Чому Господь Бог, бачивши, як ціле створіння страждає, стогне і мучиться, не усуне чорта одним порухом? Тому що створив його як ангела, з любові, а Бог не нищить своїх творінь.
І не має значення, що одне створіння отруює життя мільярдам інших. Це, власне, і є ота Божа послідовність, про яку кажуть теологи, це Божа гра з пошаною до власних правил. Цю божественну логіку прекрасно відображає історія царя Давида і його сина Авессалома. Авессалом був наступником трону, це той син, який був для Давида особливо важливий, вибранець. Коли ж Авессалом збунтувався проти батька і пішов проти нього з сильною армією, Давид капітулював: «Я не битимуся з ним, це мій син», — сказав він і пішов із Єрусалима. Його двір із нього сміявся, кажучи: «Який із нього цар?» Але Давид був упертий, він знав, що не може боротися з власним сином, тож відійшов і пробував інакше розв’язати справу. Там є неймовірна сцена: ось цар, який іде зі свого міста, іде яром, а над ним, горою, іде один із його ворогів, Шімей, син Гери, і висміює його, і кидає в нього камені, обзиває їх сучими дітьми.
Яке ж приниження! А цар дозволяє цьому діятися, не велить убити насмішника, випиває чашу гіркоти до дна.
Однак доля так розпорядилася, що Авессалом, який наздоганяв батька на чолі збунтованої армії, сівши верхи на баского коня, самотньо вирвався вперед, — але нещасливо заплутався своїм прекрасним, буйним волоссям (яким, зрештою, вельми пишався) у гілках, і повис на дереві. Проїжджав тією дорогою котрийсь найманець, вірний Давидові, зрадів такій нагоді, подумав, що це неабияка зручність, і вбив Авессалома. Коли, однак, він тріумфально приїхав до царя, щоб його заспокоїти — «більше не переймайся, я вбив твого ворога», — то сам втратив життя, бо Давид розлютився: «Як ти посмів здійняти руку на царського сина!» Після чого цар плакав, плакав і плакав (читайте 2 книгу Самуїла, 17-19).
Зазвичай, коли ми говоримо про Бога, то мусимо використовувати аналогію, яка нам, однак, щось таки доводить до свідомості: ангел, який збунтувався проти Бога, який свій неймовірний розум, енергію і все, що мав від Бога, використав проти свого Творця, парадоксальним чином може розраховувати на те, що Бог гратиме з ним чесно. Бог, який творить, — не нищить. Бог є життя. Тут нема компромісу: ти або життя, або смерть. Якщо ця Особа, яку ми називаємо Богом, є Життям, то не може бути так, що вона завдасть нам смерті, навіть коли ми зачепимо її найбільшою зневагою. Що ж то за життя, яке завдає смерті?
Ми в нашому матеріальному світі мусимо вбити, щоб жити: щось нищимо, щоби перетворити це на життєву силу, — але так діє тільки матеріальний світ.
Бог не мусить нічого вбивати, щоб жити, Він є самим життям, смерть Йому не знана в такому виді.
Так, Бог навіть із дияволом грає згідно з правилами, які сам визначив і яких Він сам у певному розумінні став «жертвою», але у підсумку то Він переможе і добре знає, що так буде, це для Нього не дивина. Він — Той, Хто Знає.
У «Хроніках Нарнії» К.С. Льюїс дуже гарно перекладає мовою казки Христове воскресіння. Лев Аслан дозволяє себе принизити, висміяти, убити — і в момент, коли здається, що всьому кінець, виявляється, що зла чарівниця програла: життя перемогло смерть. А коли малі друзі запитують Аслана, як це сталося, — той відповідає, що чарівниця насправді була неграмотна, не знала старшої магії, за якоюсь коли хтось невинний віддасть своє життя за інших, то зло зазнає поразки, а він воскресне.
Це очевидне посилання на слова Христа, що насправді то ніхто в Нього життя не відбирає, але Він сам його віддає — і сам отримає. Христос як Бог знає, що настане перемога. Як людина Він відчуває страх, болісні хвилини в Гетсиманському саду: «Отче, якщо хочеш, забери від Мене цю чашу. Але нехай не моя, а Твоя воля станеться». Як людина, Він волав на хресті: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Мт 27,46), але Він знає, що перемога все одно за Богом: «У Твої руки ввіряю духа мого» (Лк 23,46).
* * *
Уривок із книжки о.Павла Крупи OP «Кінець часів»
Ілюстрація: Смерть Авессалома. Рудольф фон Емс, Всесвітня хроніка. Богемія (Прага), XIV ст.
фінансово.
Щиро дякуємо!
