Хоч як банально це звучить, але все-таки «на помилках вчаться».
Я певна, ніхто не стане сперечатися з тим, що усвідомлення помилок — дуже важливий аспект навчання. Тому хочу поділитися думками з приводу того, що в цій темі має значення, а що зовсім неважливо, і які тут можуть бути підводні камені.
Вказувати на помилку чи не вказувати?
Коли ми говоримо про помилку, потрібно розуміти, що важливо не «вказувати або не вказувати на помилку», а «ЯК вказувати».
І як дитина повинна сама — або з допомогою дорослого — виявляти свою помилку.
Якщо вчитель виявляє помилку і знижує за неї оцінку, не даючи дитині можливості її виправити, — звісно, він робить дитині гірше.
Дитина розуміє, що помилка — річ небезпечна, її треба максимально уникати, іноді можна (і навіть потрібно) просто підігнати рішення задачі під правильну відповідь. І тоді дитина може дійти неправильного висновку, ніби помилка — це жахливо.
Я вважаю, що наше завдання — навчитися розуміти помилку швидше як досягнення, а не як трагедію: «Прекрасно, ти помилився, поїхали далі, давай пройдемо цей шлях ще раз!»
Задоволення від помилок — чому б і ні?
Виявлення помилок може стати для дитини цікавою грою.
Це, наприклад, може бути гра у вигляді відгадування загадок. Ми задаємо дитині загадку, вона говорить неправильну відповідь — це весело, ми сміємося. Вона знову говорить неправильну відповідь — це знову смішно. В кінцевому рахунку, всі вже знають правильну відповідь. Але нікому не спаде на думку карати дитину за програш у грі.
Пошук помилок має бути схожий на гру в хованки. Дитина сховалася, а ми не можемо її знайти. Тут подивилися — немає. Там подивилися — немає. Це весело, чи не так? Якщо ми не можемо знайти, то продовжуємо шукати далі.
Є дуже багато ігор, в основі яких лежить задоволення від зіткнення з помилкою. До речі, я на своїх семінарах дуже часто пропоную такі ігри.
Наприклад, загадую предмет, який є в приміщенні, а діти мені ставлять запитання. Я можу відповідати на них тільки «так» або «ні». Гра, заснована на суцільних помилках. Це цікаво і не завдає ніякої травми.
Зрозуміло, ми не повинні довести дитину до розчарування, що вона постійно помиляється. Як діти роблять у таких випадках самі між собою? «Давай я тобі дам підказку», — кажуть вони. Діти дуже точно відчувають, коли потрібно дати підказку.
Навіть із дорослими так кажуть: «Давай я тобі підкажу, давай я тобі допоможу». Ось точно так само і з ними потрібно. Хочеш, я тобі допоможу? Не хочеш, я не буду нав’язувати тобі свою допомогу.
Більш того, є ще ігри, в яких «помилка» є просто суттю гри. Наприклад, коли потрібно всі слова говорити з помилками, неправильно. Коли ми чітко знаємо, який варіант неправильний, — нам легше зафіксувати правильний стандарт.
Це точно неправильно — значить, ідемо від зворотного і вже точно знаємо, що є правильним. Ця логіка теж здається мені цікавою.
Ці ігри в «помилковість» часто створюють дуже приємний настрій, позбавляють дитину страху перед помилкою.
Взагалі дуже важливим є здорове ставлення до помилки. Важливе розуміння, що помилка — не катастрофа. І це розуміння потрібно прищепити дитині змалку.
А вказувати на помилку треба. Як же без цього? Ми ж не можемо, якщо дитина йде до урвища, казати: «Ну, так, іди в прірву, чого вже там». Певної миті ми повинні допомогти їй змінити курс і не впасти.
Потрібно точно вловити цей момент необхідності втрутитися. Часто він дуже легко визначається тим, що дитина сама просить про допомогу. Вона каже: «Допоможіть мені, я тут не впораюся».
Ставити оцінки за помилки — це помилка.
Зараз виведу формулу.
Якщо за помилкою відразу йде оцінка, то користі від виявлення помилки немає.
Якщо за помилкою йде друга спроба, другий шанс, третій, четвертий, то користь у виявленні помилки безумовна.
Якщо за помилкою йде оцінка, то дитина не просить про допомогу. А нам потрібно привчити дітей, коли їм потрібна допомога, щоб вони про неї просили.
Що у нас в такій ситуації говорять? «Я тобі вже 20 разів пояснила!» А вона повинна вміти пояснити і 21-й раз і 101-й. Ось тоді це матиме результат.
Тому що якщо дитина не може попросити про допомогу, то сенсу в помилках взагалі ніякого. Вона повинна сказати «я не даю ради, допоможіть мені», тоді це матиме сенс.
А якщо не виправляти?
Я вважаю, що помилка — це нормальний, хороший стан. Ми помиляємось у тому, ніби помилка — це погано.
Мені здається, що як спробувати побудувати освітній процес зовсім без фіксації помилок, то це буде навіть нецікаво. Як мінімум, це буде нудно.
Іноді говорять: а що як не виправляти дітей, коли вони говорять неправильно, а створити середовище спілкування, в якому вони будуть постійно чути правильну мову. І чого ми досягнемо? Вони говоритимуть неправильно і далі. Адже дуже важко проконтролювати, чи достатню кількість разів дитина почула, як правильно вимовляти якесь конкретне слово.
Важливо, «як» виправляти. Якщо ви говорите дитині, вказуючи на помилку: «Ти сказав неправильно, скажи правильно», це, справді, швидше за все викличе її опір.
У мене колись був друг, він зараз відомий блогер, журналіст. Ми знайомі давно. Мені було років 19, йому 24. Він постійно мене виправляв. Причому він це робив дуже легко.
Я говорила: «Давайте купимо тортИ». Він казав: «ТОрти». Він не зауважував: «Ти неправильно говориш». Він поправляв: «ТОрти». Він виправляв так непомітно, що я звикала до правильної вимови слів, і це стало частиною мене. Майже як у «Моя прекрасна Леді».
Часто батьки дітей, які дзеркально пишуть деякі літери, вважають, що як не фіксувати на цьому увагу дитини і вона продовжуватиме читати і писати, — то рано чи пізно буква «я» стане у неї так, як потрібно.
Навіщо ж довго чекати? Ми просто повертаємо букву в іншу сторону: «О, чудово у тебе вийшло, тільки хвостик в іншу сторону». Як ви це сказали, яким тоном, як піднесли, — ось від цього все залежить.
Така ж ситуація виникає, коли дитину вчасно не ведуть до логопеда. Батьки кажуть: «Він сам виговориться». Так, виговориться, але втратить кілька років. Навіщо? — якщо можна просто поставити звуки, і дитина сама буде цьому рада.
До речі, а що таке робота логопеда? Це суцільна робота з помилками. Але вона ж нікого не ображає!
Метод «зеленої ручки»
При цьому не треба постійно фіксувати увагу дитини на помилці. Треба фіксувати увагу на тому, що і як правильно.
У чому полягає метод «зеленої ручки»? Ми зеленою ручкою пишемо, як правильно. Ми не виправляємо помилок, не перекреслюємо того, що неправильно, а пишемо те, як треба правильно. Чому ні? Саме ця ідея закладена в цьому методі.
Мені здається, що як зовсім не виправляти, то освітній процес триватиие довше, ця «неправильність» затягнеться і може закріпитись як патерн.
Якщо ми не скасовуємо дію, воно закріплюється. Тому я не згодна з тим, що можна навчати, не звертаючи уваги на помилки. Нам потрібно все-таки намагатися ненав’язливо їх виправляти.
Звісно, це має бути необразливо. Виправлення помилки не повинно образити того, хто помилився.
У різних країнах — по-різному
До речі, Америка так само, як ми — виправляє помилки досить жорстко. Найжорсткіше ставлення до помилок — у країнах Південно-Східної Азії. В європейських системах освіти — м’якше.
Наприклад, у моєї подруги дитина навчається в Німеччині. У них така система виправлення помилок: «Як добре у тебе вийшло, але було би краще, якби зробити ось так».
І найголовніше — безоціночність. За помилку оцінку не знижують. Дозволяють виправити помилку і дають можливість отримати високу оцінку навіть із виправленням.
Повертають, наприклад, екзаменаційну роботу, кажуть: «Тут є помилка, зможеш виправити?» А якщо ти сам виправив помилку, тобі навіть можуть на бал підвищити оцінку — силою того, що ти з цим упорався самостійно.
Помилка або інше бачення?
Ернеcт Резерфорд, президент Королівської академії та лауреат Нобелівської премії з фізики, розповідав таку історію, майже притчу.
Якось до нього по допомогу звернувся колега. Він збирався поставити найнижчу оцінку з фізики одному зі своїх студентів, хоча той стверджував, що заслуговує на вищий бал.
Обидва — викладач і студент — погодилися покластися на судження третьої особи, незацікавленого арбітра. Вибір припав на Резерфорда.
Екзаменаційне питання було таким: «Поясніть, як можна виміряти висоту будівлі за допомогою барометра». Студент запропонував чотири способи вирішення завдання, які не влаштували екзаменатора. Екзаменатор не приймав відповіді, бо чекав на ту, яку вважав правильною.
Резерфорд погодився, що студент має рацію, оскільки всі способи можна було вважати правильними.
Після всього Резерфорд запитав студента, невже він справді не знав загальноприйнятого рішення цієї задачі. Той зізнався, що знав, але сказав при цьому, що ситий по горло школою і коледжем, де вчителі нав’язують учням свій спосіб мислення.
Цим студентом був Нільс Бор — датський фізик, один з творців сучасної фізики, майбутній лауреат Нобелівської премії.
Чи можна вважати помилкою інший спосіб мислення? Що вважати помилкою?
Це, до речі, питання, яке мені часто хочеться поставити педагогам: що вважати помилкою? Неправильну відповідь чи неправильне мислення? Де межа? Де дитина помиляється? А де думає іншим способом?
В Україні — насіння засіяне
Я знаю, що є світові освітні системи, які впроваджуються в нашій країні — Монтессорі та Вальдорфські школи, де право на помилку є одним із ключових принципів.
Це дві найвідоміші у світі традиції, які відмовляються від оціночного висловлювання/дії як реакції на помилку.
Проблема в тому, що і ті, й ті школи в нашій країні не завжди мають достатньо педагогів, здатних цю систему реалізувати автентично.
З іншого боку, я знаю, що в деяких наших альтернативних школах із цим принципом досить успішно експериментують. І це хороший знак!
Катерина Гольцберг, дитячий психолог,
Центр освіти «Оптіма», дитяча клініка «Добробут», спеціально для УП.Життя
Переклад: о.Тихон Кульбака, Рух Світло-Життя
фінансово.
Щиро дякуємо!
