Культура

До 100-річчя Миколи Лукаша. 22 мови, 3500 перекладів і дім без газової плити

21 Грудня 2019, 11:44 878

 

Те, що ви читали зі шкільного курсу зарубіжної літератури українською, — це, швидше за все, переклади Миколи Лукаша (1919–1988).

Він народився 19 грудня, «на святого Миколая», був названий Миколою, проте друзі до нього зверталися — «Лукаш». Зароблені кошти він витрачав на книжки, вказує Захід.NET. У 1930-ті роки букіністичні магазини були переповнені «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Тож цінні видання збували за копійки. Так Лукаш зібрав усі 10 томів «Історії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Максимовича. За роки життя Микола Лукаш зробив 3500 перекладів.

Він знав 22 мови та переклав тисячі творів. Серед них «Фауст» та «Декамерон», «Пані Боварі» та «Дон Кіхот». Над перекладом «Фауста» він працював 18 років! А найголовніше, що він його таки виконав. Бо за «Фауста» бралися і Михайло Старицький, й Іван Франко — але зупинялися на першій частині.

Лукаша називали українським ДонКіхотом — за його лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Він запропонував Президії Верховної Ради УРСР, що готовий відбути термін ув’язнення замість Дзюби, бо «цілком поділяє його погляди», але має краще здоров’я.

Микола Лукаш ніколи не був за кордоном — не випускали. А мови вивчав самотужки. Говорити почав пізно, і батьки думали, що він німий. За різними спогадами, провівши з ромським табором від одного місяця до двох років, хлопчик заговорив. Але спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш — за надгробками на цвинтарі та газетами вчителя німецької мови, єврея. А також опанував французьку, німецьку та англійську мови.

Згадайте, як усі захоплювалися тим, що Геґрід із «Гаррі Поттера» говорить у перекладах Малковича карпатською говіркою, а негативні герої американських стрічок — суржиком. А почав таку практику в Україні саме Лукаш! Він українізовував персонажів і все, що їх оточує.

Микола Лукаш належить до тих щасливих, хто вижив у часи голодоморів і колективізацій. Говорити пізно він почав через те, що змалку зазнав сильного потрясіння — подолавши у 1919 році УНР і захопивши його рідне Полісся (Лукаш родом із Кролевця), комуністи «в ході розкуркулення» викинули сім’ю Лукашів із хати. Але потім, пізнавши красу мови і слова, він нею тішився і плекав, як власну дитину.

Знання мов урятувало його в роки Другої світової. Микола Лукаш мав зламану ногу, яку потім знову дуже сильно пошкодило під час авіаційного нальоту. Лікувався він у рідному Кролевці; справа була за німецької окупації. Офіцер, який побачив його в хаті, сказав сам до себе, що цьому хлопцеві залишилося небагато, помре від гангрени. Сказав він це угорською, а Микола йому відповів. Здивований почути угорську мову так далеко від батьківщини, офіцер допоміг юнакові лікувати ногу. І, цілком можливо, справді врятував життя генієві українського перекладу.

Лукаш навряд чи був людиною віруючою (на запитання директора школи відказав, що він матеріаліст), і переслідували його за українськість, за саму культуру українства, що заважала російсько-радянському комуністичному ладу. Однак варто знати, що він був насамперед людиною чесною, аж до лицарства. До таких людей Бог завжди добрий, бо Він сам є Правда.

І, звісно, окрім цієї риси можна замислитися ще й над тим, як цей поліський хлопець ішов до блискучості своєї праці. Як він уперто, наполегливо навчався і пристрасно працював. Навряд чи таку титанічну й настільки талановиту працю далося би виконати, якби він був «літеплим!»

 

Радіо Свобода зібрало спогади письменників, дисидентів, друзів та колег Миколи Лукаша, які показують його специфічний характер та розкривають його з дуже незвичного боку.

 

Іван Кобизький

До школи потрапив Микола, можна сказати, випадково. До першого класу батьки віддали старшого сина — Івана. Микола пішов разом із братом і сів поруч за парту. Ні батьки, ні педколектив, попри всі свої зусилля, так і не спромоглися змусити наполегливого учня зректися своїх намірів.

 

Василь Сухомлин

Якось на великій перерві я запримітив учня паралельного 5-го класу, який, незважаючи на гамір, метушню і штовханину, читав книжку. Мабуть, дуже цікава, подумав я, — може, дасть почитати?.. Підійшов, спитав, що читає. Виявилося — японсько-російський словник.

 

Михайло Сереженко

Він страшенно багато читав. Удома лаялися за випалений гас. Щоб не мати домашніх неприємностей, у місячні ночі він начищав до блиску каструлю, місячного «зайчика» направляв на книгу і читав.

Для того, щоб навчитися читати єврейською мовою, він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам’ятників написи були єврейською і російською мовами. Він списував написи, зіставляв букви, вивчав єврейський алфавіт.

 

Микола Стоян

Лукаш мріяв придбати друкарську машинку. Та була у Миколи ще одна мрія — мати годинника. І він дозволив собі таку «нечувану розкіш»: купив дешевенького кишенькового годинника. Та ба! Його того самого дня у нього поцупили у трамваї.

Комічна історія? Чи, може, сміх крізь сльози?

А втім, це ще не кінець.

…Уже повечоріло, засвітилися ліхтарі. Микола сів на лавочку, де притулився самотній хлопчина, здається, зажурений, із буйним розчухраним чубом. Микола машинально добув єдине своє багатство — гребінець — і простяг хлопцеві:

— Візьми.

— Навіщо?

— Розчешешся і будеш схожий на людину. Можеш не вертати, я його дарую.

Парубчак теж був зі спостережливих:

— Вибачте, а чого ви такі сумні?

Микола поділився з ним своїм горем. Та чи міг він знати, що той належав до братії, яка перевіряє чужі кишені?

Хлопчина мотнувся по друзях — кишенькових злодіях шукати пропажі. Можна би вручити Миколі якогось замінника, та у «братії» теж свій кодекс честі…

За тиждень годинник був на Миколиній руці.

 

Олексій Довгий

… мав на собі темну сорочку і неодмінно літні черевики. На зиму до цього всього долучалася плетена спортивна шапчина та легенький плащ сірого кольору. Оце і все вбрання — літнє і зимове. Він не звертав уваги ні на холод, ні на спеку. Все його багатство було в ньому, а не на ньому. Така вже була ця людина.

 

Олександр Терех

Можуть запитати: як це гнаний і нужденний Лукаш міг дозволити собі таку розкіш — ходити по ресторанах? Така схильність у нього була. Одяг він носив найдешевший і за останні кільканадцять років свого життя не купив собі, мабуть, жодної обнови. А обідати в ресторані любив. Здається, в ресторані готелю «Дніпро» на теперішній Європейській площі. Принаймні, я часто його бачив удень біля цього готелю. Гурманом він, здається, не був. А приваблювала його, людину художнього смаку, найперше, на мою думку, ресторанна естетика: білосніжна скатертина, столове срібло, гарний посуд. Зважимо: удома він готувати не міг, бо навіть газової плити у нього не було (виніс її з квартири, щоб звільнити місце для книжок).

 

Павло Федченко

Здатність обходитись без теплого одягу він зберігав навіть за часів нетривалих матеріальних гараздів, коли він отримував чималенькі гонорари за свої блискучі, епохальні переклади. Тремтіти над грошима — теж не в натурі Лукаша, бо вони йому ніби муляли в кишенях.

 

Іван Дзюба

Щоб якось помістити в невеличкому помешканні силу-силенну книжок, яких увесь час прибувало й прибувало, Микола Олексійович ліквідував кухню, викинувши все обладнання, і заповнив її книжками. В кімнаті не було меблів, крім ліжка й стола. Все заповнювали книжки.

 

Єва Нарубина

Коли заарештували й посадили Івана Дзюбу, Лукаш написав заяву й поніс до КДБ. В заяві було таке: він пропонує відсидіти за Дзюбу, бо той хворий, його строк, оскільки Лукаш здоровий. Тієї заяви не прийняли.

Але до Спілки письменників був наказ: виключити Лукаша із членів спілки. Кілька разів голосували, але не набиралася більшість голосів за виключення. Більше — проти. Тоді його виключили наказом. Цілих десять років Лукаш був підданий остракізмові. Його не друкували, не було заробітку. Друзі допомагали, чим могли.

 

Анатолій Дімаров

Зима. Мороз, аж тріщить. А Лукаш чеше назустріч простоволосий, у піджачкові благенькому.

— Ти що, здурів? Застудишся ж!

— Не застуджуся. Якось же треба привикати до сибірських морозів.

Натяк на те, що його «пасе» КДБ, щодня може загребти до в’язниці.

 

Василь Спицький

Лише наприкінці 1946 року, після демобілізації, нас звела «академка» — бібліотека імені В.І. Вернадського… рушили в буфет. Коли покінчили з пивом, він поспішив принести ще по пляшці, однак до столу не сів. Пив навстоячки, ніби хизуючись. Нарешті, по якійсь хвилі тицьнув пальцем на свої штани. «Упізнаєш?» — запитав ніби з гордістю. І що ж я побачив: свої ногавиці! Історія з ними варта розповіді.

Ще восени 1940 року Микола Лукаш почав підробляти, влаштувавшись учителем історії десь у районі на Київщині. Натомість я все літо працював у піонерському таборі в Ірпені. Заробивши добрі, як на той час, гроші, придбав першу в своєму житті добротну пару (штанів — ред.). А Микола того дня саме навідався в гуртожиток. Я взяв та й похвалився новиною.

«А з отими що робитимеш?» — запитав він і кинув оком на штани, які я тільки-но скинув. І, не ждучи на відповідь, додав: «Дай мені». Я аж розгубився: ті штани вже на ладан дихали, я ходив у них і на другому, і на третьому курсі. То були фарбовані бузиною цупкі матроські штани, що купила матір по закінченні першого курсу. А Микола, виходить, проходив у них іще шість років!

 

Єва Нарубина

Коли він після війни працював у Харківському інституті іноземних мов, історію французької мови викладав французькою мовою, до нього звернулося з проханням начальство одного з таборів полонених. Справа була в тому, що троє німців зробили грабунок державного майна в таборі, а звернули на мадяра; самі ж назвалися свідками скоєного. Мадярові загрожували трибунал і розстріл. Строку ув’язнення там не давали, бо там уже й так були всі ув’язнені. Мадяр відмовився говорити будь-якою мовою, окрім рідної. Чи не міг би Лукаш бути перекладачем потрійно: німецько-мадярсько-російським?

— А це спішно? Чи не може той полонений посидіти ще зо три місяці?

— Може, — відповіли.

Тоді він зі словником і радіоприймачем за три місяці вивчив мадярську мову, перекладав на суді, заробив купу грошей. Мадяра виправдали, а німців засудили.

 

Леонід Горлач

…Гості зацікавлено скупчили погляди на мовчазному Лукашеві, а далі один із них заговорив скоромовкою. Мелодійна мова розпросторилася під високим склепінням. Ми з Тельнюком і Казиміровим, звісно, нічого не второпали. І тут Лукаш підвів голову і заговорив такою самою співучою мовою. До розмови підключився другий італієць, третій, між ними зав’язалася якась динамічна балачка. І тут один із гостей, сивий чолов’яга в літах, не втримався на місці, підскочив і щасливо заволав:

— Ви тільки подумайте! Він говорить на чистісінькому неапольському діалекті! Це неймовірно!

Італійці ніби забули про всіх поважних господарів, випробовуючи знання нашого поліглота. І вже коли розмова добігла кінця, той самий неаполець ніби підсумував почуте:

— Маючи таких перекладачів, як Лукаш, українська література може почуватися рівною серед інших європейських літератур.

 

Сергій Дзюба

До Лукаша світову літературу зазвичай перекладали з російських текстів-перекладів. Натомість Микола Олексійович перекладав лише оригінали. Причому найскладніші. І це був не науковий переклад, а колоритний, адаптований, поетичний. У ньому немає нічого зайвого чи випадкового. Мова — багата й мелодійна. Кожен переклад — шедевр. Бо дослівний переклад не в змозі передати глибину художнього твору та всю гаму його напівтонів і відтінків!

На жаль, ми ще не українці. Ми ще не вміємо розуміти, що таке нація. Ми не знаємо ні своєї історії, ні літератури. Фактично припинили читати. Хоча лише читання книг дає людині інтелект та вміння критично мислити. Письменники мають стати національною елітою країни, як це є в кожній європейській країні.

 

 

З нагоди 100-річчя до дня народження генія українського перекладу Національний банк України випустив в обіг 1000 монет номіналом 2 грн. Реалізація, як зазначено на сайті НБУ, відбулася 17 грудня через електронний майданчик Універсальної товарної біржі «Контрактовий дім УМВБ».

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: