Роздуми

Відтоді я не кричу

01 Квітня 2019, 18:32 1783 Катерина Воїнська

Нас вчать бути чемними, бо інакше нас можуть засоромити чи принизити. Нас вчать робити все правильно, бо інакше нас можуть відкинути. Ми боїмося осудливих поглядів у храмах, садочках, школах, університетах, офісах, лікарнях. Ми боїмося бути поганими батьками, працівниками. А підсвідомо віримо, що ми таки погані, бо далеко не все нам вдається. Але щоб хоч якось себе потішити, знаходимо когось, хто видається нам гіршим за нас, і кидаємо на нього чи про нього осудливий погляд, слово, думку… Якесь зачароване коло «поган» чи «поганок», які хочуть бути добрими!

Діти кричать і плачуть, щоб повідомити про своє невдоволення, втому, хворобу, біль. Коли я втрачаю контакт із Богом, то гублю зв’язок зі собою та світом, як від’єднана від струму жарівка. Розтринькую правду про себе у фальшивих самопрезентаціях. А потім засуджую себе і своїх дітей, бо поводимося не так, як треба. Тільки зупинка в Божій тиші повертає мене до глузду. Бог виявляє, чого насправді прагне моє серце, чого потребують мої діти. Адже навіть до розшарпано-наляканої «поганки» поспішає Єдинодобрий Бог, кличучи: «Моя дитино!» Це — Благовіщення.

Мені часто кажуть: «Ти не маєш вигляду втомленої мами. Мабуть, для таких жінок, як ти — освічених і оптимістичних, — материнство є завжди радістю». Дехто навіть переконаний, що мої діти не істерять, що чотирирічний син не відбирає іграшок у свого молодшого братика, не дає йому ляпасів; що горщик у нас стерильний, підлога вимита, а мій чоловік завжди має гарячу вечерю й усміхнену дружину. Мені доводиться розчарувати людей, які зачаровуються. Поведінка моїх малих дітей завжди віддзеркалює мій душевно-духовний стан. Мій син Ілля може гримнути на однорічного братика, коли раптом приревнує. Адже не завжди я в змозі дати первісткові стільки уваги, скільки він потребує. А про підлогу й посуд я взагалі промовчу. Мій чоловік часами ввечері бере на себе і всю господарську роботу, й підготування старшого сина до сну, і підігріває вечерю ще й мені. Мій чоловік знає, що материнство та батьківство — це радість, яка вимагає колосальної самовіддачі. І щоб зерня принесло плід, копати треба в поті чола, руки вимазувати в гної, носити відрами воду. І терпеливо чекати в довірі. Бо марно стараються робітники, якщо Бог не благословить. Бути робітниками Господніми — це привілей. Ті, що працюють на Божій ниві, короновані. Хоч в людських очах Божа корона може видатися терновим вінцем.

Цього тижня ревіла на особистій молитві, виснажена самокритикою: не встигаю робити все правильно, а в знемозі (через часті хвороби дітей та  недосипання) останнім часом почала кричати на Іллю — старшого сина. І сталося диво: відтоді, після цієї молитви, я не кричу. Не скажу, що мені не хочеться крикнути. Але Бог подарував самовладання. А як це сталося? На покаянній особистій молитві мала відчуття, що Бог прийшов до мене, як до мого зашмарканого Іллі (син інколи ниє, кажучи: «щось я здувся: допоможи мені!»). Здалося, що Бог посадив мене собі на коліна, обійняв і гладив по голові. Мені «рвало дах» від сліз, бо ж я чекала, що бездоганний Бог докорятиме. А Він ніжно обіймав, погойдуючи. І благовістив: «Моя княгине! Не мусить бути правильно. Достатньо любові. Сокрушене серце миле Моєму Серцю».

Сокрушене серце не боїться любові. Воно несамовито прагне Любові. Тому відкрите на Неї. Бог мчить до такого серця, як «швидка допомога». І в обіймах, у поцілунках, піснях зцілює рани, смороду яких так соромилася.

Я пмітила, що Бог ніколи не звертається до людини зневажливо чи жаліючи (типу «моя бідолашка», «яка ж ти нещасна»). Його слово завжди пробуджує людську гідність. Воно лаконічне, образне, а водночас швидке та гостре, як стріла. Вціляє просто в яблучко.

Оце «моя княгине» я вперше почула до себе на молитві прослави два роки тому. І довго не розуміла, чому Бог саме так звертається до мене. А потім вела лекцію про Аврама на одній із сесій Школи християнського життя в Чехії. І там уперше прочитала чеський переклад історії про Сару. Власне, саме цю жінку в чеському тексті названо «княгинею» (матір’ю Божого люду). Тоді, під час конференції, Бог дивовижно розтлумачив один із важливих знаків Його Благовісту для мене конкретно. Декілька місяців потому я стала мамою вдруге. Мати Божого козацтва.

Іноді мені здається, що підводжу Бога, чоловіка й довірених мені дітей. Що вони варті мудрішої та виваженішої мами, дружини, служительки. Мені важко прийняти свою недосконалість, бо в голові не вкладається те, що Божа Любов — безумовна, що на неї не потрібно заробляти. Її неможливо заслужити. Мене любили люди за щось. І мені важко любити, коли йде щось не так.

 

 

Та Бог розуміє мене, бо любить. Не тисне на мене, бо любить. Чує мене, бо любить. Не квапить мене, бо любить. І каже мені: «А тепер іди й роби так само». Згадка про Його любов отямлює мене в миті, коли здається, що вже не маю сили любити. Бо коли я втомлена, хочеться, щоб діти хутко й без дискусій робили те, що кажу. А сини не хочуть бездумно виконувати накази роздратованої жінки. Вони прагнуть пригоди, в якій кожен з них — герой. Де можна перемагати драконів, долати перешкоди, визволяти полонених. А коли я відмовляюся від власної пригоди Любові, то перетворююся у вогнедишну Дракониху, якої ліпше уникати чи ігнорувати її. Або в неавторитетну поліцайку, з якою весело грати у злочинця — втікати від неї, почуваючись переможцем. Тільки Бог може дати моєму серцю мир, щоб я не квапилась жити й бути чемпіоном у кожній дискусії чи проблемі. Бог надихає мене на благовісний діалог, який преображає. Тоді можу чути й бачити своїх дітей, розуміти їх і вчитися розмовляти, давати раду з емоціями.

Якось мій первісток перекинув візок, у якому сидів річний Павлик. Ілля просто хотів повозити брата, але візок перехилився на нього — син його не втримав. Богу дякувати, ніхто не забився, але молодшенький налякався. А я тоді була на Божій хвилі. Швидко перемикнула Павлика з плачу, вдаючи дзьобальну курочку «ціпу-ціпу». Павлик із того завжди сміється аж до гикавки. А потім  поговорила з Іллею про можливі наслідки необдуманих дій. І завершила фразою: «Синку, ти не злочинець. Ти королевич!» Його реакція мене вразила. Ілля здивовано розтулив ротика, а потім видав зі захватом: «Ого, справді?» Як же ми часто потребуємо благовісників, які б нагадали нам, чийого ми роду!

 

 

Коли я носила під серцем своїх синів, то дуже чітко відчувала їхній дух. Час вагітності дуже особливий для матері. Вже тоді вона має нагоду пізнавати людину в її лоні. Пізнавати без затьмарень, зумовлених власною втомою чи дитячим бешкетуванням. У такому стані я писала для своїх синів їхні гімни. Іллю відчувала як громовицю, Божу справедливість. Його гімн подібний до маршу. Ось шматочок із нього:

«Скочу блискавкою я
 до Небесного Отця.
Начувайся, світе лютий,
бо до Неба я прикутий».

А молодшого відчувала як подув легкий, як Боже милосердя. У Павлика гімн зовсім інший — це тиха розмова з Богом, який іде назустріч. Ось шматочок:

«В подуві легкім приходиш Ти,
в подуві легкім до Тебе йти,
в тиші небесній почути Тебе,
у Твому обличчі пізнати себе».

 

Цікаво, що від народження малюки особливо реагували на їхні гімни, усміхалися, реготали, дриґали ніжками. А з Іллею взагалі був цікавий випадок. Коли він повернувся з садочка сумний і знервований, я взяла його на коліна і в обіймах проспівала його гімн, а після фрази «Благовіст цілує в ніс — Він мій біль кудись поніс» поцілувала первістка в носика. Ефект був колосальний. Ілля наче повернувся до життя: очі засяяли, почав усміхатися, обійматися і просив співати пісню знову і знову, бо, його словами, «вона як пазли: все складає у велику картину».

Крім своїх гімнів, хлопці ще мають власні щоденники, в яких занотовано їхні подвиги, дати перших зубів, першого сідання, діалоги, витівки. Туди вклеюю їхні світлини, малюнки, листи, які пишу їм. А ще кожен з них має особливу корону, на зубцях якої ми щороку в День народження вписуємо нову рису, якою Бог обдарував наших діток. А ще маємо великі аркуші зі слідами дитячих ніжок зі словом на рік, яке розпізнаємо для синів, святкуючи їхні уродини. Це приватний благовіст для дітей, якого маю благодать чути та розпізнавати.

Як же мені хочеться, щоб ми у світі навіть поруху не робили без любові! Кажуть: виховуй себе, а не дітей, бо вони однаково будуть, як ти. Без любові можна лише надірвати пупець. Любов воскрешає навіть те, що конає! Я цьому свідок.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: