Блог Ігоря Богомолова

Росія, що вбила свого царя

25 Липня 2018, 13:59 3581 Ігор Богомолов

 

Кілька років тому в Києві мені довелось побачити банери, на яких від імені усього народу висловлювалось прохання пробачити за вбивство канонізованого Російською Православною Церквою імператора Миколи ІІ і його родини.

Звісно, я не можу знати ні чим керувалися ті, хто чіпляв ці банери, ні що думали ті, хто на них дивився. Моєю ж першою реакцією було питання: «Від чийого імені, точніше — від імені якого народу, просять пробачення?» Адже банери встановлено в столиці України. Значить, від імені українського. Але який стосунок має Україна та її народ до цього вбивства? Адже вбито царя в Росії, то нехай росіяни і розкаюються в цьому і просять пробачення! Відповіді на це питання я тоді не знайшов.

Ті банери і викликане ними питання мені згадалися тиждень тому, коли я читав проповідь Патріарха Московського Кирила, проголошену в ніч із 17 на 18 липня в Єкатеринбурзі під час літургії, в якій, до речі, брав участь і митрополит Київський Онуфрій, у соту річницю розстрілу царської родини. Можливо б, і не згадав, якби не слова Патріарха про «колективну провину всього народу» та про «російський народ, який нині живе в різних державах, які по-різному називаються, та й народ наш називається по-різному, але це той самий народ, що вийшов із Київської купелі Хрещення». Не знаю, як читачам, а мені в цих словах відчувається дух «русского міра».

Та не про це хочеться сказати. Звісно, Патріарх Кирило дав у своїй проповіді відповідь на ним же поставлене питання: «Що ж сталося з нашим народом? Адже країна була вкрита храмами і монастирями, абсолютна більшість людей були охрещеними, храми були наповнені людьми. Чому це сталося? Чому вбивці спустили курок, не здригнувшись від того, що роблять? Значить, не все було благополучно. Значить, сонячне світло, що відблискувало на позолочених куполах, не завжди переломлювалося в людських серцях, зміцнюючи в них віру в Господа». З цими словами не можливо не погодитися. Так, справді, «не все було благополучно». Як, мабуть, не все благополучно в Росії і нині. Але з чим мені погодитись важко — то це зі словами про «поворот в історичному житті Святої Русі, який завів народ у важку страшну безвихідь». І хоч би як важко було мені, світській людині, не погоджуватися з тим, що сказане високою духовною особою, хай навіть і не своєї Церкви, — все ж таки дозволю собі висловити думку, що цей «поворот в історичному житті» зовсім не завів Росію в глухий кут, а навпаки, пришвидшив її рух тим магістральним шляхом, яким вона прямувала від початку свого існування як Московський улус, перейменований у Велике Московське князівство.

Слід згадати, що останній російський імператор був не першим російським імператором, чиє життя обірвала насильницька смерть. Першим був Петро ІІІ, убитий рівно за 156 років до Миколи ІІ, також 17 липня, тільки 1762 року, аби розчистити шлях до престолу Катерині ІІ. З легкої руки (точніше — з легкого пера) популярного у 80-х роках минулого століття радянського історичного романіста Валентина Пікуля виник стійкий стереотип, що це був психічно хворий, розумово недорозвинений бовдур, нездатний до того, щоб керувати державою. Тому прихід до влади «просвітленої» цариці Катерини був для Росії неабияким благом.

24 березня 1801 року було вбито Павла І — у змові брав участь його син Олександр, який і став після нього імператором. І знову, російська історіографія подавала це як щось позитивне, виставляючи Павла самодуром і деспотом. 1-го березня 1881 року вибух бомби обірвав життя Олександра ІІ. І ніхто з цих «убієнних государєй» не був проголошений святим, і в річницю вбивства кожного з них патріарша літургія не відправляється. Можна спитати, що спільного між цими вбивствами і вбивством Миколи ІІ, крім того, що всі вони були «російськими імператорами і самодержцями»? Щоб відповісти на це питання, подивимось на особи «убієнних государєй», а головне — на те, що вони зробили за час свого царювання.

Отже, Петро ІІІ. У житті він був далеко не тим дурнем, застряглим у дитинстві, яким його показав Валентин Пікуль. Так, він мав фізичні вади; можливо, мав і психічні проблеми — не мені ставити йому діагноз. А про його здатність керувати державою можна судити за таким фактом: за 186 днів його царювання було видано 192 законодавчих акти. Найважливіший з них — «Маніфест про вільність дворянства», за яким представники цього прошарку звільнялися від обов’язку державної служби — військової чи цивільної, — впровадженого Петром І. Крім того, представники дворянства отримали право вільно виїжджати за кордон. Петро ІІІ також ліквідував Таємну канцелярію — тодішній аналог ЧК-ГПУ-КДБ, видав низку указів, спрямованих на пожвавлення торговельної та підприємницької діяльності, в одному з яких містилась вимога ощадливого ставлення до лісу як головного багатства країни (чогось такого нині страшенно бракує Україні). Також було видано указ, який кваліфікував убивство поміщиком свого кріпака як «тиранське катування» і передбачав за це довічне заслання. Петро ІІІ також припинив переслідування старообрядців та проголосив амністію багатьом людям, які за попередні роки були відправлені у заслання. І, як стверджує російська Вікіпедія, «законодавчі акти, ухвалені за короткий період правління Петра III, багато в чому стали фундаментом для подальшого царювання Катерини II», яку російська історична наука називала «прогресивною» царицею.

Стереотип «деспота і самодура» Павла І теж був створений не без участі російських літераторів. Хто в радянські часи вивчав російську літературу, пам’ятає, як оцінювалась особа і творчість Олександра Пушкіна. Мало того, що йому приписувалася «геніальність», так він ще й був з усіх сторін позитивним, прогресивно мислячим і так далі, і так далі, йому небайдужа була доля простих людей, для яких він прагнув свободи, а його смерть на дуелі подавалась мало не як злочин царизму. Підставою для таких тверджень була його нібито підтримка тих, хто виступив проти царя, — декабристів. Так от, Пушкін у своїй оді «Вольность» називає Павла І «коронованим злодієм». А вже на початку ХІХ ст. Мережковський у драмі «Павло І» також показує вбитого імператора тираном, а його вбивць — тими, що бажають добра своїй країні.

В чому ж полягало «злодійство» Павла? Перше його «злодійство» це те, що він трішечки обмежив привілеї псевдоеліти російського суспільства — дворянства: скасував заборону застосовувати до дворян деякі види покарань за злочини, які за такі самі злочини застосовувались до інших верств населення; зобов’язав дворян сплачувати податки; повернув скасований Петром ІІІ обов’язок державної служби дворян, а тих, хто від неї ухилявся, наказав притягувати до судової відповідальності. Друге «злодійство» — трішечки послабив гноблення кріпаків: заборонив поміщикам примушувати селян працювати на панщині більше трьох днів на тиждень, а також у неділі та свята; скасував деякі види податків із селян; заборонив продавати кріпаків без землі і розділяти родини при продажу цього «живого товару»; дозволив селянам подавати скарги на утиски поміщиків і управителів (що заборонила його «освічена» матуся). Третім «злодійством» був виданий ним маніфест про свободу віросповідання для католиків і православних, завдяки чому значно послабився тиск на Католицьку Церкву обох обрядів. Так, греко-католицьким громадам було повернуто частину відібраних в них раніше храмів, греко-католицьким священикам було дозволено повернутися з сибірського заслання, куди їх запроторила «освічена» імператриця, уряд якої за сім років ліквідував усі структури Греко-католицької Церкви на Правобережжі України.

Але й це ще не всі «злодіяння»: Павло І оголосив амністію учасникам польського національно-визвольного повстання під проводом Тадеуша Костюшка. В радянський історіографії особливо підкреслювався негативний характер нововведень Павла І у війську: форма пруського зразка, муштра, суворі дисциплінарні покарання. Але при цьому забувалося, що Павло І зробив більш суворими умови служби і посилив відповідальність офіцерів (так, Україні сьогодні це те ж би не завадило). Солдатам же було дозволено подавати скарги на командирів, і вперше в Європі у російській армії було введено нагороди для шерегових.

Але якщо його вбивство можна пояснити незадоволенням його політикою дворянства, то вдалий замах на Олександра ІІ, який за двадцять років до своєї смерті скасував кріпацтво, здається взагалі чимось парадоксальним. Адже якщо Авраама Лінкольна, який скасував рабство негрів у Сполучених Штатах, убили прибічники збереження рабства, то російського царя-«визволителя» вбили «прогресивні» революціонери. Причому вбили, як стверджує сучасний російський історик Юрій Денисов, «мало не напередодні підписання ним указу про дарування народу державної конституції, що обмежувала самодержавство» (Денисов Ю. Н. Россия и Польша: История взаимоотношений в ХVII — XX веках. — М.: ФЛИНТА: Наука, 2012. с. 456). І тут недоречно згадувати, що виконавцями замахів — невдалого 25 травня 1867 року, і вдалого 1 березня 1881 року — були поляки. Для них, які боролися за незалежність своєї Батьківщини, не мало значення ні скасування кріпацтва, ні наміри імператора обмежити самодержавство. Для них він був головою держави-загарбника. Але перший невдалий замах уже через п’ять років після скасування кріпацтва здійснив російський революціонер Дмитро Каракозов. А «царевбивця» Ігнатій Гріневіцький не діяв від свого імені: як член російської організації «Народна воля», він виконував її рішення.

Отже, відповідальність за вбивство царя, який дарував народу довгоочікувану «волю-воленьку», лежить на… російських революціонерах. Чому? А відповідь тут проста: російські революціонери якраз і були прибічниками збереження та посилення і кріпацтва, і самодержавного абсолютизму. І не тільки ті, що вбили царя Олександра, а всі, кого в російській історії прийнято називати «борцями» й «революціонерами». За скасування кріпацтва та обмеження самодержавного деспотизму не боролись ні вожді «селянських війн», у яких «селянського» було не більше, ніж у «робітничо-селянській» радянській владі (адже наївно думати, що Омелян Пугачов, який проголосив себе «государєм-ампіратором», у разі перемоги скасував би кріпацтво і впровадив парламентське правління), ні декабристи, ні народовольці, і вже тим більше — більшовики.

Тих, хто з покоління в покоління звик жити в неволі, свобода лякає. На сторінках Старого Завіту (Вих 14, 11-12; 16, 2-3; 17, 2-3; Числ 14, 1-4) можна прочитати, скільки разів ізраїльтяни, визволенні з єгипетського рабства, нарікали за це на Бога, докоряли Мойсеєві і рвалися знову повернутись туди, звідки Господь їх вивів. Свобода — велика благодать, але це також і хрест. Хрест відповідальності за власну долю, за долю своїх близьких, долю країни, суспільства. Російське суспільство не було готове взяти на себе цей хрест ні в ХVІІ ст. (проект скасування кріпацтва вперше був запропонований ще 1680 року), ні у ХІХ, ні пізніше. Тому навіть украй обережні кроки Павла І в бік свободи, не кажучи вже про скасування кріпацтва Олександром ІІ та подальші його реформи, викликали різко негативну реакцію російського суспільства. Це суспільство хотіло, щоб його очолював деспот, тиран, і саме за таку тиранічну владу боролись ті, кого прийнято називати «революціонерами».

Тих, хто такому «ідеалу» не відповідав, російське суспільство не сприймало. Як не сприйняло воно вищеназваних убитих «передовою» його частиною імператорів. Як не сприйняло воно Микиту Хрущова, який, щоби звалити всі злочини радянського тоталітарного режиму (і свої власні також) на особи Сталіна і Берії, трішечки цей режим пом’якшив. Із набагато більшим ентузіазмом було сприйнято усунення його від влади у 1964 році. А про Сталіна не тільки й досі говорять із ностальгією, навіть ті, хто народився після його смерті, але йому ще й відновлюють пам’ятники. Не сприйняло російське суспільство і «пєрєстройку» Михайла Горбачова, і, як здалось росіянам, недостатньо твердого їхнього першого пострадянського президента Бориса Єльцина.

Подібне мало місце і на початку ХХ століття. Не зустріла з ентузіазмом Росія, для якої «самодержавство було тим містичним началом, яке стримує сили зла» (Непознанный мир веры. 14-е издание. Изд-во Сретенского монастыря Москва, 2012. с.277), обережні «демократичні» кроки Миколи ІІ, який впровадив перший в історії цієї країни представницький орган законодавчої влади — Державну думу, і цим самодержавство обмежив. Крім того, візьмемо до уваги, що тривала Перша світова війна. Російська імперія вступала в цю війну з очікуванням швидкої перемоги: хвацького кавалерійського маршу до Берліна і Відня та морського десанту в Константинополі. Вийшло інакше: війна виявилася затяжною і щодня забирала життя людей, помножуючи число вдів і сиріт; ще більше людей залишала каліками. А з пам’яті не стерлася нищівна поразка, якої Росія зазнала від Японії у 1905 році. Російське суспільство, яке в зовнішній експансії, прихованій за гаслами «захисту слов’янства» або «захисту православ’я», вбачало одну з віковічних цілей існування своєї держави (інакше не розрослось би Московське князівство до гігантської імперії), дійшло висновку, що на самодержця Микола ІІ «не тягне» (як, мабуть, і вбитий раніше Олександр ІІ, який зазнав поразки в Кримській війні). Це суспільство переконало царя, що тільки його відречення від престолу врятує Росію. Та й він, скоріше за все, і сам зрозумів, що очолюваний ним режим себе вже вичерпав і мусить поступитися місцем новому — ще більш жорсткому і деспотичному. Тому й відрікся «в ім’я істинного блага і спасіння Росії», як сам написав у телеграмі голові Державної Думи.

І вже тим більше не змогла прийняти Росія, яка звикла жити під абсолютистською владою, створений після відречення Миколи ІІ демократичний Тимчасовий уряд Олександра Керенського. Свобода, яку — і це теж притаманно тим, хто звик жити в умовах її відсутності — багато хто поплутав зі сваволею, (як і в пострадянських країнах у 90-х роках минулого століття), налякала. А Тимчасовий уряд виявив повну неспроможність вести війну далі. І Росія віддала себе під владу тим, хто без суду і пред’явлення звинувачень убив її останнього імператора разом із дружиною, чотирма доньками і прислугою.

Патріарх Кирило у згаданій проповіді сказав: цей злочин став можливим тому, що «чужі думки, чужі ідеали, чуже сприйняття світу, сформоване під впливом філософських і політичних теорій, що не мали нічого спільного ані з християнством, ані з національною традицією і культурою, почали сприйматися й інтелігенцією, і аристократією, і навіть частиною духовенства як думки прогресивні, слідуючи яким, можна змінити життя народу на краще». Так, теорії, що втілювалися в життя в Росії після жовтня 1917 року, справді «не мали нічого спільного з християнством». Та от тільки ніхто в Росії не пояснює, чому ці несумісні з християнством теорії на всьому європейському просторі прижилися в одній тільки Росії (у країни Східної Європи, де їх, під керівництвом із Москви, також намагались втілити в життя, ці теорії були привезені у 1945 році радянськими танками). Адже, крім Росії, вони вкоренились лише в азіатських країнах, де їх практичне застосування було доведене до логічного завершення режимом «червоних кхмерів» у Камбоджі. Втім, це вже тема окремої розмови…

 


У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Росія
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: