Число смертельних жертв серед жінок від рук їхніх партнерів та родичів чоловічої статі спричинило неабиякий резонанс. Одні вважають, що це забагато і такого не може бути, інші просять подивитися на справу без емоцій і зрозуміти, що насправді все ще гірше.
А CREDO запрошує до розмови о. Петра Балога ОР, і ми будемо говорити про маніпуляцію суспільною думкою, а також про те, що може і повинна робити Церква, аби запобігати насильству, як захистити жертв і не скривдити неповинних.
— Попри негативний контекст — це позитивна тенденція, яка свідчить, що наше суспільство починає рости, рухатися у правильному напрямку. Люди перестали заплющувати очі на цю проблему і вважати, що «б’є, значить любить» або «сама винна, бо…» Також люди почали цікавитися статистикою, хоча ще поки не беруть паралельно до уваги контексту і їм бракує розуміння того, що точність статистичних даних у нашій країні вимірюється терміном «плюс-мінус трамвайна зупинка». Непокоїть також маніпулювання цифрами і некоректне порівняння з жертвами, чия смерть настала з інших причин. Словом — 600 жінок в Україні, які померли від насильства, на противагу 191 чоловікам, що загинули в АТО. Це число не зі свіжих українських досліджень, а виведене на базі показника фонду народонаселення ООН по країнах світу. Саме це викликало такий ажіотаж в українському інтернеті, називаючи маніпуляцію «цифрами». Але треба розуміти, що, зважаючи на низький соціально-економічний рівень життя в Україні, ця цифра у нас може бути значно більша.
— Звісно, не могло не вийти на поверхню, що всі ці цифри неактуальні, не зовсім про Україну й не відображають реальної картини. Скільки смертельних жертв домашнього насильства є в Україні насправді — невідомо; але те, що вони є, то факт. Неетично порівнювати їх із жертвами АТО і неетично взагалі порівнювати з будь-якими жертвами, незалежно від статі та причини смерті. Такі порівняння маніпулятивні, мають на меті викликати резонанс, а крім того, викликають ненависть до чоловіків, а що гірше — ненависть до сім’ї загалом і буквально прямим текстом вказування, що сім’я це зло. Аби цього уникнути, варто розглядати усі випадки індивідуально, щоб уникнути однобокості та маніпуляцій на кшталт «родина це зло», «чоловіки зло». Для цього не треба виривати інформації з контексту, цифри з контексту, бо це показує сім’ю у негативному світлі та кидає тінь на усі родини, показуючи їх як потенційно небезпечне середовище, бо у кожній живе чоловік. Тобто немає презумпції винуватості.
— Тим не менше, коли жінка вже потрапляє у ситуацію, яка загрожує її життю, то наша система судочинства не сприяє тому, щоби жінка це зголошувала, адже навряд чи її заява набуде продовження, а вона сама матиме підтримку й допомогу відповідних служб. Ви почали говорити про те, що є тенденція ображати усіх чоловіків підозрами, а я б хотіла, щоб ми поговорили про жінок, які вже є жертвами, а не потенційно можуть ними стати. Що Церква може зробити для таких жінок?
— Те, що вже робить: проповідувати святість сім’ї. Зміцнювати святість сім’ї. Показувати сім’ю як місце підтримки та допомоги. Але, якщо вже проблема є і жінка приходить із нею до священика, тоді належить допомогти їй відшукати правильний спосіб, вибрати відповідний для її конкретної ситуації варіант. Для цього треба познайомитися також і з її чоловіком. Побачити, що це за людина, щоби зрозуміти, чи є ще що рятувати, чи вже треба радити сепарацію, щоб рятувати жінку та дітей від небезпеки, або навіть радити, щоб звернулася до відповідних органів. Але то правда, що жінки не часто оголошують домашнє насильство, а чоловіки взагалі ніколи, і так із цим живуть.
— Жінка не зголошує насильства не лише тому, що не хоче «виносити сміття з хати», але також і тому, що, швидше за все, почує «сама винна». А насправді — це патологічні відносини, які ускладнюються співзалежністю і вимагають допомоги ззовні. Комплексної підтримки: психологів, соціальних працівників тощо.
— Я боюся абсолютизувати, хоча ніщо не може виправдати насильства у будь-якому його прояві: чи то побиття, чи тим більше вбивство. Проте навряд чи одна сторона абсолютно невинна, а інша представляє собою абсолютне зло. Треба завжди вникати у контекст. Є чоловіки, які страждають від психологічного знущання, але терплять і навряд чи підуть із цим до суду. А дарма, бо, можливо, це б перенаправило їхні негативні емоції в іншому напрямку і чоловіки не підносили б руку на жінок. Причини насильства можуть бути в алкоголізмі, можуть мати місце якісь психічні розлади, а може бути комплексна проблема подружжя, і тоді у такому протистоянні «виграє» сильніший. Треба входити в деталі, шукати причину.
— Звісно, кожний випадок належить розглядати індивідуально. Але зараз ми говоримо про тенденцію. Погодьтеся, ми маємо контекст, який сприяє насильству: війна, посттравматичний синдром як її наслідок, низький рівень економіки, високий рівень безробіття й алкоголізму тощо. То, може, замість казати жінці «сама дурна», потрібно опрацьовувати схеми допомоги, щоб було до кого звернутися, щоб не було страшно? Поки що Церква проявляє найбільшу турботу, але, маючи скромні засоби, не здатна охопити всіх потребуючих.
— Важливе превентивне втручання. Виховання сімейних цінностей. Захищати потрібно сім’ю. Головне — не перебільшувати, бо бували часи, коли в ім’я цілісності родини жінці казали терпіти, бо то її хрест. Ні! Без крайнощів. Тут головне — розпізнати, чи є ще можливість зцілити сім’ю, оздоровити відносини. І від цього треба починати. Потім, за обставинами, інші засоби і заходи. Єдине, що Церква все ж має доступ до порівняно невеликої групи населення, які є вірянами.
— Насправді це не поодинокі випадки, коли рушійною силою великих змін стають малі групи людей. Часто Церква і є каталізатором соціальних ініціатив. Можливо, якби чоловік знав, а жінка була впевнена у тому, що є куди скаржитися, є де і в кого просити допомоги і цю допомогу й захист отримати, то це послужило би фактором стримання.
— Це має діяти в обидва боки. Тому що є також і фальшиві зголошення про насильство. Якщо жінка буде в усіх випадках мати певність, що закон завжди на її стороні, то кількість фальшивих зголошень збільшиться.
— Йдеться не про сторону, а про чітке виконання закону. Щоб жертва насильства була впевнена, що її справу доведуть до кінця і винні будуть покарані, а жертва захищена і їй нададуть допомогу. Усі мають рівні права, також і право на справедливість і захист. Звісно, було би простіше, якби люди зводили своє життя — як особисте, так і суспільне — на християнському фундаменті; але навіть загальнолюдські цінності, підкріплені певними законодавчими заходами, соціальними ініціативами, можуть поміняти ситуацію.
— Я вважаю, що треба максимально обмежити доступ ідеології до цих питань. Там, де є ідеологічна складова, там має місце викривлення реальності. Разом зі справжніми злочинцями можуть постраждати люди, які просто тої самої статі зі злочинцями.
— Я все ж вважаю, що Церква тут має не останнє слово і може багато зробити простими засобами.
— Так, і Церква робить. Постійно говорить про фундаментальні християнські цінності, постійно наголошує на тому, що корінь зла — якщо йдеться про конфлікти у родині — лежить в егоїзмі. Церква нагадує про те, що чоловік і жінка це одне ціле, і їм слід піклуватися про свої відносини постійно. Це приносить свої плоди. Думаю, якби була така статистика, а може і є, то вона би показала, що у практикуючих християнських родинах проблеми насильства не існує. Коли люди живуть своїм християнством, вони знають, що сім’я це вже не «я і я», а «ми», і намагаються разом вирішувати свої проблеми, шукають вихід із ситуації без психологічного тиску та агресії. Бо вони розуміють, що шлюб це Таїнство, в основі якого — любов. І родини, які так живуть, не стають жертвами сімейного насильства.
Назвати проблему, щоб із нею боротися, — це добре, бо це правда. Але мета не виправдовує засобів. Бракує позитивної пропаганди сім’ї, захисту прав сім’ї як основи суспільства. Варто пояснювати і поширювати, що чим більше здорових родин, тим менше насильства.
фінансово.
Щиро дякуємо!
