Україна

День пам’яті постраждалих за віру: «Пробудити свідомість нашого народу»

Czytać po polsku

09 Вересня 2019, 17:01 549 Ігор Богомолов

Цьогоріч уперше було відзначено Всеукраїнський день молитовної пам’яті  постраждалих за віру у ХХ столітті. Згідно з рішенням Конференції єпископів РКЦ в Україні, днем молитовної пам’яті стало 7 вересня — перша субота місяця.

«Мета встановлення Дня пам’яті мучеників за віру ХХ століття, — сказав для CREDO голова Конференції  єпископів РКЦ України єпископ Броніслав Бернацький, — полягає в тому, щоб пробудити свідомість нашого народу. Подивіться, наприклад, на Польщу. Вони відшукують кожного свого загиблого співвітчизника, хай би в якому куточку світу він загинув. Облаштовують цвинтарі, де поховані поляки, байкери їздять по різних країнах, відвідуючи пам’ятні місця, пов’язані з польською історією. Ми ставимо мету, щоб і наш народ міг дійти до такої свідомості. Усвідомити, що ми — народ, що ми маємо свою історію, яку творили наші предки. З цієї свідомості випливають і єдність, і патріотизм, і любов до батьків та до землі, на якій живеш».

 

 

Головні заходи Дня пам’яті відбулись у Тиврові (Вінницька обл.), де створено Меморіал мучеників ХХ століття в Україні. Сюди, щоб віддати шану тим, хто «біг закінчив, віру зберіг», приїхали численні вірні з багатьох парафій як з Кам’янець-Подільської  дієцезії, так і з-поза її меж.

Вітаючи прибулих, настоятель Делегатури місіонерів-облатів в Україні о.Павло Вишковський ОМІ навів слова св.Йоана Павла ІІ, сказані в Ювілейному 2000 році. Пам’ятати свідчення віри минулого — це значить будувати майбутнє, тому що люди повинні знати, яку ціну має віра. «Ці слова, — зазначив о.Павло, — є відповіддю на запитання, чому ми зібралися тут».

 

 

Урочисту Святу Месу вшанування пам’яті тих, хто віддав життя за Христову віру, очолив єпископ Броніслав Бернацький. Із ним співслужили ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії єпископ Леон Дубравський та єпископ-помічник  Кам’янець-Подільської дієцезії, голова Комісії у справах сімей при Конференції єпископату України Радослав Змітрович. Серед присутніх були представники місцевої влади: селищний голова Тиврова п.Сергій Куцишин та голова районної ради п. Ярослав Красовський, а також Генеральний консул Республіки Польща у Вінниці п.Дам’ян Цярціньскі.

 

 

Полюбити землю, в яку і ми покладемо свої кості

Розпочинаючи Службу Божу, владика Броніслав сказав: «Слово Євхаристія означає подяка. Сьогодні ми дякуватимемо Богу за дар віри, яку отримали від тих, хто жив раніше. Від тих, чиї кості розкидані по всьому колишньому Радянському Союзу. Від тих, хто віддав своє життя, щоб ми сьогодні могли дякувати тут за дар віри».

Його Преосвященство закликав молитися за Україну, за Церкву в Україні, за те, щоб ми щороку могли молитися тут за заступництвом святих мучеників — «тих, хто власним життям засвідчив свою віру».

Такі ж думки єпископ Броніслав Бернацький виклав у проповіді:

«В Євангелії ми читаємо, що зерно, коли впаде в землю і вмре, дає плоди. Сьогодні Церква збирає плоди, які дало зерно мучеників минулого століття. Це плоди покликань до священства і чернецтва. Це плоди християнських родин. Церква в Україні зміцнюється і росте завдяки зерну, яке тоді впало в нашу землю».

Його Преосвященство розповів, що коли він ще був молодим священником в радянські часи, один компартійний функціонер сказав, що завдяки радянській владі Вінницька область стала кордоном для Католицької Церкви.

«Сьогодні, — продовжив голова Конференції  єпископів, — Церква в Україні є всюди: на сході й на півдні. Навіть там, де точиться війна, є священники, які проголошують людям Боже Слово».

«Кожна держава, — сказав далі владика, — має своїх мучеників. І кожна держава їх ушановує. Ми ще до кінця цього не навчились, тому що нам десятиріччями вбивали в голову, що це були “вороги народу” … Діти відрікались від батьків, вступали до комуністичної партії, щоб їм було краще жити, а те, що їхні батьки вмерли за віру, їх не обходило».

Єпископ навів слова кардинала Стефана Вишинського: народ, який не має своєї мови, традицій, релігії, — не має майбутнього. «Погляньмо на Україну. Чи не повинні ми мати майбутнє? Чи не повинні ми йти до нього дорогою наших предків? Ми повинні відроджуватись, а для нас це означає відходити від усього радянського».

Єпископ Броніслав розповів про священика Мар’яна Соколовського, який був заарештований більшовиками і чекав на розстріл. Господь зберіг життя свого слуги — його обміняли на заарештованого в Польщі чи то польського комуніста, чи радянського шпигуна. Коли о.Мар’ян востаннє мав змогу звернутися до своїх вірних, то сказав: «Хай би що з вами сталося — не випускайте з рук Розарій!»

«Завдяки Розарію, — продовжив Його Преосвященство, — ми сьогодні тут. А наші предки, які зберегли віру і передали її нам, сьогодні це бачать. Вони бачать і спотворені храми, і зруйновані родини; бачать, що наш народ не має справжньої влади, яка би служила йому, а не сама собі. Вони бачать і моляться; і ми віримо, що вони випросять для нас необхідне. Священники, які служили тут 30 років тому, навряд чи думали, які зміни відбудуться тут за ці роки. Але цього мало. Ми повинні покохати цю землю — землю, на якій жили наші предки, на якій живемо ми і в яку покладемо колись свої кості. Пам’ятаймо про цю пшеницю, яка була засіяна кров’ю мучеників. Бог Милосердний, Він — Дорога, Правда, Життя. Йдімо цією дорогою, будуючи майбутнє. Нехай Господь зійде на цей вівтар, щоби зміцнити нас, а Матір Божа Тиврівська нехай завжди заступається за нас. Нехай Україна воскресне, стане перед Господом на коліна і просить: “Пробач тим, хто катував і руйнував храми, а тих, кого катували, прийми до свого Царства”».

 

 

Хресна дорога людських страждань

По завершенні Євхаристії до її учасників із короткою промовою звернувся єпископ Леон Дубравський.

«Нині світ не дуже хоче чути, про те, про що ми говоримо, — сказав він. — Світ нині хоче чути про інші цінності. Диявол сіятиме своє насіння. Тому ніколи не ставаймо на бік зла, і не даймо, щоб те, що творилось у ті страшні роки, коли-небудь повторилося».

Його Преосвященство нагадав вірним про Всеукраїнський конгрес сімей, який відбуватиметься в Шаргороді та Вінниці 20-22 вересня, і закликав узяти в ньому участь. Владика також подякував місіонерам-облатам за створення Меморіалу, зазначивши, що «це діло, яке вони творять, залишиться на віки».

Своєю чергою, настоятель тиврівської парафії св.Архангела Михаїла о.Рафал Стжижевський ОМІ подякував єпископам за встановлення Дня пам’яті постраждалих за віру.

Зібрані вірні пройшли в залах Меморіалу шляхом страждань Ісуса Христа і мучеників за віру, де кожне стояння Хресної дорогі відкриває ту чи іншу сторону злочину комуністичної системи проти народу і Церкви. Роздуми на більшості стоянь проголошували родини з різних парафій, деякі з них — прямі нащадки репресованих за віру. На І стоянні це були рідні вбитого в 1930-ті роки Івана Гузова з парафії в Чемерицькому.

На ІІ стоянні «Ісус бере хрест Голодомору на свої плечі» роздуми проголошувала одна з тиврівських родин:

«Бачимо, як наш Господь бере все поранене гріхом створіння на свої плечі. На запитання багатьох, зокрема тих, що не вірять у Бога, де був і є Бог, коли людина страждала і страждає, відповідь дає сам Господь другим стоянням Хресної дороги. Бог, що об’явився в Ісусі з Назарета, є завжди і всюди там, де є Його діти: коли здорові — Він з ними у здоров’ї; коли хворіють, Він з ними у хворобі; коли радіють — у їхній радості; коли страждають — у їхньому стражданні; коли вмирають від голоду — Ісус помирає разом із ними».

Було зачитане свідчення жительки села Підлісний Мукарів (Хмельницька обл.), пані Кваснюк, яка пережила Голодомор. У їхній сім’ї померло двоє дітей, а хто вижив — вижили завдяки кільком прихованим мішкам полови для худоби.

Нинішній рік Церква в Україні визначила Роком святості подружжя і сім’ї. Роздуми ІІІ стояння «Ісус, обороняючи святість подружжя і сім’ї, вперше падає під тягарем хреста», проголосив єпископ Радослав Змітрович.

«Цього року, — сказав Його Преосвященство, — ми переживаємо Рік святості подружжя та сім’ї. Це велика благодать і нагода підвестися з багна зла, у яке брутально вкинув нас батько брехні. Цей рік Бог дарує нашим сім’ям для того, щоб ми казали “ні” всім пропозиціям сатани, незалежно від того, через кого він сьогодні впливає на сім’ю, бажаючи зробити її своєю іграшкою! Подібно було і за часів переслідування».

Владика навів спогади жінки, що жила в 1930-ті роки. Ії чоловіка, викликали в міліцію, наказавши взяти одяг і гроші, і більше він не повернувся.

«Здається, ще не так давно багатьом із нас чіпляли на груди жовтенятський чи комсомольський значок із портретом Леніна, а подобу Бога, яку ми носимо в собі, хотіли стерти атеїстичною пропагандою. Наприклад, у лютому 1930 року в місті Гнівані, що тут поруч, заарештували о.Сігізмунда Кукурудзу разом із п’ятьма мирянами, яких звинуватили в тому, «що вони члени живого розарію, переховують священників по селах, щоб ті заохочували молодь ходити до храму, виходити з комсомолу і не ходити ні до клубу, ні в кіно». У місті Славуті 10 березня 1930 року до в’язниці потрапив 23-річний Станіслав Міллер — за те, що належав до «антирадянської групи молоді», а не до комсомолу. До того ж «він заохочував сім’ї по-християнськи виховувати дітей, кажучи, що у Радянському Союзі релігію переслідують, і радянські школи дітей розбещують», — такі приклади навела на ІV стоянні родина Пліхти з гніванської парафії св.Йосифа.

 

 

Те, що в людей не зуміли забрати

Роздуми стоянь виголошували не тільки дорослі. «Треба мати глибоку віру, щоби в Ісусі, який вдруге падає під тягарем хреста, побачити Бога. Однак, попри зневіру юрби, Ісус підводиться і йде далі. Сьогодні в цьому стоянні вшановуємо тих християн, які пішли проти течії атеїзму і за свою віру поплатилися свободою. Це всі ті, кого радянська влада вислала в табори. Таких таборів, куди католиків засилали за віру, у цьому стоянні показано 193. Вони, як Ісус — Божий Агнець, усвідомлюють, що перед ними далека й нелегка дорога. Однак, попори осуд загалу, підводяться з цим непосильним хрестом і разом із Христом несуть його на Голгофу. Разом із Ним вони беруть участь у місії відкуплення світу і вірно, аж до смерті, виконують волю Отця», — прочитали на VІІ стоянні двоє дівчаток з багатодітних родин з парафії в Першотравенську (Києво-Житомирська дієцезія).

Роздуми VІІІ стояння були присвячені тим, хто страждав у Соловецькому концтаборі,  через який пройшло понад 2 мільйони людей, а 200 тисяч там загинули. 300 з них були римо-католицькими священниками. Одного з них — 33-річного о.Калікста Бутницю — розстріляли напередодні Різдва. Іншого, о.Мирослава Котвіцького, вбили у пасхальну ніч після того, як він вигукнув: «Христос воскрес!»

 

 

На Х стоянні «Ісус роздягнений у мучениках, які молилися Розарій», проголосили рідні одного з них — розстріляного 19 січня 1938 року у вінницькій тюрмі Михайла Надибського з села Окладне, що належить до парафії св.Анни (м.Бар, Вінницька обл.). Його «провина» перед більшовицьким режимом полягала в тому, що він належав до спільноти Живого Розарію і, попри заборону, збирав вірних для спільної молитви.

«Багато разів були роздерті шати нашої країни і нашої віри, яка є даром від Бога Творця. Тепер Україна, як колись Ісус в цьому стоянні, оголена з мови, відповідальної державності. Так і в часи переслідувань у людей хотіли забрати все, проте не зуміли забрати розарієвої молитви».

Тільки в самій Вінницькій області з 1 жовтня 1936 року по 30 вересня 1938 року суди оголосили 36157 вироків, з них 30514 — смертних, а 5643 чоловік було вкинуто до в’язниць. У концтаборах лише за 1937-1938 рік було розстріляно 120 римо-католицьких священників. Ці страшні цифри були озвучені у роздумах ХІ стояння «Ісуса прибивають до хреста в Україні кулями ненависті».

 

 

На ХІІ стоянні «Ісус вмирає разом із незламними свідками віри» говорила рідна сестра Віталія Оцічевича з с.Михайлівки Шаргоодського району. Він народився 20 березня 1957 року в католицькій родині і змалку мріяв присвятити життя священницькому служінню. Для цього поїхав до Вільнюса, де влаштувався на роботу і готувався до вступу в семінарію. Одного дня його викликали в міліцію, а через кілька днів його рідних повідомили про його смерть. На його тілі були виразні сліди катувань. Слід звернути увагу на рік, коли сталась ця трагедія. Це був 1975 — ні Сталіна, ні Берії, з чиїми іменами зазвичай пов’язують  репресії, вже давно не було на світі. Це ще раз показує, що безбожна тоталітарна влада залишається такою незалежно від того, хто її очолює.

Пресвята Діва Марія була взірцем відваги для багатьох жінок, які в часи переслідувань йшли за Ісусом Христом до кінця, залишаючись вірними Йому до самої смерті. У роздумах ХІІІ стояння, що їх проголосила родина Мазуренко з Гнівані, було наведено два приклади. Пелагія Ільницька, вбита у Гнівані за те, що не хотіла віддати ключі від храму. 124 особи були заарештовані у тій же справі і вивезені до концтаборів. 2 грудня 1937 року в цьому ж місті було вбито Людвігу Тушинську за те, що вона «після закриття храму збирала жінок на нелегальну молитву».

На останньому, ХІV стоянні у тиврівському меморіалі встановлено сім статуй. «Ці сім статуй відважних мучеників за віру — представники всіх прошарків суспільства і мільйонів мучеників, які загинули за віру, є для нас знаком сили Бога, який постійно діє в історії нашого народу і кожної людини», — сказала онучка мешканця села Адамівка (Барська парафія св.Анни), що у грудні 1937 року був заарештований «як соціально небезпечний елемент». «Небезпека», яку він «створював», полягала в тому, що він надавав священникам допомогу, якої вони потребували.

По закінченні Хресної дороги усі вийшли з приміщення Меморіалу «через хрест» — зроблений у формі хреста вихід.

 

 

Підводячи підсумок, єпископ Леон Дубравський сказав для CREDO:

«Сьогоднішня подія — це подарунок від нас, живих, їм, загиблим. А ми можемо подарувати їм тільки одне: нашу пам’ять. І саме пам’ять про те, що діялось на нашій землі у минулому столітті, визначає те, що ми повинні робити, щоб усі ці жахіття ніколи не повторилися. Господь обдарував кожного з нас розумом, і ми повинні ним користуватися. Ті, хто катували і вбивали, теж мали розум. І теж ним користувались. Але вони не використовували його на добро. Ми ж повинні використовувати наш розум, щоби зцілювати рани минулого. А для цього необхідно допомагати людям відкривати правду. Правду про Бога, про світ, про суспільство, в якому живемо, правду про самих себе. Бо тільки правда нас визволить».

Всеукраїнський день молитовної пам’яті постраждалих за віру у ХХ столітті відзначатиметься щороку в першу суботу вересня.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Борг за липень і серпень
Зібрано Залишилося зібрати
54750грн
5250грн
Потрібно зібрати
60000грн
Залишилося
2дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Тиврів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: