Ромський табір у Голосієві
Уже кілька років триває особлива дружба «Молоді за мир» (молодіжний рух Спільноти святого Егідія) і бідних ромських родин із Закарпаття.
Коли вони в Києві — для дітей відкривається «Школа Миру», де діти навчаються того, що їм не може дати родина і не хоче давати школа. Коли вони вдома, молодь регулярно їх відвідує. Влітку з дітьми проводиться табір. Він особливий: не в лісі чи в горах, а в центрі міста. Для багатьох дітей це можливість почутися в безпеці, відчути турботу поза сім’єю. Особливим приводом для зустрічі завжди є Різдво: весела компанія збирається в ресторані, для кожного є подарунок (їх надсилають «Таємні Санти» з усієї України).
Цього року підопічні «Молоді за мир» приїхали до Києва перед Великоднем, облаштувавши наметовий табір у Голосіївському лісі. Про те, як їм там велося, кілька записів залишилося у фб-щоденнику Татки Чернухо. Записи обриваються 22 квітня — в день, коли благодійний табір був підпалений, а його мешканці з погрозами вигнані з Лисогірки. Люди в масках називали це прибиранням, але знайшлися відеодокази слів ромів про те, що їм погрожували і що до них застосовували силу. Поліція Києва відкрила кримінальне впровадження за фактами, зафіксованими на відео.
22 квітня (після підпалу табору)
Як це: бути дитиною і бачити, що тебе звідусіль женуть? Що хоч би куди ти пішов, повсюди тебе проклинають і зневажають? Тільки через те, що ти народився ромом, тебе вже ненавидять?
У цьому таборі жили наші друзі(
«Коли ми вже підходили до табору, Женя зупинився, і ми обміркували план дій: до кого підемо спочатку і що робитимемо, якщо зараз набіжить купа людей. Ми ще раз перевірили, де лежить кожний пакет: у наплічнику — для сім’ї Валі; я повністю “несу” сім’ю Марії; ще є Тімея і Клавдія, загальне взуття та іграшки. Лишилось тільки сподіватися, що зараз не почнеться громадянська війна за ці речі…»
«Ми були сповнені рішучості донести речі тим сім’ям, яким хотіли. Але раптом із намету вийшла Кармеліта — і ось я вже простягаю їй кофтинку з пакету Марії, а в Жені на руках, незрозуміло звідки, взявся і вже заколисувався Рікардо… ну як можна було не пошукати щось і для них?»
«Поки Женя рився у пакеті зі взуттям і роздавав речі, я роздивлялась навкруги. Біля мене стояли дівчата років по 13-14 із братиками на руках. Принаймні, мені тоді так здавалось, бо за мить одна з них почала годувати дитину грудьми. Вигляд, мабуть, я мала настільки приголомшений, що вона заусміхалась, швидко-швидко заговорила щось угорською, і вони з подругою ще довго з мене сміялися».
У таборі багато дітей
«Марія була дуже брудна, і діти її були брудні. Весь табір був схожий на сміттєзвалище: сміття було всюди — вони у ньому їли, лежали, сиділи і спали».
«Ми нарешті дійшли до Марії і передали їй одяг. З намету висипались усі її 9 дітей, і я стала діставати з наплічної сумки то зайців, то ведмежат, і вручати кожному. Насправді ми взяли доволі багато іграшок: я напхала сумку до самого верху — так, що навіть якийсь з оленів стирчав і всю дорогу грозився випасти, а Женя мав слідкувати за ним і час від часу підтверджувати мені, що олень на місці.
Але діти підходили ще і ще, і коли я витягла останнього зайця — побачила, що їх навколо мене ціла купа. Відчувала спиною, як вони дихають, як нетерпляче переступають з ноги на ногу і легенько торкаються мого каптура руками.
Я притиснула до себе сумку з останніми трьома зайцями для дітей Валі і обернулась — на мене дивилось в очікуванні ціле море дитячих очей. І всі мовчали».
Сім’ї живуть у таких наметах
«Міліціонери були праві, коли казали, що це заповідник, а вони так смітять. Женя спитав: “А куди ж їм іти?”»
«Якось ми пройшли повз молодого чоловіка, який сидів біля намету. Ми спитали, чи його це діти неподалік, бо хотіли і їм запропонувати речі. Чоловік здивувався: “Ні, не мої, це дружини” ( у ромів чомусь усі діти — тільки жінок)».
«Коли ми забирали Валю на Школу Миру, підійшла вагітна дівчинка і сказала, що вона теж дуже хоче піти. Але куди ж би ми її взяли?
Жорика ми теж не змогли взяти, бо у нього не було чистого одягу. На цьому моменті я ледь не померла від суму. Я подумала, що ніколи, ніколи такого не має бути! Але Оля сказала, що дітям самим буде соромно і незручно, якщо всі будуть у чистому одязі, а вони — у брудному».
Жорик під час нашої останньої зустрічі у таборі. У 12 років він допомагає батькові — працює разом з ним на сміттєзвалищі.
«Валі, до речі, скоро треба буде отримувати біометричний паспорт, а в неї немає навіть свідоцтва про народження».
«Ми з Анітою повернулися до Нори, яка все ще малювала на траві. Вона була дуже збуджена і попросила, щоб ми негайно заплющили очі. Це було дивно, ми спитали: “Що сталось?”, але Нора запротестувала, і очі ми таки заплющили. А коли розплющили, то побачили, що Нора аж сяє і тримає в руках малюнок Маші.
— Гарно, так? Правда ж, гарно?
Я ніколи не бачила і, мабуть, ніколи більше не побачу, щоб хтось так радів чужим успіхам».
Аніта і Нора малюють листівки на Школі Миру, куди ми їх забираємо з табору по п’ятницях
«Ми йшли від намету до намету, і я з сумом помічала, що речі, які ми тільки позавчора принесли, уже брудні. Одного разу я переступила через ганчірку, затоптану в бруд, а це виявилась наша кофтинка — я її впізнала: рожева у смужечку».
«Ми розклали на карематах печиво, воду і торт, але перш ніж їсти, змусили усіх дітей помити руки з милом. Маленька Лілія навіть не знала, як це робиться: ми мили її руки в своїх руках».
Коли мама ромка, а тато українець, народжуються от такі от прекрасні діти
«Грати у твістер було дуже важко: весь час говорити, де ліво, а де право, що все не так, вони неправильно грають — але яка була різниця? Діти так сміялись і веселились, і хотіли геть усі грати, що я махнула рукою і теж сміялася з ними».
Замість післямови. Ольга Макар:
«З ромами така проблема: всі говорять про них, але ніхто не говорить із ними.
Давайте скажемо чесно: ми їх не знаємо.
Великий ЖК місяцями скаржиться у фейсбучику, що ромські діти риються у їхніх смітниках, але ніхто не йде спитати, як цих дітей звати і чому вони тут.
Роми для нас — це така маса, пляма, єдиний і дуже страшний організм.
Вони, звісно, інші. Живуть не так, як ми звикли. Щоправда, це лише на перший погляд, лише здалека (…) Так ізольовано колись жили євреї — такі ж інакші, як зараз роми. Тоді, певно, теж здавалося, що інтеграція неможлива. А сьогодні у кожного з нас є друзі-євреї, про єврейство яких ми могли й не здогадуватись, — і супер.
Я вірю, що так буде і з ромами».
На фото — ті самі «злочинці», за кілька днів до погрому
Свою відповідь на спалення ромського табору на Лисій Горі «Молодь за мир» опублікувала на Фейсбуку. Що вони збираються робити?
- «Ще більше дружити з ромами. Будемо й далі їздити до них у гості, спілкуватися, гратися з дітьми, святкувати разом Різдво.
- Знайомитися з іншими поселеннями, які є в Києві та в інших містах.
- Навчати ромських дітей, боротися за їхнє право ходити до школи.
- Ми й далі будемо проводити для них літні канікули — дні навчання та відпочинку за межами табору.
- І далі у наших школах миру ромські та не ромські діти будуть разом.
- Ми будемо організовувати зустрічі, лекції та дискусії, щоб розказувати молоді про ромів.
- Вивчати ромську культуру та історію.
- Ще більше говорити про Пораймос — геноцид ромів, організований нацистами.
- Влаштовувати фотовиставки і кінопокази, аби показати, що роми це особистості з іменами та історіями, а не безлика категорія.
- Об’єднувати всіх людей, які вірять, що жити разом — не тільки можливо, а й краще для всіх!»
Ситуацію прокоментував для CREDO Юрій Ліфансе, керівник київської Спільноти святого Егідія:
— Найперше, що треба сказати: насильство має бути засуджене. Не існує виправдання для застосування сили поза законом. Друге: «неможливо» — це єресь сьогодення, яка заражає навіть християн. Христос воскрес — і все можливо! І третє: навіть прості кроки змінюють ситуацію, дають надію на краще життя. Тому наша відповідь — освіта. Як і всі складні проблеми, ця також потребує часу, а також щоденної копіткої роботи. Але її розв’язання реальне, і це — 50‑річний досвід міжнародної Спільноти святого Егідія.
фінансово.
Щиро дякуємо!
