Україна

Микулинці: орда, Потоцькі й королівський храм

06 Лютого 2018, 14:16 1724

Пересічний українець знає про Микулинці, що біля Теребовлі, переважно завдяки чудовому місцевому пиву. Про інші принади цього надзвичайно цікавого і симпатичного галицького містечка загалу відомо набагато менше, —пише РІСУ.

Натомість серед шанувальників мандрів вітчизняною «глибинкою» Микулинці давно користуються заслуженою славою.

Давно відомо, що туристів-«глибинників» зазвичай цікавлять три головні принади: замок, храм (звісно, що мова переважно не про типові новобуди) та старий цвинтар. Досить часто вистачає чогось одного. Взяти, наприклад, Шарівку чи Сутківці, куди туристи приїздять виключно заради знаменитих оборонних храмів.

У Микулинцях зі згаданим вище «тріо» все гаразд і навіть більше. Крім класичних замку-храму-цвинтаря тут можна помилуватися унікальним палацовим комплексом із парком та цікавою міською забудовою. До речі: місцева броварня славна не лише пивом, але й архітектурою — еталонним зразком «індастріалу» початку ХХ ст. Про красу природи та краєвиди мовчимо. Це наявне «за замовчуванням».

Що стосується «туристичної трійці», то принаймні до двох її складових цілком пасує визначення «унікальні».

Взяти, наприклад замок. Він не лише один зі найбільших та максимально збережених, але й єдиний «жилий» в Україні. Лише в Микулинцях можна побачити у вікні суворої фортечної башти легковажні фіранки і вазони на підвіконні.

Замкові мешканці, зауважимо, — не аристократи чи багатії, як то бачимо десь в Англії, Шотландії чи Франції, а «посполиті». Ще в 1920-х роках графиня Юзефа Рей поселила тут свою улюблену служницю Анну. Сьогодні тут живе її донька Стефанія.

 

Замок, його мешканці та примари

Микулинці, тоді ще Микулин, вперше згадується в «Повчанні дітям» князя Володимира Мономаха (1084). Вважається, що топонім походить від храму на честь св.Миколая.

За княжих часів Микулин був поважним і стратегічно важливим поселенням, яке не раз згадується в літописах. Місто не лише прикривало Теребовлю з північного напрямку, а й контролювало стратегічно важливий торговий шлях із Галича на Київ, яким постачалася сіль із солеварень Коломиї.

У 1387 р. Галичину, разом із Микулином, захопили поляки, які й перейменували поселення на Микулинці.

Від XV ст. починаються регулярні набіги кримців на Поділля та Галичину. Відповіддю на цю загрозу стало масове замкобудування на цих теренах. У 1550 р. власниця Микулинець Анна з Йорданів (Сенявська) теж зводить мурований замок. Він постав на місці старого дерев’яно-земляного укріплення, що існувало ще від княжих часів.

Новий безпечний сховок від набігів сприяв швидкому зростанню населення. Вже 1595 року Микулинці отримали статус міста, Магдебурзьке право і привілей на щотижневі торги та проведення трьох щорічних ярмарок.

Історія замку була досить насиченою. Найтрагічніші події відбулися 1675 р., коли під його мури підійшло величезне турецьке військо на чолі з Ібрагімом Шишман-пашею.

Багатотисячній орді яничар протистояли усього кілька сотень захисників, які протягом 15 днів мужньо відбивали всі спроби штурму. Османам не допомогла навіть міна, підведена під одну з башт. Вибух завдав більшої шкоди самим нападникам, аніж захисникам. Залога швидко ліквідувала пролом, але ситуація була безнадійною, тож турки запропонували оборонцям почесну капітуляцію та гарантували безпеку й свободу усім, хто ховався за його мурами. Воїни Пророка, хоч і поклялися на Корані, але вочевидь вирішили, що клятва перед невірними нічого не варта. Щойно захисники вийшли з брами, османи накинулися на довірливих «гяурів» та вирізали всіх чоловіків, а жінок і дітей полонили…

Путівники стверджують що сліди тієї давньої баталії можна побачити й сьогодні. Мовляв, на мурах й досі збереглися патьоки смоли, яку оборонці лили на голови яничарам. Автору, однак, нічого хоч трішки схожого знайти не вдалося.

Незабаром по тому поляки відбили замок і перетворили його на один із головних форпостів Речі Посполитої в протистоянні з Оттоманською імперією — остання чверть XVII ст. стала для фортеці «золотим періодом». Однак після відходу турок із Поділля (1699) замок одразу ж утратив будь-яке військове значення та до другої половини XVIII ст. використовувався виключно як резиденція власників містечка.

У 1795 р. Микулинці викупив барон Петро Конопка, який незабаром вирішив облаштував на території замку суконну фабрику. Аби краще освітлювати цехи, вузькі бійниці в мурах розтесали в широкі вікна. З мануфактурою в Конопки нічого путнього не вийшло і виробництво незабаром довелося закрити — воно не витримало конкуренції з австрійськими виробниками.

Після закриття фабрики замок остаточно занепав та почав поступово руйнуватися. Руїни оживали лише на час проведення великих гуртових ярмарків, на яких торгували кіньми та різноманітною худобою.

Під час Другої світової війни замок знову став військовим об’єктом. За окупації тут базувалася танкова частина Вермахту. Пізніше у фортеці діяла велика ветеринарна клініка, де радянські військові «айболити» лікували хворих та поранених на фронті коней.

Одна з таємниць замку. Камінь із фрагментом єврейського напису. Літери, на жаль, хоч у щось зрозуміле не складаються. Звідки взялася каменюка,та що це було від початку — незрозуміло. Достеменно можна сказати, що це не надгробок.

Наостанок про потойбічне. Загальновідомо, що у кожному поважному замку живуть привиди. Микулинецький у цьому питанні задніх не пасе і теж має свою примару.

Розповідають, що десь наприкінці XIX століття в одному з казематів замку жив коваль із красунею донькою. Остання не лише не вберегла цноту, але ще й принесла в подолі «подаруночок». Часи тоді були вже не такі суворі, як за Тараса Шевченка, та й містечко — не патріархальне село. Тож сумна доля нещасної Катерини покритку оминула. З дому ні її, ні дитинку не вигнали, але постійні докори батька та кпини сусідів звели молодицю в могилу. Молодицю, як незаміжню, поховали в шлюбній сукні. Незабаром серед похмурих замкових мурів стала з’являтися напівпрозора дівоча постать у білому.

 

Палац і непрості Атланти

У середині XVIII ст. господаркою Микулинців стала графиня Людвіка з Мнішеків Потоцька. Перш ніж облаштовувати власний побут, ця розумна та дієва пані потурбувалася про підлеглих — зокрема, у 1758 р. вона повторно виклопотала Магдебурзьке право для містечка. Попередня грамота, видана королевою Анною Ягеллонкою ще у1595 р., зникла під час війни з турками.

Нагадаємо, що з другої половини XVIII ст. почалося масове переселення аристократів із замків у палаци. Високі мури та потужні башти на той час стали вже неактуальними, а комфорт у вогких, холодних та похмурих цитаделях — ще той.

Людвіка Потоцька винятком не стала. Поруч зі старим укріпленням вона наказала звести новий палац та закласти біля нього розкішний парк. Від того первісного палацового комплексу збереглися лише флігелі, з’єднані з сучасним палацом напівкруглими галереями. Згодом Людвіка Потоцька подарувала микулинецькі маєтності своєму братові — грандметру Галичини графу Мнішеку.

Сучасного ампірного вигляду палац набув у 1820-1830-х роках завдяки барону Яну Конопці (сину згаданого вище Петра Конопки), який вирішив створити на базі палацу та місцевих сірководневих вод елітарний бальнеологічний курорт. Заклад, відзначимо, успішно діяв до початку Першої світової війни. Останнім власником палацу стала Юзефа Конопка Рей (1856-1938).

Цікавий факт: у 1914 р. палац в Микулинцях виявився чи не єдиним не пограбованим маєтком на Теребовлянщині. Нагадаємо, що наступ царської армії супроводжувався традиційним для росіян масовим мародерством. Палац уцілів завдяки Мечиславу Рею (чоловікові Юзефи), який, на відміну від інших магнатів, не утік, а залишився вдома. Як він домовлявся з окупантами — невідомо, але факт беззаперечний: палац тоді не пограбували.

Натомість російські більшовики, які в 1920 р. завітали в Микулинці, у «білих рукавичках» не воювали. Борці за справедливість винесли все: картини, меблі, килими та гобелени, величезну бібліотеку… Що не могли вивезти — нищили. Росіяни також спалили праве крило палацу. По війні графині Юзефі Рей вдалося відновити поруйноване, але більшість кімнат стояли абсолютно порожніми — меблів і предметів декору вистачило всього на кілька приміщень.

Окрасою палацу є фігури чотирьох кремезних Атлантів, що прикрашають його фасад. Архітектурні атланти та різні там каріатиди — зазвичай кам’яні або залізобетонні. Якщо ж вірити путівникам, микулинецьких атлантів вирізьблено з дерева.

Зовні споруда збереглася чи не в усій красі. Це один із найбільш уцілілих палацово-паркових комплексів в Україні. На жаль, всередині всі інтер’єри, ліпнина та розписи — втрачені.

Сьогодні в палаці Конопок-Реїв працює обласна фізіотерапевтична лікарня.

 

«Королівський» храм

Одразу навпроти палацу, на одній з ним лінії, височіє католицький храм Пресвятої Трійці. Власне, палац і храм становлять один архітектурний комплекс.

Місцевий храм, як і замок із палацом, заслуговує на епітет «унікальний». Це зрозуміло навіть людині, абсолютно далекій від історії, архітектури та краєзнавства. Одразу впадає у вічі, що храм завеликий та надто розкішний як для майже сільських Микулинців. Така споруда гармонійніше виглядала би посеред Львова, чи принаймні Тернополя. Що й не дивно, якщо врахувати, що костел зведено за мотивами знаменитої Гофкірхе — храму при палаці короля Саксонії у Дрездені. Та святиня, до речі, теж присвячена Трійці.

Раніше на цьому місці стояв храм, зведений ще Анною з Йорданів (Сенявською). Його було присвячено св.Анні — небесній покровительці фундаторки. Він простояв недовго та був знищений татарами в 1619 р. По тому на згарищі звели дерев’яну капличку. Її спалили турки під час облоги 1675 р. Одразу по тому, як осман вибили з Микулинець, капличку відновили — християнські лицарі, які воювали з магометанською навалою, потребували духовної підтримки та місця молитви. Пізніше, у 1718 р., тут постав дерев’яний храм на честь Йоана Хрестителя, зведений з міцних дубових колод.

Сучасний мурований храм почали зводити 1761 року (одночасно з палацом) коштом графині Людвіки Потоцької.

Будівництво храму графиня доручила своєму родичеві — графу Августу Фридерику Мошинському (чоловікові онуки). Згаданий пан був не лише родичем, аристократом та високопосадовцем, а й знаним архітектором і масоном.

Архітектуру Мошинський вивчав під керівництвом італійця Ґаетано К’явері — придворного архітектора короля Авґуста ІІІ, а загальну освіту здобув у військовій школі в Дрездені.

Очевидно, саме дрезденські спогади стали визначальними при створенні нового храму, проект якого архітектор накреслив за мотивами дрезденської Гофкірхе.

Наріжний камінь храму заклав Львівський архиєпископ Вацлав Сєраковський. Як для такого масштабного проекту, будівництво завершили досить оперативно. Вже 1779 року храм освятили.

Август Фридерик Мошинський є також автором проекту домініканського храму в Тернополі. Сьогодні це кафедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (УГКЦ).

Ліворуч від храму видніє двоповерхова старовина споруда типової монастирської архітектури. Звели її близько 1780 року коштом все тієї ж Людвіки Потоцької для монастиря отців-місіонерів ордену св.Вікентія. У 1785 році австрійська влада закрила всі монастирі на щойно приєднаній Галичині, також і монастир у Микулинцях. Певний час його використовували як притулок для сиріт та убогих калік.

1859 року в храмі сталася пожежа, що повністю знищила дах. Споруду швидко відбудували, але від того храм втратив не менше, ніж від вогню. Зокрема, оцинкованої бляхи вистачило лише на центральну баню, а дах довелося крити ґонтом. Зрозуміло, що таке покриття на «майже-королівському» храмі виглядало не зовсім доречно. Святиню привели до ладу лише в 1926-1929 рр. Масштабну реставрацію провели під керівництвом професора Вітольда Мінкевича.

У повоєнні роки храм закрили. Спочатку тут був склад боєприпасів, по тому — зерносховище та склад мінеральних добрив. Вірним його повернули лише під час «пєрєстройкі», наприкінці 1989 р. На той час храм був у досить жалюгідному стані. Наразі проведено ремонт і часткову реконструкцію за проектом архітектора Зеновія Логуша, у ході якої, зокрема, дещо змінили форму центральної бані.

З цією банею, зокрема, пов’язана одна трагічна та надзвичайно романтична пригода, варта екранізації в Голлівуді. Цю історію розповів місцевий краєзнавець Андрій Бабицький:

— Сталося то за окупації, коли німці гнали місцевих євреїв на розстріл. Серед приречених була одна дівчина, дивовижної вроди. Офіцеру, який командував розстрільною командою, стало її шкода. Він підійшов до неї й сказав, аби та втікала, як хоче жити, а він зробить вигляд, що не помітить утечі. Та відповіла, що сама не втече, а хай відпустять ще її брата і батька. Офіцер сказав, що брат хай іде, а батько старий і йому вже байдуже.

Втікачі сховалися під мостом, де їх побачив микулинчанин Янко Місевич. Він нишком привів їх до храму, де органістом працював його брат Фелько — чоловік онуки Осипа Шкамбари (бургомістра Микулинців).

Фелько йому допоміг сховати втікачів у куполі костелу, де ті й залишалися аж до другого приходу совітів.

За той час Янко дуже закохався в ту єврейку, тож коли вона захотіла переселитися до Ізраїлю, поїхав услід за нею. Тоді Сталін ще сподівався, що нова країна стане «16-ю республікою СРСР», тож перепон влада не чинила. Хоча дівчина була зобов’язана своєму рятівнику життям, вона врешті відмовила, і Янко переїхав до Польщі, де у нього жив брат.

Красуня та її брат були не єдиними євреями, врятованими Янком Місевичем. Разом зі своїм другом Михайлом Огірком він переховував ще трьох євреїв. Найцікавіше, що криївка була облаштована у будинку, де квартирували німецькі вояки. Серед врятованих був і Леон Кагане, який згодом опинився у США. На запрошення останнього, навесні 1976 р., Янко Місевич гостював у Лос-Анджелесі, де йому урочисто вручили диплом Праведника світу. А от Михайла Огірка з СРСР не випустили.

Поруч із храмом розташований старовинний католицький цвинтар. Тут можна побачити багато красивих надгробків у вигляді скульптур християнських святих. Впадає в очі білокам’яна фігура сумної дівчини, що сидить на тлі обеліска, вирізаного з червоного пісковику. Це гробівець Мечислава, Марії та Юзефи Реїв.

Завдяки кам’яній дівчині виникла легенда про юну красуню Марію Рей, яка нібито випила отруту через нещасливе кохання. Природно, її неприкаяна душа потім стала примарою, яка блукає околицями палацу. Насправді Марія Рей прожила майже п’ятдесят років і померла своєю смертю.

 

«Просвіта», поліціянти й пиво

Під замково-палацово-костельною горою, у затишній долині Серету розкинулася історична частина Микулинців. Попри досить поважний вік містечка, якихось аж занадто цікавих пам’яток архітектури тут немає. Причина проста: 1903 року величезна пожежа знищила майже все містечко. Відповідно, Микулинці довелося відбудовувати ледь не з нуля. За цих умов було не до архітектурних «витребеньок».

Із «цивільної» забудови варто виділити колишню читальню «Просвіти» (1914 р.), де й сьогодні знаходиться місцевий осередок культури.

Якщо будинок «Просвіти» важко не помітити — він стоїть просто біля головного майдану містечка, то іншу архітектурну перлину доведеться пошукати: це будинок, де знаходиться осідок місцевої поліції. На жаль, завдяки двом величезним туям, що ростуть просто перед його фасадом, зробити нормальну світлину неможливо. Але особняк справді дуже гарний. Подейкують, що хатинку звів для себе якийсь полковник цісарської армії.

Зі старих сакральних споруд варто згадати греко-католицьку церкву Пресвятої Трійці(сучасне фото Миколи Василечка).

 

 Перші письмові згадки про унійні храми в містечку відносяться до 1761 року. Зокрема, в міських протоколах ідеться про дві дерев’яні церкви — «стару», на честь св.Миколая, i «нову», на честь Пресвятої Трійці. Коли ці храми звели — невідомо. Можна припустити, що «стару» звели десь на початку XVIII ст., одразу після закінчення війни з турками. Церква св.Миколая згоріла на межі 1870-1880-х років. По тому парафії об’єдналися. Відповідно, старий храм Пресвятої Трійці виявився замалим. Його розібрали, після чого на місці дерев’яної церкви звели великий мурований храм. Будівництво тривало від 1883 по 1889 рік. Значну суму на це (половину від потрібного) пожертвувала графиня Юзефа Рей.

При храмі діяли церковне братство і сестринство. Була своя організація дівиць й для неодружених дівчат. Крім того, діяло товариство тверезості.

Колись у Микулинцях була велика єврейська громада, але якихось помітних пам’яток від неї не залишилося. Дерев’яну синагогу XVIII ст. знищила пожежа. Замість неї звели муровану (кошти, до речі, виділив цісарський уряд), але й вона простояла недовго. В 1941 р. нацисти наказали євреям її розібрати і тим камінням вимостити дорогу.

У сучасних путівниках як нібито колишню синагогу подають світлини одного зі старовинних будиночків, але то помилка. Ця споруда аж ніяк не схожа ні на синагогу, ні на молитовний будинок, а от на якусь школу — в самий раз. Зважаючи, що місцеві жителі наполегливо асоціюють цей будинок винятково з євреями, з великою ймовірністю можна припустити, що раніше тут було єврейське училище, фундоване знаменитим меценатом бароном Морісом фон Гіршем.

Із єврейських пам’яток збереглися також жалюгідні рештки колись великого цвинтаря. Кіркут знищили нацисти. Сьогодні тут можна побачити заледве з десяток уламків надгробків.

Екскурсію Микулинцями кожен порядний турист закінчує броварнею, яку збудував ще граф Мечислав Рей. Це один із найстаріших пивзаводів України. Головний, схожий на казковий палац, корпус заводу — теж пам’ятка архітектури. Щоправда, потрапити на територію проблематично, і доведеться задовольнятися оглядом прохідної, теж графських часів.

Дмитро Полюхович для РІСУ

Сучасні фото — автора

Фото храму Пресвятої Трійці 1989 р. — М.І.Жарких.

Історичні світлини — ФБ спільнота “Микулинці — Mikulińce”

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: