Філософ, письменник гуманіст Жан Ваньє засновник — двох міжнародних організацій, які допомагають людям із розумовою неповносправністю: «Ковчег» («Лярш») і «Віра і світло». Він залишив цей світ 7 травня 2019 року у віці 90 років.
З нагоди свого 90-річчя Жан Ваньє дав інтерв’ю для порталу Aleteia, де з притаманною йому простотою розповів про свої радощі та сподівання.
— Ви щойно відсвяткували своє 90-річчя. Які підсумки Вашої діяльності за останні роки?
— Коли мені виповнилося 75 років, я припинив бути членом міжнародної ради «Ляршу». Але я продовжував читати лекції у різних країнах світу. Потім, у 83 роки, я зрозумів, що більше не маю сили подорожувати. У жовтні 2017 року у мене був серцевий напад. Сьогодні у мене супер життя: вранці я молюся і читаю; два рази на тиждень обідаю у своєму притулку; ходжу по 40 хвилин щодня. Життя дуже швидко минає. Цей серцевий напад був шоком… Але спасенним… Тепер я повинен вважати на себе, тому що став слабшим. Та я гадаю, що голова у мене ще непогано працює. І я знаю, що таке ослаблення буде розвиватися, хочу я цього чи ні.
— Це Вас не турбує?
— Мій принцип у тому, що сьогодні у мене більше немає майбутнього, але я щасливий зараз, кожної миті. Тому це мене не турбує. Можливо, в той день, коли я буду фізично безпорадним повністю, мені буде важко. Зараз мені дуже пощастило. На мою думку, з нашими спільнотами «Лярш» все добре.
— Коли для Вас стало очевидним, що значно ослабли?
— Я думаю, що справжнє почуття немічності прийшло, коли я почав справу «Ляршу» з Рафаелем і Філіпом. Рафаель мав менінгіт і не розмовляв. У Філіпа був енцефаліт і паралізована нога. І він надто багато розмовляв! Це був цілий світ немочей… Але ми були такі щасливі (вигукує)! Радість їх обох спонукала мене знайти свою радість. Я бачу тут дві речі. Перш за все, вони зуміли віднайти у мені дитину. Ми веселилися, сміялися, влаштовували свята. А далі, з ними, я знайшов свій home (говорить зі своїм непереборним канадським акцентом), своє «вдома», місце, де я почувався добре і де хотів залишатися. Рафаель і Філіп потребували мене, а я потребував їх, їхньої радості і їхнього способу життя. Серце — це бути любленим. Якщо ви регулярно відвідуєте якусь самотню людину, ви стаєте месією для неї. Відносини — це місце щастя. Але іноді фізичні страждання надто великі. Не треба стверджувати, що все легко. Слабкість потребує любові.
— Чи може слабкість врятувати світ?
— Слабкість — тут, у серці світу. Іноді вона перевтілюється у страх, непевність. Іноді ми стикаємося з слабкостями, які дуже лякають. Деякі люди відкидають будь-які форми відносин, і ми не знаємо, як до них підступитися. Тоді треба людей, які знають, як до них підійти. Під час однієї поїздки до Калькутти я познайомився з психічнохворим, що постійно кричав. Медсестри трохи ховалися. З дрібкою свого досвіду, я підійшов до нього з розкритими обіймами. Тоді чоловік підійшов і вклав свої обидві руки в мої. Ми можемо побачити це з самарянкою. Ісус доторкнувся до неї, тому що Він потребував її. Коли ми починаємо стосунки, також потребуємо іншого, і він змінюється. Якби Ісус почав проповідувати, вона б утекла. Але Він прийшов смиренно зі словами: «Я потребую тебе».
— Сьогодні ми багато говоримо про зміну клімату, евтаназію… Чи не гадаєте Ви, що ми ходимо на головах?
— Так, із багатьма речами справи йдуть погано. Що можемо з цим зробити? Бути собою й таким чином бути прикладом. Єдиний спосіб бути собою — бути дуже людяним. Можуть бути моменти, коли будемо в депресії. Це частина нашої реальності. Але важливо, щоби кожен із нас вистояв, був щасливим і міг повести за собою інших. Мене вражає, коли бачу, що дедалі більше людей роблять маленькі справи: дакладають зусиль, щоби вирощувати свій сад; (…), витрачати менше електроенергії, створювати місце любові у своїй родині… Для того, щоби справи у планети пішли трохи краще, всі ці маленькі діла, які ми можемо зробити самі, є важливими. Кожен може робити щось в міру спромоги. Папа Франциск — надзвичайний. У ньому є краса, ясність… Він відчуває, що Церква повинна рухатися. Як на мене, він дуже гарний. Він знає, що саме найбідніші повернуть нас до головного — до любові.
— Чи можна говорити про розвиток за умови загального безладу?
— Це моя надія. Істина прийде, як маленька цівка води, що потроху зростатиме. Я бачу людей, які гуртуються, щоб допомагати біженцям або людям із вулиці, або служать екологічному руху. Сьогодні ми відчуваємо рух. У «Лярш» й надалі приходять молоді люди. У нас чудові помічники. Я відчуваю бажання допомагати. Раніше бідним подавали каву. Тепер, в деяких парафіях, накривають столи, і саме люди з вулиці служать. Навіть, якщо людям і страшно, видно, що щось рухається.
— Ви не боїтеся бути святим?
— Святість мене не цікавить. Єдине, що мене цікавить, це бути другом Ісуса (мовчить). Я хочу бути з Ним десь, не знаю, де. Ісус — бідний, покірний. Я хочу бути з ним у бідності. Завжди в бідності. Це єдина річ. Секрет завжди в сходженні, а не в звеличенні: слід визнати, що ми слабкі. Ми не завжди є тими, ким би хотіли бути, навіть з Ісусом. Ми завжди потребуємо Ісуса, який ловить нас, коли ми віддаляємось. Він надзвичайний у своїй здатності любити. Найбільша небезпека сьогодні — феномен потреби успіху, який починається в школах. Існує проблема боротьби між успіхом і прийняттям того, ким ми є, з нашою власною місією. Ми бачимо своєрідне протиріччя між суспільством і християнським життям. Ісус, Він — такий скромний і такий маленький. Світ перевернувся з ніг на голову. Євангеліє — це коли все на своєму місці. Це революція Коперника.
— У чому секрет успішного життя?
— Довіряйте собі і слухайте голосу свого серця. Що ви шукаєте глибоко всередині себе? Слухайте те, що я називаю внутрішнім голосом. Любіть реальність і не вигадуйте її.
— Ваш девіз на найближчі 10 років?
— Бути щасливим кожної миті.
Переклад з французької: Ірина Філіпенко
фінансово.
Щиро дякуємо!
