Іще в четвер я засинав у світі, потовченому на численні уламки. У п’ятницю, однак, мав враження, ніби прокинувся в іншій дійсності.
Першою картинкою, яку я побачив за хвилину після пробудження, було корейське примирення.
Я протирав очі від зачудування, дивлячись, як Кім Чон Ин із жестом простягненої руки прямує у бік Мун Чже Іна. З недовірою читав усе нові й нові депеші, крізь які, ніби молот, били слова: «Ми один народ». І скажу жиро, що очі мені затягувало сльозою, так само як тоді, коли корейці йшли під спільним прапором під час відкриття зимових Олімпійських ігор. Я подумав: ми стали на крок ближче до миру.
Холодний розрахунок?
Більшість людей, із ким я поділився цією картинкою, ущипливо відповідали: «А ти наївний». Ні, я не наївний. Я добре розумію, що політика керується власними законами. Я не сприйняв цього як спонтанного жесту приязні. Усій тій зустрічі, усім деклараціям, що пролунали, словам про взаємну повагу та пропозиціям підтримки передували багатотижневі зусилля дипломатії, причому не тільки корейської. У справі були задіяні також Китай і Сполучені Штати. Портал TVN24 прямо назвав це «корейським днем бабака», нагадавши подібні зустрічі з ініціативи уже покійного Кім Чон Іра (2000 та 2007 років). Тоді Південна Корея заплатила за свою наївність і швидко переконалася, що односторонні користь осягнула сама Північна Корея.
Після останніх ракетних випробувань сумніви щодо щирості намірів Кіма посилюються. Журналісти перераховують чергові сценарії, які можуть реалізуватися після цієї зустрічі. Кажуть, що Північна Корея мусить бути в жалюгідному економічному стані, що корейці там голодують, і це підштовхнуло диктатора до розмов. За цієї нагоди він хоче виграти легалізацію своєї атомної зброї, заявляючи про бажання долучитися до трактату CTBT, в якому зобов’яжеться припинити ядерні випробування. Однак цей документ можуть підписати лише ті держави, які володіють такою зброєю легально, і саме це мусив би визнати Захід. Навіщо Північній Кореї атомна зброя? Вона має бути гарантією для тривання диктатури Кімів, подібно до декларацій, які надсилав Україні СРСР, поки вона ще таку зброю мала.
Так тлумачать останні події політика й історія. Однак я вбачаю в них величезний шанс.
Історична промова Кім Чон Ина
Небагато конкретики, пов’язаної з політикою, пролунало в зверненні, яке виголосим Кім Чон Ин. Натомість це дуже важлива декларація з погляду прагнення до єдності. Кім, зокрема, сказав: «Це історичний момент (…) це так близько, а зайняло в нас довгий час, аби зробити цей крок. Ми — брати, нас пов’язують узи крові, ми не можемо дати нас розділити, ми відкриваємо новий шлях. Ми не сусіди, що живуть у сепарації, а сім’я. Нині розпочинаємо написання нової історії миру та добробуту в стосунках поміж Кореями».
Не могло бути сильніших слів, ніж «ми один народ». Ми сім’я, ми не вороги. Тільки посилання на фундаменти і спільні корені може принести омріяну єдність, а через неї — мир. Нема чого замилювати очі, що геополітичних Корей завжди буде дві і з різних причин жодна сторона не погодиться на об’єднання. Однак не в цьому полягає справжня єдність. Вона є чимсь більшим, що долає кордони держав і людські бар’єри.
Ці слова не залишились порожніми деклараціями. Вже за кільканадцять годин після їх озвучення Північна Корея повернулася до спільного часового поясу зі своїм сусідом-родичем (раніше їх відділяли 30 хвилин). Натомість Південна Корея оголосила рішення демонтувати на кордоні величезні гучномовці, через які надавалася інформація, що боролася з пропагандою Кімів. Найближчими днями і тижнями можна також сподіватися зустрічей сімей, розділених війною, та запуску прямої телефонної лінії.
А найважливіший жест — підписання декларації, що обидві держави прагнутимуть до ядерного роззброєння цілого півострова та закінчення війни. Тому що формально від 1953 року діє лише припинення вогню. Корейська війна все ще триває.
Святий Дух непомітно діє у наших слабкостях
Я маю велике сподівання, що ніхто тут нічого не вираховує. Це реальний крок у напрямку миру для всіх. Хоч це так далеко від нас, проте мене дуже тішить корейське примирення, що наблизилося. Мир зовсім не такий очевидний і його зовсім не так просто досягти. Це постійна боротьба з приватними і національними егоїзмами. Немає нічого ціннішого, про що я міг би сьогодні просити Бога, ніж єдність і мир. Їх брак становить повне заперечення Царства Божого на землі. Якщо ми не прагнемо до миру, то самі виганяємо Бога з нашого світу. Чому я говорю про це у контексті примирення нехристиянських народів? Бо, незалежно від наших мотивацій та інтересів, яких ми хочемо досягнути, у діях на благо миру завжди об’являється Дух Божий. То Він надихає шукати єдності з людьми і Богом. Через те, що нам навіть може здаватися егоїзмом, діє Дух Божий. Ми й не повинні цього усвідомлювати, але раз посіяне слово зростає навіть уночі й перемінює людські серця. Як писав брат Роже, «Дух Святий з’являється навіть у ті моменти, коли ми не дуже знаємо, що з нами буде».
Ця корейська картинка була прекрасним знаком на початок зустрічі Тезе у Львові. Нам усім треба спільно волати про Духа, про єдність і мир, а мало яка спільнота так про це старається, як брати з Тезе. Не без причини ця зустріч відбулася в Україні, яка нині для Європи є складним полігоном. Агресія Росії та певні труднощі у стосунках із Польщею — це величезні рани, через які українці сьогодні почуваються покинутими. Тим часом Біблія каже, аби те, що слабке, поранене оточувати ще більшою ніжністю та опікою (пор. 1 Кор 12,14-27). Нагадування нам усім про це і запрошення переживати єдність, яке пролунало у Львові, зміцнить нас і принесе плоди миру.
А коли мир настане… що далі?
Мир це не тільки відчуття, що не станеться нічого поганого. Мир це процес, який постійно триває між людьми. Він збудований із багатьох менших складових, таких як солідарність, відчуття спільноти, простота, що об’являється у справедливому розподілі благ, опіка над найслабкішими. Як великі декларації на вершинах світу, так і щоденні стосунки мають величезний вплив на будування миру. Це складові одного фундаменту.
Мир, досягнутий силою, стає лише перемир’ям і має небагато спільного з Духом Божим. Писав про це св. Йоан ХХІІІ у своїй переламній енцикліці:
«Взаємні стосунки між державами, подібно як співіснування між окремими людьми, належить укладати не з допомогою збройної сили, а згідно з правильними засадами розуму, тобто згідно з принципами правди, справедливості й чинної духовної солідарності» (Pacem in terris, п. 114). Папа висловив тут цікаву, пророчу інтуїцію щодо миру. Найчастіше ми говоримо про нього у категоріях осягання його, приведення до нього, а що крім цього? Йоан ХХІІІ часто використовував формулювання «утверджувати мир». Мир має збуватися у кожній нашій відповіді ближньому, в усіх стосунках і реакціях, і так його утверджують. Ні на що не придадуться згори спущені декрети, якщо між сусідами не буде справедливості, доброзичливості й милосердя.
Тільки так приходить Царство Боже
Світовий мир це не тільки питання корейського примирення. Воно тягне за собою також стабілізацію і спокій в усьому регіоні, може позитивно посприяти об’єднанню пересварених народів Азії. Питання лише, чи Китай і Сполучені Штати усвідомлюють відповідальність, яка на них лежить? Чи президент Трамп стримає свої емоції та певний егоцентризм, свідком якого ми були вже не раз? Чи для Китаю будуть важливіші корейці, чи важливішим стане використання змін, аби здобути ще більший вплив і підкреслити своє панування у тому регіоні та в світі? Мир залежить не тільки від Кім Чон Ина. Такі значущі жести привертають до себе увагу різних політичних гравців.
Ми повинні насправді багато молитися, аби наші егоїзми насправді поступалися натхненням Духа Божого. Нині треба великої молитви за корейців. Якщо насправді дійде до того, що Північна Корея відкриється світові, на них чекає справжній культурний і цивілізаційний шок. Десятки років вони зазнавали пропаганди. Це люди, в яких уже знищено довіру, вони заражені сумнівами. Вже сьогодні ми маємо думати, яким чином можемо їх прийняти у спільноту. Вони такого досвіду не мають і дуже потребують. Такі питання треба ставити собі щоразу, коли ми запрошуватимемо почергові сім’ї і народи до спільного світу. Цей новий світ навіть для нас не буде таким, яким ми його знали. Він буде зовсім новою реальністю, збудованою на попелі світу поділів. Нам буде складно віднайтися у цій новій єдності з людьми. З моменту здобуття миру почнеться набагато важливіший процес: утвердження його.
Церква — це не трибуна за викупленими білетами
Зрештою, мир у світі це не тільки справа єдності між державами і народами. Це ще й солідарність із найменшими. Останні тижні світ жив справою Альфі Еванса. Хлопчик помер. Для противників і прихильників медичної підтримки життя ця ситуація має стати насамперед символом об’єднання. Ми натомість отримали два болісні уроки: з одного боку, стражденні батьки, які мусили погодитися з тим, що життя їхнього сина вирішує інституція, а людина є «майном народу», який може вирішувати її долю. З другого боку — разючий досвід перемішання Євангелія з ненавистю і виправдання обмов і поділів бажанням захистити життя. Цю справу програв не тільки Альфі, але кожен з нас, по‑своєму.
Хлопчик і його боротьба стали символами, але лавка запасних довга, і на ній сидить чимало інших людей. Вони не такі медіальні, щоби про них почути, але ми щодня проходимо обік них по дорозі на роботу: неповносправні, жертви війни, колишні в’язні, безпритульні, залежні, люди з психічними проблемами, відкинуті, старі, самотні… молоді, відсунуті на бічну дорогу. Вони живуть «у підвішеному стані», чекаючи, коли настане їхня черга справжнього життя у спільноті. Дехто з них ніколи не впіймається на такий «вхідний білет». До них треба вийти і сісти обік, поділитися благами — духовними і матеріальними. То саме Церква буде зачином нового, кращого світу. Ми осягнемо його через єдність серед усіх християн, а пізніше — запрошуючи до цієї єдності також і людей з‑поза Церкви. Ми всі волаємо про справедливість, але хто з нас зважується, аби в цей самий час самому бути справедливим?
Ви можете це уявити?
Одного вечора, у колі друзів, ми ділилися нашими найглибшими мріями. Один із приятелів сказав тоді, що його мрією є ядерне роззброєння, що він бачить себе, як лежить у ліжку й розповідає онучкові, як то «колись усі лякали один одного тими бомбами, а тепер мир, і я тобі залишаю кращий світ». Мені щось таке навіть на думку не спало. І це вельми сумно, що я не спромігся (і, певно, багато з вас також) навіть уявити собі мир. Я його хочу, однак він залишається далеким у моєму мисленні. Від того моменту я щодня прокидаюся і прагну миру — свідомо.
На завершення залишаю вам думку, яка останнім часом відкрила і провітрила моє мислення про єдність і мир:
«Ми живемо в часи, коли покликання до вселенськості, католицькості може як ніколи раніше знайти своє сповнення. Від IV століття небагато було для християн більш вирішальних періодів. Чи вони матимуть настільки відкрите серце, настільки багату уяву і настільки полум’яну любов, аби відповісти на один з основоположних закликів Євангелія: щомиті приймати ризик примирення і бути закваскою примирення між народами, расами, посеред цілої людської родини? Нині декого охоплює страх, що збільшується (…) Правда в тім, що питання, пов’язані з гарантуванням миру в цілому світі, такі складні й широкі, аж дух у грудях запирає. Чимало християн, а також і невіруючих, мають живе усвідомлення, що пробила видатна година, зоря нового майбуття. Вони починають помічати справи, що не терплять зволікань. Готуючись здолати черговий поворот історії, вони почуваються відповідальними за нову цивілізацію (…) В кожній людині криється стільки творчих сил, живлених жаром внутрішнього життя. Тому стає можливим знесення найболісніших подій, а також будування, базоване на ньому (…) В Євангелії мир був названий поєднанням. Поєднання це початок нового зв’язку, немовби пробудження весни в людині. Те, що істинне між особами, є істинним також і між народами. Молоді, що шукають миру, відкидають підтримування освячених егоїзмів, егоїзмів континенту чи народу, раси чи покоління» (брат Роже, «Його любов — вогонь»).
фінансово.
Щиро дякуємо!
