Сховати — видалити — забанити

Шон Патрік Лаветт — директор англомовного «Радіо Ватикан» і саме та людина, яка стоїть за сторінками Ватикану і Папи у соціальних мережах.

В інтерв’ю для часопису Zbruc він розповів, як це — говорити від імені Папи і як Церква використовує нові технології для того, щоб промовляти до людей.

— Наскільки важко вести офіційні сторінки Папи та Ватикану в соціальних мережах, зважаючи на ту відповідальність, що покладена на вас?

— Коли ми говоримо про сторінку Папи, то маємо на увазі сторінки у Фейсбуці, Твіттері та Інстаграмі. Кожна з цих соцмереж є зовсім різною, виконує різні завдання і, відповідно, потребує застосування різних правил та стилів.

Інстаграм — це найпростіше, через те що в нас є гарні світлини Папи. Ці фотографії творять образи, які справляють дуже сильний вплив на людей. Одна з дуже сильних фотографій — це та, де Папа виступає перед групою людей у Ватикані. Він сидить на своєму кріслі, перед очима має текст промови. Серед людей сидить маленька дитина з синдромом Дауна, у якої промова Папи викликала нудьгу. Дитина встає, підходить до Папи Франциска і сідає на порожньому кріслі поруч із ним. Папа бачить дитину, але не перериває промови. Дитина помічає фотографа, дивиться на нього, і ось — ми отримуємо кадр. У нас є прекрасне фото цієї прекрасної дитини з синдромом Дауна. Фото таке спонтанне і таке природне, з Папою і його серйозним виразом обличчя під час промови. Одне фото викликає сильну реакцію зовсім різних людей. Тому що вони переймаються синдромом Дауна і нашим ставленням до інвалідності. Отже, з Інстаграмом усе доволі просто. Ми просто публікуємо фотографію — і люди реагують, як правило, дуже позитивно.

Твіттер. Як відомо, Папа Франциск — другий світовий лідер за кількістю підписників у Твіттері. Чому? Люди, які підписуються на сторінку Папи, часто не є практикуючими католиками. Вони репрезентують усі релігії, а багато хто з них невіруючі — агностики чи атеїсти. Стає зрозумілим, що ці люди перебувають у пошуку. Вони шукають чогось більшого. Поза політикою, економікою і поза межами цього хаосу. І якимось чином вони бачать, що ця постать у білому здатна щось сказати про їхнє життя. Тому зазвичай сторінка в Твіттері не викликає труднощів. Ми ведемо її та отримуємо дуже сильну реакцію.

Наші найбільші виклики і проблеми розпочинаються у Фейсбуці. Щоранку моя робота полягає у гортані стрічки коментарів. Звісно, у нас є дуже сильні фільтри слів і фраз, які ви можете або не можете використовувати; але тролі, що дістають велике задоволення, пишучи негативні коментарі на сторінці Папи, знаходять способи обійти ці фільтри. Вони змінюють правопис слів. Беруть погане слово і просто змінюють орфографію. Тому доводиться перевіряти коментарі вручну і додавати ці версії поганих слів у наші фільтри. Це виснажливо, а часто навіть боляче. Це боляче особисто для мене, тому що Фейсбук показує мені обличчя тих протиріч, що розділяють сучасний світ. Половина світу шукає щось хороше, а інша половина світу просто хоче вв’язуватись у бруд, створювати неприємності й критикувати. Щодня на цій сторінці для мене відкривається контраст світла і темряви.

— Ви ведете стільки офіційних сторінок і одночасно є медіа-персоною, журналістом, але у Вас немає особистої сторінки у Фейсбуку та в Твіттері. Чому?

— Моя робота — представляти те, що говорить Папа і Католицька Церква. Неважливо, що говорю я. Враховуючи мою роботу, вести власну сторінку було би неприйнятним і могло б перерости у конфлікт інтересів. Будь-хто може сказати: «О, на вашій сторінці в Фейсбуку ви говорите це і це, а на сторінці Папи щось зовсім інше». Відсутність власних сторінок дозволяє зосередитися на одному. Моє життя було присвячене установі, і з часом я почав пов’язувати себе з тими повідомленнями, які доношу. Так що це не про мене, не про Шона. Мова про Церкву, Папу, Бога, добро, мир, любов, місію і все інше.

— Яка частка Вас у цих відповідях на Фейсбуці та в Tвіттері? Де закінчується Ваш погляд і починається позиція Ватикану?

— Коли Папа говорить про мир і любов — усі щасливі. У момент, коли Папа починає говорити про соціальні питання, про імміграцію, міграцію, з’являється багато коментарів. Велика частина наших користувачів є на Філіппінах (97% населення там — католики), другі після Філіппін — Сполучені Штати Америки. Частина мого завдання полягає в тому, щоб задовольнити цю аудиторію з різних частини світу, з зовсім відмінних культур. Моя робота головно полягає у фільтрації та модерації. Слідкувати за тим, щоб спілкування не вийшло з-під контролю. Щоб воно не стало вульгарним, непристойним чи образливим. У тому разі, коли таке стається, моя робота — це «сховати — видалити — забанити, забанити — сховати — видалити». Насправді, коли хтось каже щось погане, завжди є той, хто відповідає йому чимось хорошим. І я можу сидіти склавши руки, спостерігаючи за цією рівновагою, навіть не втручаючись.

— Як змінилося спілкування між Папою і парафіянами у часи соціальних мереж?

— Коли працюєш із п’ятьма різними Папами, то спостерігаєш за тим, як змінилися не лише технології чи стилі управління різних Пап, але також — як змінилися стосунки між людьми у часи соціальних медіа. Я не хочу повторювати те, що було сказано до мене, і напевно сказано набагато краще, та варто розуміти, що соціальні медіа суттєво змінили стосунки між людьми. Ці зміни — одна з причин того, що Папи, починаючи з Бенедикта XVI (першого Папи, який з’явився у Твіттері й першим мав власну сторінку у Фейсбуці), постійно повторюють одне й те ж саме: технології — це добре. Соціальні медіа — це чудовий інструмент, який допомагає нам швидко й ефективно зв’язуватися з людьми, та вони ніколи не зможуть замінити міжособистісних живих стосунків. Тобто одне не є хорошим, а отже, інше поганим. Ми потребуємо обох. Живучи у світі соціальних медіа, ми існуємо в реальності соціальних медіа. Це те, чим воно є, але не можна відкидати живого фізичного контакту. На певному етапі є ця точка, коли потрібно простягнути руку і доторкнутися.

— Ви починали працювати на радіо, але потім правила гри змінилися. Як Ви і Церква пристосувалися до приходу соціальних мереж?

— Мені подобається, як Ви сказали «правила гри», тому що іноді це відчувається як певна гра і правила змінюють цю гру. Не змінилися правила: сама гра змінилася. Щоб це розуміти, потрібно знати, де ми сьогодні та звідки ми прийшли. Ми прийшли від усної традиції, традиції розповіді до Гуттенберга, від друкованої традиції до звуку. 1929 рік, Пій ХІ покликав винахідника однієї технології. Він хотів використати її, щоб охопити якомога більше людей з максимальною ефективністю. Цим визначенням ми послуговуємося для соціальних медіа. Отже, 1929 рік, Папа питає: «Якими технологіями ми володіємо? Як ми можемо використати ці технології для того, щоб якомога швидше дістатися до максимально великої кількості людей?» Гільєрмо Марконі відповідає, мовляв, у мене є такий пристрій і він називається радіо. В цю мить народжується «Радіо Ватикану». Потім Папа Йоан Павло ІІ, Папа з Польщі, каже: «Одного радіо замало, людям потрібна картинка», і ми створюємо телебачення Ватикану. В один день приходять соціальні медіа, і Папа Бенедикт питає: «Що таке цей Твіттер? Він може бути корисним? Чи може він допомогти нам говорити до більшої кількості людей?»  Ми відповіли: «Так, Святий Отче». «Тоді нам потрібно його використовувати», — сказав Папа. Таким чином, Церква дивиться на те, що з’являється, а потім використовує ці винаходи, щоб охопити якомога більшу кількість людей.

Але користується ними за двох умов. Технологія, яку ми використовуємо, має бути доброю, служити Богові та людству, бути такою, що наближає людей до Бога, піднімає вгору, що возвеличує нас і робить кращими людьми. Друга умова: вона повинна бути корисною. Що ми розуміємо під корисним? Ми маємо на увазі, що технологія має возвеличувати нас і водночас зближувати. Що ми бачимо? (малює в повітрі хрест).

— Уявімо, що завтра Фейсбук зникне. Чи готова Церква до втрати цього каналу спілкування? Якими альтернативними способами спілкування з молоддю вона володіє?

— Я не думаю, що він зникне, швидше зміниться. Він уже змінився, і цей процес продовжується. З фізики нам відомо, що матерія не створюється і не зникає, вона просто постійно перетворюється. Це суть технології. Одна річ не закінчується, а починається щось інше. Все змінюється і розвивається відповідно до потреб людини. Таким чином, ми бачимо, що є хорошим і корисним і як ми можемо перетворити це у щось нове. Постійний перехід. Як і з людськими істотами. Наші тіла, наш розум, наше життя постійно перебувають у стані переходу. Тому ми дивимося на те, що відбувається, застосовуємо ці два критерії: чи це добре, чи корисно. Якщо ми можемо відповісти на ці питання позитивно, то пристосовуємося до цієї технології.

— Як у місці з такою великою кількістю брехні й маніпуляцій (тобто у Фейсбуці) люди можуть довіряти словам Папи та Ватикану?

— Чи можуть вони нам довіряти? Довіра — це велике слово. Всі взаємини засновані на довірі. Якщо я не довіряю людині, я говоритиму з нею не своїм серцем, а тільки головою. Чому ми довіряємо? Ми просто маємо навчитися дивитися не тільки на речі, а й у їхню суть. Велика небезпека соціальних медіа полягає в тому, що вони рухаються занадто швидко. Ми втрачаємо здатність дивитися людям в очі та в серця. Настільки поспішаємо перейти до наступного кроку, щоб відволіктися і забути. Зайняті прокручуванням нашого екрану і забуваємо зупинитися й запитати! Чому це відбувається? Чому ми повинні довіряти Папі понад іншими? Тому що Папа і Ватикан намагаються бути понад внутрішньою політикою, економікою і прагнуть дивитися на речі з вищої перспективи. З того, що ми називаємо макрокосмічним баченням, а не мікрокосмічним. Дивитися з іншої точки зору і завжди ставити собі одне питання: як це бачить Бог?

— Часто здається, що сучасний світ обмежується радіусом існування Фейсбуку. Як Церква спілкується зі світом поза соціальними медіа? З тими частинами світу, де люди нічого не знають про Фейсбук та Твіттер?

— Знаєте, життя — це постійний виклик. І одним із найважливіших викликів для нас є спроба відправитися у світ поза собою. Вийти за рамки наших обмежень. Це частина нашого навчального досвіду. Навчитися бути повноцінною людиною. Виходити за рамки наших обмежень і надихати те, що ми називаємо культурою зустрічі. Зустрічі з кимось іншим. Але не зустрічати когось із погляду власної перспективи, а зустрічати у їхньому світі. Нам потрібно кидати собі виклики. Вийти, відчути, простягнути руку, побачити, почути, понюхати, відчути на дотик і смак. Сенсорні переживання, що роблять нас людяними. Ми люди, тому що володіємо цими п’ятьма почуттями. Соціальні медіа дозволяють використовувати два з п’яти наших почуттів. Це навіть не 50 відсотків. Нам потрібно повернутися до використання цих п’яти почуттів. До переживань. Не боятися. Одна з труднощів соціальних медіа — це ілюзія комфорту й безпеки у власному середовищі. Увесь світ просто в моєму телефоні. І чому мені потрібно вставати, виходити і зустрічатися з іншими у їхньому світі. І це виклик для всіх нас. Не тільки для Церкви.

— У часи соціальних мереж ми перебуваємо у певному інформаційному вакуумі. Що Ви думаєте про роль журналістів у боротьбі з цим інформаційним вакуумом?

— Мета журналістики завжди полягала в тому, щоб розповідати історії. Привести людей до усвідомлення того, чого вони не знають. Тому частково — це надання інформації. Також нам потрібно залучати людей. Як залучити людей? Ми створюємо відчуття ототожнення себе з чимось. Ми говоримо людям, що це важливо для них. Якщо вони не звернуть уваги на наші слова, то щось погане може з статися з ними, тому їм краще слухати і звернути увагу. Ми залучаємо людей, надаємо їм інформацію. Ми говоримо їм те, чого вони не знали раніше. Ми їх навчаємо. Надаємо досвід, розповідаючи історії, які допомагають їм краще розуміти. Журналісти взаємодіють із людьми, питають їхню думку. І це одна з найбільших переваг, яку дають соціальні медіа. Так, їхня думка важлива. Це не просто ми говоримо до когось, ми водночас слухаємо. Саме так творяться людські стосунки. І п’яте (тому що це завжди п’ять) — натхнення. Залучати, інформувати, навчати, взаємодіяти й надихати — це основна роль журналістики. Хороша, солідна, потужна, мотиваційна журналістика полягає в тому, що коли я закінчую перегляд програми чи читання статті, то трішки змінююся. Якщо люди, які прочитають це інтерв’ю, залишаться тими ж, що були до його прочитання,  то наша робота провалена.

— Чим Вам не здається, що у світі Фейсбуку журналістам стало важче робити це? Надихати й інформувати?

— Ні, я так не думаю. Проблема не в цьому. Не можна звинувачувати Фейсбук. Фейсбук — це насамперед алгоритм, лише серія цифр, а йдеться про нас і про нашу творчість. Це стосується нашої правої сторони мозку, яка дозволяє використовувати нашу творчість, інтуїцію та застосовувати нові технології. Ми творимо технології, а не технології творять нас.

Розмовляв Юрій Кушнір