Щось у мені обірвалося, коли я вкотре натрапила на статтю про «не входьте у стосунки з токсичною особою».
Я з болем у серці помітила, що слова про «токсичних людей» з’являються також і на католицьких ресурсах. Знала, що не можу цього так залишити. Нема в мені згоди на таке ствердження.
«Хворий на проказу носитиме подерту одежу, (ходитиме) з розпущеним волоссям, він покриє підборіддя й гукатиме: Нечистий! Нечистий! Доки його недуга, він буде вважатися нечистим, бо він справді нечистий; насамоті мусить жити; геть поза табором буде його оселя» (Лев 13,45-46).
Нема й ніколи не буде токсичних людей. Поведінка може бути токсичною, але ніколи — людина. Хтось може сказати, що це нічим не відрізняється, — але достатньо переглянути заголовки газет чи статей в інтернеті, які застерігають від стосунків із токсичними людьми, а часто прямо намовляють утікати від них, залишити їх самим собі…
Достатньо прислухатися до розмов в автобусі чи кав’ярні, щоби помітити, як це слово, фактично як отрута, проникло в нашу дійсність. Мода на «токсичність» — вигідна, вона виправдовує брак любові, вірності й завдання собі труду в стосунках. Під прикриттям самозахисту можна легко відійти від дружби, зв’язків і сімейних стосунків, ну бо ж «треба рятуватися».
Одразу виразно зазначу: так, дбати про себе, про своє серце і безпеку, визначати межі й ставити вимоги — це все важливо, це прояв зрілої любові не лише до себе, а й до іншої людини. Але так само важливим і зрілим буде стати в правді й визнати, що, бажаючи творити стосунки, ми зазнаватимемо кривд і самі кривдитимемо інших. Сенс цієї статті — не в намовлянні бути жертвою і «терпилою», а у відмові від формулювання радикальних стверджень про чиюсь гадану токсичність.
Маю прохання до кожного, хто читає цей текст, і до себе самої: щоб ми не відсилали поза табір нашого серця людей, які нас ранять, але щоб ми замислилися, чому вони так поводяться і як їм можна допомогти. Зазвичай відповідь — найпростіша: хтось ранить, бо сам був сильно скривджений, і ніхто йому по дорозі не допоміг ці рани вилікувати. Може, навіть цей хтось часто сам не знає, що може бути зцілений.
«І приходить до нього прокажений, благає його та, припавши на коліна, каже йому: “Якщо хочеш, то можеш мене очистити.” І, змилосердившись, Ісус простягнув свою руку, доторкнувсь його і сказав до нього: “Хочу, будь чистий!” І вмить проказа зійшла з нього, і став він чистий» (Мк 1, 40-42).
Від цього треба почати: зауважмо, що прокажений перед зціленням побачив свою проказу і захотів бути від неї очищеним. Він усвідомлював, що хворий. Визначаючи межі та висуваючи вимоги у стосунках, ми показуємо людині: «Поглянь, тут щось смердить, тут у тебе щось тече, гній? Звідки? Це треба вилікувати». Друга сторона може не бажати побачити, що вона ранить, кривдить, може не бажати взяти на себе відповідальність за свою поведінку — і саме тоді, не втікаючи, але роблячи крок назад, ми мудро оберігаємо себе, водночас надалі кажучи: «Слухай, але в тебе насправді щось кривавить!»
Саме цим є «місце насамоті» для хворого, простором для вільного рішення цієї людини, щоб побачити свої рани і спробувати їх лікувати. Простором, який робить можливим повернення, а не вигнання з життя. Часом хтось потребує свободи й кількаразового заклику, щоб нарешті міг побачити свої рани. А повна втеча робить це неможливим.
Це один із найпрекрасніших проявів любові — пізнати з кимось його рани, не перелякатися його смородом, але водночас не дозволити замастити себе його гноєм. Це Любов, це ліки. Ми не мусимо обіймати прокаженого і дати себе заразити. Це Ісус торкається ран, це Він — Всемогутній Бог, а не ми.
Він торкається, Він лікує — через людей, через вірних друзів, люблячу сім’ю, з допомогою психотерапевтів і психологів. То зазвичай близькі помічають підтікання гною, бо наші рани найсильніше починають кривавити у найближчих стосунках. Не біймося цього. Якщо треба — зробімо крок назад, почекаймо, перевірмо готовність другої людини побачити свої рани й зважитися на початок процесу лікування. Готовність до оклику і згоди: «Можеш мене очистити!» Люди, які відзначаються токсичною поведінкою, — це люди, які найчастіше потребують якнайбільше тепла і любові, в усьому цьому ранять не тільки інших, але й себе самих, завдають болю й відчувають його.
Незалежно від того, чи то ми зазнали ран, чи ми їх завдаємо собі та іншим, пам’ятаймо про найважливіше: немає такої прокази, якої Бог неспроможний вилікувати. А людина ніколи не буває токсичною.
фінансово.
Щиро дякуємо!
