Роздуми

Чи зобов’язана я всіх і завжди любити?

27 Травня 2019, 15:15 2767

Тривалий час я думала, що не можна когось не любити, і що — хоч як парадоксально — немає жодної кривди в тому, що хтось мав до мене глибоко двозначні почуття.

Я не можу любити всіх людей. І ніби не мушу. Я хотіла би, звісно, крикнути, або, принаймні, з задоволенням в голосі ствердити, що так, я вмію усміхатися при вигляді того, хто зачіпає в мені дивні струни, але… Це відбувається тільки у виняткових випадках, коли виконані щонайменше дві з трьох наступних умов: по-перше — я виспалася, по-друге — я не голодна, по-третє —я знаходжу в цьому якийсь глибший сенс.

 

Я маю бути милою?

Звісно, як дівчинка, вихована в дусі християнської любові до ближнього, я довго думала, що умова мого мирного існування на землі — бути милою. І я була — і милою, і слухняною. Іноді, однак, я відхилялася від цих шляхетних стежок, і — скажімо так — тишком-нишком, на ігровому майданчику розповідала комусь, що він дурний. Одного разу в школі я навіть копнула свого знайомого зимовим чоботом за те, що він називав якусь дівчинку собакою. Після таких інцидентів мене довго мучили докори сумління.

Проте я ніколи не мала проблеми погодитися з думкою, що мене можна не любити. Таких «їх» була ціла купа: від моїх братів і сестер, з якими я до дванадцяти років воювала, і до друзів зі шкільної лавки. Я переймалася. «Ця Магда така зарозуміла», «ця Магда така дивна». Я знаю, що частина світу не любила мене за те, що я гарна. Що стосується поточного стану справ, то до мене дійшли чутки, що я не подобаюся багатьом за мій нестриманий язик, надмірну вразливість і неповагу до прийнятих умовностей.

 

Чи можу я не любити когось?

Тривалий час я думала, що не можу когось не любити, і що, хоч як не парадоксально, немає жодної кривди в тім, що хтось має глибокі двозначні почуття щодо мене. Я поводилась, як вправна сноубордистка: поворот, нахил, поворот, голову нижче, голову вище. Я калібрувалася відповідно до оточення, не в змозі задовольнити ані власних потреб, ані потреб інших.

Тоді мій названий тато, отець Томаш Новак сказав мені, що це велике мистецтво — стояти на сцені, тобто бути вище за інших, і не пишатися цим, але і не принижуватися без сенсу. Просто прийняти себе. І прийняти, що інші дивляться на мене. І що я дивлюся на них.

Я думаю, що це речення про кожного з нас. Неважливо, я чи хтось інший, просто так є — ми стоїмо на сцені нашого життя. Ми приземлилися тут, хоча ніхто не питав нас, чи ми цього хочемо, і відтоді вчимося важкого мистецтва бути собою. Ми хочемо простору, боїмося відстані, прагнемо близькості. Вчимося робити своє, не принижуючи себе чи інших. Шукаємо центру тяжіння в нашому тілі та згоди на особисті висоти, ширини та глибини.

 

Мій власний світ

З цією нелюбов’ю інших пов’язана ще одна справа, тобто якесь абсурдне (особливо в католицькому стилі освоєння світу) очікування навчитися любити тих, хто з якоїсь причини справляє нам труднощі. Я пишу про це з власного досвіду, адже в якийсь момент мого життя це стало моєю особистою дисципліною. Я не давала собі права на антипатію. Я думала, що вона неприйнятна. Я аналізувала себе, певна річ, тільки так, поверхово, а всі результати були не на мою користь.

Я робила такі висновки, звісно, на підставі книжок, проповідей і конференцій. «Що зробив би Ісус?», «Не можна зосереджуватися лише на собі», «Не можна погано думати про інших…» Мені не потрібно було гравірувати ці цитати на браслетах. Я носила їх як живі талісмани.

Я виявила, що найбільше у світі я боюся… гніву. Що не вмію його ні переживати, ані говорити про це. І що в цій нелюбові дуже сильне саме те, що я сердилася на інших. Часто. Хтось зазіхає на мої межі. Хтось нахабно їх порушує. Я тебе не люблю. Іди геть. Мої рефлекси стають сильнішими.

Як і діти, ми не можемо спростувати цей факт. Я не кажу, що це привід для схвалення чи організації протесту вулицями міста. Я не закликаю вас писати в коментарях назви ваших міст.

«Я не люблю тебе, мамо!» — почула я нещодавно на дитячому майданчику. Мама взяла лопатку своєї трирічної доньки і забрала пісок із насипу, який сформувала дівчинка.

Нікому з нас не подобається, коли хтось забирає мій пісок із самостійно зробленого насипу. Ну, просто. Я не люблю всіх людей. Або ж інакше — люблю, але кожного по-різному. Так само, як себе.

Переклад CREDO за: Маґда Фрончек, Aleteia

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: