У катехизі, виголошеній 12 травня 2004 року, св.папа Йоан Павло ІІ коментував псалом 30 (29) — гімн подяки за визволення від смерті.
1.Переможна й лагідна подяка лине до Бога з серця, що молиться, коли в ньому вже розвіялася примара смерті. Такі почуття з повною силою випливає з псалма 30, який ми щойно почули, — але також, безсумнівно, і з наших сердець.
Цей гімн вдячності — надзвичайно довершений з літературного погляду і будується на цілому шерезі протиставлень, які символічно виражають визволення, звершене Господом. Отож «сходження в яму» контрастує з «виведенням із Шеолу» (в.4); «хвилина гніву» Бога змінюється «ласкою» на все життя (в.6); після вечірнього плачу настає ранкова радість (там само), а також танок (в.12); жалобне «веретище» Бог зі страдника знімає і оперізує його «веселощами» (там само).
Бо проминула ніч смерті й розквітла надія нового дня. Тому християнська традиція завжди прочитувала цей псалом як пасхальну пісню. Про це свідчить цитата, яку у виданні літургійного тексту Вечірні, на початку, взято з творів великого монастичного письменника IV століття Йоана Касіяна: «Христос складає подяку Отцю за своє славне воскресіння».
2.Молільник багато разів звертається до «Господа» — щонайменше вісім разів: або щоб обіцяти, що Його прославлятиме (вв.2 і 13), або щоб нагадати про волання, яке до Нього підносив у час випробувань (вв.3 і 9), або за Його визвольне втручання (вв. 2.3.4.8.12), або ж благаючи знову про Його милосердя (в.11). А ще в одному вірні молільник закликає побожних співати Господу подячні псалми (в.5).
Почуття постійно коливаються від страхітливих спогадів зазнаного до радості визволення. Вочевидь небезпека, що проминула, є серйозною і надалі викликає здригання; пам’ять про пережите страждання ще чітка і жива; зовсім недавно висохли сльози в очах. Однак уже світає нових день; місце смерті зайняла перспектива життя, яке надалі триває.
3.Отож цей псалом вказує, що ми ніколи не повинні дозволити собі впадати в пастку темряви відчаю, коли здається, що все вже втрачено. Безсумнівно, не можна також впадати в ілюзію, ніби ми спасаємося самі й своїми засобами. Псалмоспівець, власне, опинився перед спокусою пихи і самодостатності: «У моїй певності я мовив: “Не захитаюся повіки!”» (в.7).
Отці Церкви також розмірковували над цією спокусою, яка з’являється в часи процвітання, а у випробуваннях вони бачили Божий заклик до смирення. Наприклад, Фульгенцій, єпископ Руспе (467-532), у своєму 3‑му листі, адресованому до черниці Проби, коментує уривок псалма так: «Псалмоспівець зізнався, що часом пишався своїм здоров’ям, ніби це була його власна заслуга, і вбачав у цьому небезпеку серйозної хвороби. Бо він каже: ‘У моїй певності я мовив: “Не захитаюся повіки!”’ І оскільки, поки він це говорив, підтримка Божої благодаті покинула його і в тривозі він упав у свою хворобу, то продовжує: ‘У своїй доброті, Господи, зробив мене нездоланною горою; але коли Ти сховав своє обличчя, мене охопила тривога’. Щоби ще більше показати, що допомоги Божої благодаті, навіть коли її маєш, треба просити смиренно і постійно, він додає: ‘Я кличу до Тебе, Господи, благаю Бога мого про милосердя’. Бо ніхто, зрештою, не молиться і не звертається з проханнями, не визнавши, що має недоліки; і не думає, ніби може зберегти те, що має, покладаючись лише на власну чесноту» (Фульгенцій з Руспе, Листи, Рим 1999).
4.Зізнавшись у спокусі пихи, яку він мав у часи процвітання, псалмоспівець згадує випробування, яке сталося потім, кажучи Господу: «Ти сховав твоє обличчя, і я стривоживсь» (в.8).
Молільник згадує в цю мить, як саме він благав Господа (вв.9‑11): взивав, кричав, благав про порятунок від смерті; висував аргументи, що його смерть не принесе Богові жодної користі, бо померлі вже не можуть прославляти Його і не мають приводу проголошувати вірність Бога, бо їх Він уже покинув.
Цю ж аргументацію ми знайдемо у псалмі 88 (87), де молільник, близький до смерті, просить Бога: «Хіба звіщатимуть у могилі твою милість, у пропасті глибокій — твою вірність?» (в.12). Подібно і цар Езекія, тяжко хворий і потім зцілений, казав до Бога: «Шеол тебе не хвалить, та й смерть тебе не прославляє. (…) Живий, живий, той тебе прославляє» (Іс 38, 18‑19).
Ось так Старий Завіт виражав палке бажання людини, щоб Бог переміг смерть, і розповідав про численні випадки, коли ця перемога була досягнута: люди, яким загрожувала голодна смерть у пустелі; в’язні, які уникли смертної кари; хворі, які були зцілені; жертви кораблетрощі, які були врятовані на морі (пор. Пс 107[106], 4‑32). Однак це не були остаточні перемоги. Раніше чи пізніше останнє слово все одно було за смертю.
Та бажання перемоги не згасло — і зрештою стало надією на воскресіння. Здійснення цього переможного прагнення уповні нам гарантувало воскресіння Христа, за яке ми ніколи не зможемо подякувати Богові достатньо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
