Україна

Кому вигідно? Чому розпадається на шматки храм св.  Миколая

05 Червня 2019, 14:49 1693 Ірина Єрмак

Як повідомлялося, католики б’ють на сполох — одна з найвеличніших окрас Києва, римо-католицький храм св. Миколая, руйнується через байдужість. У вівторок 5 червня 2019 р. в Українському кризовому медіацентрі відбулася пресконференція за участю єпископа, настоятеля парафії, її юриста, а також історика та архітектора. Всі можливі найважливіші голоси сказали своє слово. Чи почують їх столиця і держава?

 

Церкві — «ні», але її майну — «так»

Пресконференцію вів о.Павло Вишковський ОМІ, настоятель української Делегатури Місіонерів Облатів, які душпастирюють у храмі св.Миколая ці майже 30 років. Це вже не перша пресконференція за останні кілька днів, зазначив він. Католики намагаються привернути увагу до того факту, що в центрі столиці у прямому розумінні руйнується архітектурна перлина Києва й України.

Першим слово узяв єпископ Віталій Кривицький, ординарій Києво-Житомиський.

 

 

— Справа храму св.Миколая відкриває більше, ніж саме повернення сакральної будівлі, — зазначив єпископ. — Що ситуація з цим храмом, що з кількома іншими, в подібних обставинах, — звертають нас до актуальної в останні роки теми: декомунізації. Церква у нас відділена від держави. Але був у нашій історії момент, коли держава сказала Церкві — «ні», а її власності — «так». Це було згодом визнане злочином, однак наслідків цих злочинів не ліквідують.

Ми як католицька громада ще раз засвідчуємо, що протягом цих майже 30 років виявляли повне розуміння, коли нам казали, в тому чи іншому місті: нема куди перенести картинну галерею… органний зал. Ми ставилися з розумінням: то були складні 90-ті роки, не за один день можна знайти такі кошти… Але у випадку храму св.Миколая мусимо констатувати факт: 27 років нічого не робиться ані для його повернення, ані для порятунку будівлі. Якщо хтось має храм у власності, то він повинен відповідати за цю власність. Давайте згадаємо, як зараз виглядають численні пам’ятки архітектури, не лише храми, а й колишні замки та історичні будівлі, по Києву і по Україні. Наше суспільство сьогодні свідчить про те, що воно тільки користується чимось, але не дбає про це. Це чергове свідчення про наше соціалістичне суспільство, в якому все спільне і водночас нічиє.

Декомунізація ще не торкнулася храму св.Миколая. Дуже легко перейменовувати вулиці й казати, що це процес декомунізації! Складніше змінити в людей розуміння фундаментальних істин, щоб вони не викривлювали понять. Ми кажемо, що це храм, — нам відповідають: так, це храм мистецтва, музики, культури. Але підмінювати понять не можна. Цей храм будували як місце для молитви. А за всі ці роки для католицької спільноти виділено тільки місце у підвалі храму, поруч із туалетами.

Але йдеться не тільки про місце для молитви, а також про пам’ятку архітектури. У нас є старовинні храми, які були передані Церкві зруйнованими, і їх маленькі місцеві спільноти (наприклад, по селах чи провінційних містечках) неспроможні самі відбудувати. У Києві ситуація інакша, ми можемо це вирішити. Однак ніхто не фінансуватиме ремонту храму, з якого нас можуть будь-якої миті «попросити», бо там, наприклад, вирішать зробити басейн або кінотеатр.

Ми готові взятися за реконструкцію храму, якщо він повернеться у нашу власність. Потрібне тільки відповідне рішення, бо за відмовками, які посилаються на певні норми законів, стоять конкретні люди, які не бажають цю ситуацію змінити. Наші запити скеровують на розгляд Кабінету міністрів, Кабмін передає їх Міністерству культури, документи опиняються на тому самому столі, що завжди, й ми чуємо ту саму відповідь: наразі немає місця, куди перенести органний зал та інші колективи.

Питання храму св.Миколая — більше питання старої натури людини, яка вкрала, а віддавати не хоче. Вкрасти у нас вважається злочином, але користуватися вкраденим — це норма! Таке суспільство не має майбутнього.

Як особа духовна, скажу таке. В нашій державі багато є неповернених домів молитви. Там молилися за державу, за її правителів, за мир… Нема як чекати, що сьогодні розв’яжуться наші проблеми та кризи, доки не буде вирішене це фундаментальне питання.

 

CREDO запитує єпископа: коли загорівся Нотр-Дам у Парижі, кричав весь світ… Що ж зробити нам, щоби про нас нарешті почули?

— Підпалювати не треба, — усміхнувся єпископ. — Хоча важко сказати, що треба зробити. Нас примушують вдаватися до радикальних методів, але ми продовжуємо вірити в цивілізованість влади, яку обираємо. Ми показуємо українському суспільству наше бажання провадити діалог. Ми розуміємо, що не йдеться про те, щоб «забрати, і все!» Ідеться про навернення. Зміну понять. Якщо хтось використовує храм не за призначенням, то в ньому сидить ота людина, яка відкидає Бога. Той, хто покликаний сьогодні винести потрібне рішення, — не знає, що буде за це відповідати. Мабуть, наше завдання як Церкви, — допомогти тим, хто свого часу виявиться неготовим відповідати [перед Богом] за свої сьогоднішні рішення. Наше завдання — врятувати цю людину, достукатися до її серця. Гадаю, що це виклик набагато більший, ніж просто повернути храм і врятувати архітектурну перлину.

Парафія св.Миколая молиться і постує в намірі повернення храму, багато людей особисто за це моляться, також і впливових — скажімо, сьогодні я мав зустріч з одним дипломатом, католиком, послом, який сказав, що і сам молиться, й інших залучає. Хай там як, а це справа Бога, який здатен розтопити крижані серця тих, хто відповідає за потрібне рішення.

Зараз ми говоримо про те, як використати медійну хвилю, що знялася останніми днями, щоб усе не закінчилося на емоціях. Як «перевести це у виконавчу площину». А тут точно без Бога не обійтися. Зрештою, для будування Церкви найважливіші не споруди, а жива спільнота. Люди, які сьогодні у храмі св.Миколая моляться дослівно у підземеллі, мають змогу пізнати, що таке Церква переслідувана, катакомбна, — а для спільноти це певний плюс, щоби не втрачати «тонусу» Церкви Христової.

 

 

Українська собака на сіні

Про історію храму і парафії розповів історик Валерій Філімоніхін — вчений секретар Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Він зазначив важливість польської діаспори, головно католицької, яка на кінець ХІХ століття становила 13,7% населення Києва. Історія створення нової парафії (після собору св.Олександра) не була легкою на тодішніх царських і державно-православних територіях: для будівництва нового храму католикам був потрібен не тільки «височайший» дозвіл російського імператора, але й київського православного митрополита.

Радянська влада винищила вірних і священиків, а храм забрала, оскільки «не було мінімуму» — 50 осіб для функціонування парафії. Останнього католицького священика, о.Сигізмунда Квасьнєвського, замучили в підвалах НКВС у 1937 році. Після війни уже не вбивали фізично, а вибрали інший спосіб боротьби з Церквою. Храми віддавали під культурні осередки, бо за роки радянської влади їх так і не побудували.

А повертати забране бажання нема, про що свідчить тека документів, у долоню завтовшки, яку показав у прямому ефірі о.Павло Вишковський. Про юридичну боротьбу за храм розповів юрист Володимир Тарасюк.

— Останніми роками говориться про декомунізацію, але після розпаду СРСР в Україні не було ухвалено Закону про реституцію. Одна з нечисленних посткомуністичних країн, у якій немає цього закону про відновлення прав фізичних і юридичних осіб, що були порушені свавіллям комуністичного режиму. Так ось: храм був незаконно відібраний («націоналізований») 1937 року відповідно до Адміністративного кодексу УРСР від 1931 року. І, посилаючись на норми цього кодексу, українська влада досі користується цим храмом.

На початку 1990-х років було ухвалено Закон про свободу совісті й релігійні організації. У ньому є ст.17, норма якої передбачає порядок повернення релігійних приміщень їх історичним власникам. Храм св.Миколая — єдиний, щодо якого не провадиться жодних спорів між конфесіями, бо він беззаперечно католицький. Фінансування будівництва йшло за приватні кошти, вони відслідковувалися в тодішній пресі, можна підтвердити кожну копійку. Ніколи жодних державних, царських чи інших коштів у це будівництво не вкладалося. Його немає підстав не повертати. Однак українська влада поводиться як та собака на сіні — вона нездатна доглянути численні пам’ятки архітектури, що на її балансі, а віддати власникові храм для його рятування просто не хоче.

Проблемою є корумпованість. Кошти, які виділяє держава, до об’єктів призначення не доходять, а у владних кабінетах сидять все ті самі спадкоємці комунізму. Змінюються президенти і склад Кабміну, а ці чиновники, «свої люди», які призначають «своїх людей», засіли міцно і не здають позицій — зі страху втратити свої посади. Саме цей страх — єдина справжня причина того, чому храм св.Миколая досі не переданий своєму законному історичному власникові, громаді вірних.

Київська міська державна адміністрація просто не відповідала на наші звернення. Ми звернулися до суду, який зобов’язав КМДА надати нам відповідь. Але це не допомогло. Виконавча система не може примусити керівні органи реагувати! І на цьому юридичний процес зупинився.

Ми надсилаємо звернення регулярно, скорочуємо тексти як можемо, щоб не було «багато букв», додаємо фотографії, — щоб тільки привернути увагу. Бо храм руйнується, це не маніпуляція з нашого боку, щоб його отримати!

Ми благаємо: передайте нам цей храм у власність, щоб ми могли залучити кошти благодійників та іноземних інвесторів, — і проводьте далі свої концерти! Ніхто не виганяє музику з костелу! Ми пропонували укласти адміністративний договір із Національним будинком органної і камерної музики, на підставі якого концерти відбуватимуться доти, доки органний зал не отримає нове приміщення. Але віз і нині там. Я впевнений, що люди, від яких залежить це рішення, нестимуть персональну відповідальність перед державою і киянами за руйнацію цієї унікальної неоготичної споруди.

 

Якщо ситуація свідчить про те, що з державою домовитися неможливо, — чи розглядається варіант, щоби подати міжнародний позов, на саму державу? На запитання CREDO п.Володимир Тарасюк відповів так:

— Такий варіант, звісно є. Та спершу потрібно зібрати всі докази, що держава нам протидіє і пройти багаторічний шлях судового процесу в Україні, щоб мати докази свідомої бездіяльності державної влади для європейського суду. Але питання в іншому: рішення європейського суду не може зобов’язати українську владу вчинити певні дії. Рішення європейського суду — явище більше понятійно-культурне, цивілізаційне, ніж дієве. А в нас — «міністерство культури без культури». Бо якщо міністерство більше дбає про номенклатуру, ніж про збереження пам’яток, то це «міністерство безкультур’я».

 

 

Церква-держава: обережно, небезпечна зона!

Як парафія співіснує у храмі з іншими колективами, розповів настоятель, о.Андрій Рак ОМІ.

— Ситуацію нашої парафії можна порівняти з незаконно ув’язненою людиною. Її у в’язниці годують, виводять на прогулянку, і запитують: ну як, тобі добре? — Та так, якось життя іде… У нас подібна ситуація. Якось співіснуємо, бо потрібно. Хоча для храму це не є нормальним — щоб важливішою була репетиція, ніж молитва. Перші Служби Божі, восени і взимку 1991 року, відбувалися на сходах. Із плином років ми навчилися домовлятися з керівництвом Будинку органної музики, але це нічого не вирішує. Два тижні тому, 24 травня, я знайшов на сходах шматок фасаду вагою близько 100кг. Це не перший раз, каміння падає постійно, просто перший такий великий шматок і з фасаду.

До обговорення залучили Георгія Духовичного — віцепрезидента київської організації Національної спілки архітекторів України, дійсного члена Українського комітету ICOMOS (UNESCO). Пан Георгій, «метр Києва», — найавторитетніша постать у тому, що стосується питань архітектури й архітектурної спадщини. В одному з нещодавніх інтерв’ю він ствердив, що коли не вжити термінових заходів зараз, наступну зиму цей храм не переживе…

Фасад відновлювали всього 9 років тому, довго стояло риштування. Чому знову каміння падає? — запитав о.Павло Вишковський.

— Деградація храму вражає, — відповів архітектор. — А те, що з ним роблять, — я, як людина, яка навчалася реставраційних технологій у Німеччині, скажу: це діяльність заради діяльності. Все зроблене починає руйнуватися наступної хвилини після того, як було зроблене. На жаль, це просто викидання грошей на вітер.

«Щось робиться» — це не відповідь. Потрібна фахова, наукова реставрація. Однак я запитую від себе: яка фахова реставрація може бути в країні, де Верховна Рада в кодифікаторі професій знищила професію реставратора? В Україні більше офіційно немає реставраторів. Коли ми створювали рух «Культура проти вандалізму», 16 років тому, то казали, що Україна — це зона культурного лиха. Можновладці не розуміють, навіщо державі реставратори, — хоча свого часу саме українські реставратори були найкращими у союзній команді, саме їх залучали для створення представництва СРСР у Парижі.

Я готовий допомогти. Є закон, про який юристи забувають: закон про охорону культурної спадщини. У ньому чітко прописана відповідальність власників та балансоутримувачів за стан пам’ятки. За законом, руйнування охоронної пам’ятки це кримінальний злочин, а не адміністративне порушення. Тому потрібно розпочати моніторингову місію, фіксувати динаміку погіршення стану храму, відсотків втрат, і відкривати кримінальну справу проти Міністерства культури.

Звісно, те, що було освячене як храм, має бути храмом. Але ще це — пам’ятка архітектури. Можна побачити, в який ідеальний стан було приведено кірху по вул.Лютеранській, коли її передали німцям. У Бердичеві допомогою польської сторони прекрасно відновили храм і монастирський комплекс, коли їх передали кармелітам. Тому сьогодні київська Спілка архітекторів готова звернутися до влади з попередженням, що рівень судових позовів про штрафи і кримінальну відповідальність (яка тільки зростатиме з часом) буде надто високим. Може, це спонукає владу задуматися, чи не простіше віддати те, що вона неспроможна нормально використовувати. З рівня емоцій це допоможе перейти на рівень математики і закону. Те, що я побачив, свідчить про потребу термінової консервації фасаду. Інакше те, що зараз підвисло, найближчої зими просто посиплеться на голови. Це небезпечно не тільки для споруди, але й для людей.

Підсумовуючи сказане на пресконференції, о.Павло Вишковський прокоментував слова архітектора про «гроші на вітер» у так званих ремонтних працях в храмі.

— Ці кошти явно потрапляють у чиюсь кишеню, — зазначив він. — Бо впродовж цих довгих років Міністерство культури України виділяло величезні суми. На наші запити про розмір та цільове використання коштів ми не отримали відповідей ні від мінкульту, ні від Міністерства фінансів. Лише нещодавно прийшов лист, що за 2014-2017 роки на відновлення храму св.Миколая було виділено 20 мільйонів гривень. Тільки за чотири роки! Навіть за сьогоднішнім курсом це 750 тисяч доларів. А що говорити про 27 років? Постає питання — може, влада зацікавлена у руйнуванні храму? Бо що більші руйнування будівлі — то більші гроші виділяють, вони зникають у нікуди, і знову їх виділяють, і вони знову пропадають… Може, в цьому й полягає сенс 27 років неповернення храму?

Отець Павло закінчив свої слова прямим зверненням до нового президента України: поверніть, будь ласка, те, що ваші попередники тільки обіцяли.

 

Чи є насправді шанс, що ця нова влада прихильно поставиться до прохання католиків, якщо вона достатньо виразно проросійська, прорадянська, відтак чи можна очікувати сприяння українським інтересам? На запитання CREDO відповів о.Андрій Рак:

— Ми, як християни, маємо надію передусім на Бога, — сказав він. — Бог вирішує і не такі проблеми. Тому — християнська надія у нас є. Про нову владу говорити складно. Тут «50 на 50». Але все ж таки, може, хтось нас почує, хтось нас зрозуміє!

Парафіяльна спільнота готова включитися в той план дій, про який щойно сказав п.Георгій. Він запропонував цю програму в рамках співпраці університетів України та Польщі з відновлення пам’яток. Він згадував, що у нас зараз немає професії реставратора, — а такий підхід допоміг би і нашому храму, й самій Україні.

 

Те, що загалом відомо про храм св.Миколая, зводиться до серйозної проблеми: Владислав Городецький будував храм на сваях, а знизу під цією будівлею тепер пролягає метро. Отже, чи не безнадійна ця боротьба за храм узагалі, чи його доля не буде однозначно сумна в будь-якому разі? На запитання CREDO відповів п.Георгій Духовичний.

— Будівництво на сваях було новацією, яку Городецький уперше застосував при зведенні свого приватного будинку, що по Банковій. Еліо Саля, який співпрацював із Городецьким, використовував армацементний декор, який теж був випробуваний на будинкові Городецького.  Храм св.Миколая може, як кажуть, жити довго і щасливо, коли буде відповідний догляд і моніторинг стану будівлі. На будь-які коливання є спеціальні способи їх гасити. Ви навіть не уявляєте, що сучасні технології можуть зробити для того, щоб нормально стояли споруди, які того гідні! А в тому, що храм св.Миколая гідний жити довго і щасливо, сумнівів нема. Я пам’ятаю його ще з дитинства. За радянських часів там був також «глушник» для радіохвиль, і ті низькочастотні коливання теж не були корисні для будинку. Його відібрали 1921 року, йому було 12 рочків, це фактично була маленька дитина, яку позбавили батьківської опіки. Тому сьогодні треба не тільки молитися, але й діяти, щоби нарешті взяти ситуацію у свої руки і рятувати храм. У Києві безліч пам’яток, які руйнуються, я вважаю, через те, що у владних структурах столиці майже немає киян, їм важливі зовсім інші питання… 1991 року я сказав — і виявився печальним пророком, — що у нас встановлюється «Українська народна мародерська республіка». На сьогодні мародерство — головна вада цієї країни.

Але ми переможемо. Я маю приклади з власної практики, коли ніхто не вірив, що об’єкт відновити можливо, — а ми зробили. У мене є практика реставрації та відновлення аварійних будівель 1900-го року, в Європі; найстаріша будівля, якою я займався, була 1617 року… Тому головне — це добра воля, фаховий підхід і наполегливість. Бо нам усім потрібно, як боксерам, «довге дихання» і вміння тримати удар!

 

Довідка

Храм Святого Миколая побудовано в 1899—1909 роках. Ділянку під нього виділили на численні прохання вірних Римо-Католицької Церкви, які зібрали кошти на будівництво. Роботу довірили молодому київському архітекторові Владиславу Городецькому, який побудував споруду в готичному стилі. Храм став архітектурною перлиною Києва.

У 1936 році комуністи відібрали храм у віруючих. Спочатку приміщення святині слугувало складом. Пізніше там розмістили архів. У 1978 році в церкві вирішили розмістити будинок органної та камерної музики, який досі знаходиться там.

 

Фото храму – з архіву парафії

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Київ
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: