кожного з нас, аби сказати нам тільки це: «Зробіть усе, що Він вам скаже». І таким чином відкривається шлях до першого чуда Ісуса: аби Його друзі відчули, що також і вони беруть участь у чуді. Тому що Христос «прийшов на цей світ не для того, щоб виконувати своє діло самотньо, але разом із нами усіма, щоби бути главою великого тіла, чиїми живими, вільними й активними клітинками є ми» (св.Альберто Уртадо).
Чудо починається, коли слуги приносять посудини з водою, що були призначені для очищення. Так і кожен із нас може розпочати чудо; ба більше — кожен з нас запрошений до участі в чуді для інших.
Брати, Ікіке це «країна мрій» — таке його значення мовою аймара; це земля, яка зуміла прийняти людей різних народів і культур, що мусили покинути своїх близьких та виїхати. Виїзд завжди має свої підстави у надії на краще життя, але ми знаємо, що його супроводжує багаж, повний страху та непевності щодо того, що має настати. Ікіке це простір мігрантів, які нагадують нам про велич чоловіків та жінок, цілий сімей, які перед лицем непевності долі здаються і шукають шляхів, щоб вижити. Вони — особливо ті, хто мусить покинути свою землю, бо не маю навіть прожиткового мінімуму — є образом Святого Сімейства, яке мусило подолати пустелю, аби надалі жити.
Ця країна є землею мрій, але зробімо так, щоб вона й надалі була країною гостинності. Гостинності святкової, оскільки ми добре знаємо, що немає християнської радості, коли зачиняються двері; немає християнської радості, коли ми кажемо іншим, що їх забагато, або що серед нас для них немає місця (пор. Лк 16,31).
Подібно як Марія в Кані, стараймося навчитися бути чутливими: на наших майданах і в наших селах, і розпізнавати тих, чиє життя «розчиняється»; хто втратив — або в кого вкрали — приводи святкувати. І не біймося підносити голос, аби сказати: «Не мають більше вина». Волання люду Божого, волання вбогих, яке має форму молитви, розширює наше серце і вчить нас чутливості. Звертаймо увагу на всілякі ситуації несправедливості та нові форми експлуатації, які наражають багатьох братів на втрату святкової радості. Будьмо чутливі перед лицем ненадійної праці, яка нищить життя і родини. Звертаймо увагу на тих, хто використовує неврегульований статус численних мігрантів, бо ті не знають мови або не мають упорядкованих документів. Звертаймо увагу на брак даху над головою, землі та праці у багатьох сімей. І, як Марія, говорімо з вірою: вина вже не мають!
Подібно як весільні слуги, приносьмо те, що маємо, без огляду на те, яким малим воно видається. Подібно як вони, не біймося «подати руку», а наша солідарність і активна діяльність на благо справедливості нехай будуть частиною танцю й пісні, які ми можемо нині вознести на честь нашого Господа. Скористаймося також нагодою, аби навчитися і дати себе наситити цінностями, мудрістю й вірою, що їх мігранти приносять із собою. Не замикаймося на ці «посудини», повні мудрості та історії, що їх приносять ті, які надалі прибувають на ці землі. Не позбавляймо себе того добра, яке вони можуть запропонувати.
І дозвольмо, щоб Ісус звершив чудо, перемінюючи наші спільноти і серця в живий знак своєї присутності, радісної та святкової, бо ми пізнали, що Бог-є-з-нами, бо ми навчилися гостити Його посеред нас. Радість це заразливе свято, яке провадить нас до того, щоб не виключати нікого з проголошення цієї Доброї Новини.
Нехай Марія, яку під різними титулами прикликають у цій благословенній землі на півночі, надалі шепоче до вуха свого Сина Ісуса: «Вина вже не мають», а в нас нехай надалі стають тілом Її слова: «Зробіть усе, що Він вам скаже».
Наприкінці Святої Меси Папа звернувся до чилійського народу з прощальним словом. Він подякував пані президент Мішель Бачелет, яка брала участь у Євхаристійній молитві, за запрошення, а також усім, хто своєю працею уможливив цей візит.
«Дякую за жертовну й мовчазну працю тисяч волонтерів», — сказав Святіший Отець, адресуючись далі до всіх, хто різними способами супроводжував це паломництво, «особливо своєю молитвою». «Мені відомо про жертви, до яких довелося вдатися для того, щоб узяти участь у богослужіннях та інших зустрічах. Ціную це й від щирого серця дякую».
«Дорогі браття, під час кожного Євхаристійного богослужіння ми кажемо: “Зглянься на віру Твоєї Церкви й подай їй єдність згідно з волею Твоєю”. Що ж більшого можу побажати вам, ніж завершити свій візит, прохаючи Господа: зглянься на віру цього народу й даруй йому єдність і мир!» — сказав Папа.
Наприкінці він привітав паломників із сусідніх Болівії та Перу й скерував особливі вітання до аргентинців, підкреслюючи, що це його батьківщина: «Дякую моїм братам-аргентинцям, які мене супроводили до Сантьяґо, Темуко й тут, в Ікіке».
Перед відльотом до Перу Святіший Отець зупинився на обід та короткий відпочинок у реколекційному домі при санктуарії Богородиці Лурдської, що споруджений на початку минулого сторіччя і є місцем численних паломництв. Санктуарієм опікуються Місіонери Облати Непорочної Марії, які, до речі, трудяться також і в Україні.
За матеріалами: КАІ, Радіо Ватикану
фінансово.
Щиро дякуємо!
