Десь добігає кінця, десь іще триває (а у великих парафіях то й до травня буває) період коляди — душпастирських відвідин настоятеля, якого вірні приймають у себе вдома.
Ці пастирські відвідини мають багато різних облич, і одним з них є гумор. Ось кілька анекдотичних історій, розказаних моїми знайомими.
«І довго мені там сидіти?»
Почнемо з історичних спогадів. Межа 1960-х і 1970-х. Моя бабця, терціарка, жінка, вихована в епоху великої поваги до священника, візит по коляді сприймала приблизно як відвідини — дослівно — самого Господа Ісуса. Тому в день коляди дім був ідеально прибраний, а в очікуванні на священника не можна було робити абсолютно нічого, що би порушило образ хатнього затишку.
Тому діти, по-перше, нудьгували, а по-друге, ходили голодні, щоб випадково жодна крихта не опинилася на підлозі або на кухонному столі. Готувати і їсти час наставав допіру після відвідин настоятеля.
Якогось року, однак, священник вирішив зламати схему й почати коляду від дому моїх діда з бабцею, хоча рік за роком він там закінчував «обхід». Бабця вчасно зорієнтувалася, куди прямує почет. У своєрідному запалі, покинувши свої ретельні приготування, вона вибігла перед хату, заступила отцю дорогу і сказала:
— Дуже перепрошую, отче, але ви до нас зараз не підете!
— Як то? — спитав збитий з пантелику священник.
— Ну просто… зараз ви підете до сусідів, а пізніше — запрошуємо! — почув у відповідь.
Настоятель, побачивши рішучість і готовність до боротьби, відійшов ні з чим, але й немало розсмішений, запитуючи: «А як довго я там маю сидіти?» Бабці вочевидь було вигідно, щоб він там «сидів» якомога довше.
Тяжко й уявити, що було далі, але то безумовно був найбільший переполох і найшвидше прибирання в історії дому моєї бабці з дідом, а бабця моя, за всієї своєї пошани до гідності священства, таки вміла наполягти на своєму.
«Місія: туалет»
Інколи нас може підвести схематичне сприйняття візиту з колядою і наш наперед визначений сценарій, який не припускає, що священник, наприклад, може скористуватися туалетом. Величезною несподіванкою для однієї знайомої стало саме таке прохання настоятеля.
Загалом то все було би нічого, якби не «скорочена версія прибирання» перед візитом священника. Полягало воно в тому, що все, що можна, хутенько запхнули у ванну кімнату, вона ж «санвузол».
Дім виглядав гарно, але до туалету, на жаль, було не доступитися. Тому довелося розкрити всю правду і, немало розвеселивши священника, «прокласти» йому шлях.
«А вона була охрещена?»
Трапляються ситуації з межі життя і смерті. Один із познанських студентських душпастирів розповідав свого часу історію, як то він прийшов по коляді до однієї самотньої жінки. Розмова не клеїлася, і жінка зрештою відкрилася зі своїм болем.
«Я переживаю дуже тяжкий час, бо моя маленька померла два тижні тому», — сказала вона і продовжувала розповідь про важливі, близькі стосунки, прекрасні моменти, спільні радощі й печалі. Священник старався здобутися на вершини емпатії, втішаючи й підтримуючи жінку, охоплену жалобою.
Прагнучи сказати цій пані добру новину про те, що її (як він гадав) донька вже певно в небі, отець запитав, чи вона була охрещена і чи прийняла останнє помазання. Жінка остовпіла: «Та як можна?»
Священник, бачивши сум’яття жінки, подумав, що тут вочевидь щось наплутане, і запевнив її найделікатніше, як тільки міг: «Вочевидь можна, але ви не переймайтеся, милосердний Бог напевно має її в своїй опіці». Жінка, все ще в шоці, запитала: «Але хрестити пса?…»
“І снікерси для міністрантів”. Джерело: grypsy.pl
Пес у картотеці
Продовжуючи «собачу» тему, наведу історію одного серцянина, якого приймали під час душпастирських відвідин двоє молодих людей і їхній «скарб» — Швидкий. Чималеньких розмірів собака, що нагадував вовка, був власністю їхньої родини. Вони розповідали про те, що Швидкий має думки, почуття, інколи плаче. Ще не вміє розмовляти, але хтозна, — жартували вони разом зі священником.
Отець, бачивши їхній «пунктик» на цьому собаці, запитав, чи має вписати Швидкого до парафіяльної картотеки. Пара була в захваті. «Так, будь ласка, запишіть!» — сказали йому. Тож священник записав: «Швидкий (вовк)». Не запитував, чи пес був охрещений і миропомазаний, але не міг позбутися враження, що відповідь у цьому разі була би «незабаром попросимо»…
Коли настав час освятити приміщення, священник махнув кропилом у бік Швидкого, а пес кинувся на руку з дивним предметом. На щастя, священник теж був швидкий і відсмикнув руку вчасно. Молоді люди, намагаючись урятувати ситуацію, сказали: «Але ж, отче, Швидкий це собака-охоронець і він відчув загрозу. Він хотів нас захистити! Радуйтеся, що він вам руку не відкусив…»
Священник покивав головою з розумінням і вийшов, думаючи: «Але я щасливчик… Мені не відкусили руку!» Як сам розповідав, за кілька днів вони зустрілися надовше й мали нагоду поговорити серйозніше, зокрема і про тварин та їхнє місце в суспільній і парафіяльній дійсності.
«Та він не розбере!»
Один знайомий, досвідчений вікарій, ходив по коляді в чотириповерховому будинку без ліфта. Починав він у кожному під’їзді з горішнього поверху.
Піднімаючись сходами, він почув голос з однієї квартири: «Наливай з крану. Він не розбере!»
Коли прийшов до цього помешкання і став махати кропилом, то сказав: «А у вас, перепрошую, вода не освячена!»
«Як ви дізналися?» — спитали вражені господарі дому. «Ну, бачите… Коли ти шість років у семінарії, то там навчають, як розпізнати!»
«Кожна копієчка рахується!»
Ходив священник по коляді селом. Залишалась йому остання хата, попід лісом, де мешкала одна старенька. Щоб туди дістатися, йому треба було здолати шмат шляху через кучугури, наметені снігом. Після восьми годин колядування він уже боровся з собою. Вже ось-ось мав погодитися, що це не має сенсу, але помітив дим із комина. «Чекає», — констатував він.
Це було нелегко, але священник подолав утому і сказав собі, що місія — важливіша. Коли після тяжкого пробивання крізь замети він дістався дверей, то одразу, привітавшись, запитав: «Чи ви оцінили, що я цілих 15 хвилин ішов до вас через сніги? Дороги всі засипало, а я тут борюся, щоб до вас дійти, щоби з вами порозмовляти, благословення вам принести!»
Відповідь була вражаюча: «Ну так, отченьку, я розумію. Бо ж кожна копійка рахується!»
«Позичив у сусідів»
На завершення — одна історія про непорозуміння зі старанності.
Один із варшавських настоятелів, це працюючи в Отвоцьку, зайшов до старенького чоловіка. В сінях було темно, і перші слова, які він вимовив, були: «Перепрошую, можна запалити?…» Після чого отець намацав вимикача на стіні й запалив світло. На його подив, виявилося, що хазяїн десь зник.
Священник зазирнув далі в господу. Все було гарно підготовлене, а того дідка як не було, так і нема! Через сім хвилин господар повернувся, простягнув отцю сигарети і пояснив: «Перепрошую, отче, але я не палю, то від сусідів позичив…»
Переклад CREDO за: Ярослав Кумор, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
