Сьогодні відзначаємо 50-річчя священства Папи Франциска. Звідки ж він узявся, саме такий, щоб із Хорхе Маріо Берґольйо стати Франциском?
Про тих, хто справив вплив на священство і погляди Берґольйо, розповідає Мирослав Влекли у книжці «Галас! Про Церкву не з цієї землі» (видавництво «Агора»).
*
Того разу в Аргентині я зустрів їх багатьох.
Марчело Сьярамелла, теж священника з групи Опіки вбогих (del Grupo de Curas en la Opción por los Pobres), який запевняв мене, що для нього немає тем «табу», а коли я здивувався, то він мені одразу нагадав, із якого консервативного краю я приїхав. Він сказав, що його цікавить мислення, правда, слухання інших. Бо так робив Ісус. І навіть тут, в Аргентині, — казав мені Сьярамелла, — якби Ісус раптом з’явився у цій дільниці, то напевно би не одна людина Його спитала: «Ей, чувак, ти з ким зв’язався?»
Наступним був Луїс Еміліо Санчес, легенда Руху священників Третього світу, який прославився протестами проти правої диктатури, потім — підтримкою проституток і трансгендерів, для яких служив Меси в «червоній» дільниці Конститусьон. А коли він відзначав 60-річчя священства, Берґольйо підійшов до нього і сказав: «Луїсе, дякую тобі за все, що ти робиш для бідних».
Школяр Хорхе Маріо Берґольйо (бл. 1948р.), четвертий зліва у середньому ряду
Я зустрів Факундо Беретту Лаурію — з бородою, в окулярах, як у Джона Леннона, і береті, немовби знятому з Че Ґевари, — якому глибоко фіолетово, коли його хтось називає комуністом. Він мешкає у нетрях номер 21-24, бо ці брудні людські закутки в Буенос-Айресі нумерують, а не дають їм назви.
Познайомився я, зрештою, і з молодим та скромним Дам’яном Рейносо зі Сьюдад Окульта — міських нетрів, прозваних «Прихованим містом», — який вважає, що в допомаганні бідним не має особливого значення те, чи вони ходять до церкви, чи ні. «Віра — це не тільки бути в неділю на Месі. Якщо жінка опікується дитиною і потребує допомоги, то їй треба допомогти, бо тут, у бідняцьких кварталах, віра і життя поєднані».
Двоє останніх належать до групи curas de las villas, священників із бідняцьких кварталів, лицарів, яких архієпископ Берґольйо покликав виконувати спеціальні завдання, вислав їх до найбідніших дільниць міста, щоб вони допомагали вбогим, вели переговори з владою і досягали змін.
*
У Буенос-Айресі я зустрів іще когось:
Марія Елена Берґольйо, наймолодша і єдина з іще живих родичів Хорхе, показує сімейні фото. Перше, з 1940-х років, — це пам’ятка Першого Причастя. Хорхе, старший від неї на 11 років, і трошки молодший за нього Оскар, одягнені в біле. У піджачках, коротких штанцях і елегантних черевичках, із проборами на праву сторону. На другому Хорхе вже аж після священницьких свячень, мама Реґіна, тато Маріо. На наступному — вся сім’я: батьки, бабуся Роза, дідусь Хуан, сестри — Марія Елена і Марта, брати — Альберто і Оскар. Хорхе в сутані стоїть посерединці.
Погідного квітневого пополудня я проводжу у сестри Папи понад дві години, а після наступної години повертаюся зі щойно надрукованою книжкою «El Jesuita» і ми ще трохи розмовляємо про її брата. Марія Елена Берґольйо мешкає в давно не ремонтованому будинку в Ітусаїнґо, на передмістях Буенос-Айреса. Їй 65 років і вона точно не ходить за покупками в елегантні магазини біля ринку. Сиве волосся зачесане назад, немодний рожевий светр, на підвіконні — засохлий вазон. У неї четверо псів. Вона приносить мені воду в баночці з-під гірчиці, закурює сигарету і щохвилини кашляє. Хорхе, її син, готує канапки. Марія Елена — розлучена. Каже, що брат дуже її підтримував, коли вона розходилася з чоловіком. Вона була службовцем, катехеткою, домогосподаркою.
— Дитинство? Було дуже щасливим, — каже вона. — Щонеділі ми йшли разом до храму, бо сім’я була релігійна. Мама не дозволяла нам спілкуватися італійською. Вона хотіла, щоб ми ідеально розмовляли іспанською. Але бабця Роза трохи нас вчила мови, привезеної з П’ємонта. Також вона навчала нас своїх віршів.
Марія Елена трохи віднікується, але потім на моє прохання читає італійською один із тих віршів: про маму, тата, Ісуса і щастя.
Марія Елена показує листи від старшого брата. Серед них один — висланий до неї, як вона була підлітком, а він був у новіціаті в Сантьяго-де-Чилі, понад пів століття тому.
— Читайте, — каже вона. — Це важливо.
1960 рік, Хорхе пише:
«Я тут викладаю релігію в третьому й четвертому класах. Ці діти такі бідні, у декого немає навіть взуття. Часто вони не мають що їсти, а взимку мерзнуть. Ти просто не усвідомлюєш, як це, бо в тебе завжди було чим наповнити шлунок, а коли тобі було холодно, ти сідала біля пічки. Я тобі це пишу, щоб ти це зрозуміла. Бо коли ти радієш, багато дітей плаче. Коли ти сідаєш до столу, інші діти не мають навіть шматка хліба, а коли дощ і холодно, вони мешкають у бараках і навіть не мають чим укритися. Сказала мені одна старенька: “Отченьку, якби я роздобула якесь покривало, добре би мені тоді було, бо зараз я цілу ніч мерзну”. А найгірше те, що вони не знають Ісуса. Не знають, бо нема кому їм про Нього сказати. Тепер ти розумієш, чому я вважаю, що у світі бракує святих?»
*
Хорхе Маріо Берґольйо став на чолі Католицької Церкви у березні 2013 року. Одразу ж після обрання його приятель, бразильський кардинал Клаудіо Уммес, сказав йому: «Не забудь про вбогих». Аргентинець прийняв ім’я Франциска, а я незабаром після конклаву вирушив в Аргентину. (…)
Минали роки, а я щораз частіше замислювався, куди цей Папа прямує. І тоді, за порадою редакторів видавництва, для якого раніше вже написав дві книжки, я помирився зі своїм старим, трохи подертим наплічником, який супроводжував мені в Аргентині. Кілька років він лежав і припадав пилюкою в шафі, а вони мене підколювали, що валізка на коліщатках мені не пасує. Крім того, валізка в такій подорожі була би непридатна… Складно було би з нею мандрувати узгір’ями квітучого Лівану, дістатися села Мундуруку в Амазонії або поселень, вимучених циклонами у дельті бірманської ріки Іраваді. Тож я струсив пилюку зі старого рюкзака, щоб вирушити у світ у пошуках Церкви, про яку говорить Франциск, і це привело мене до фантастичної пригоди.
фінансово.
Щиро дякуємо!
