Блог Ірини Єрмак

Чи може ні на що не придатися… беатифікація?

10 Жовтня 2020, 22:20 926 Ірина Єрмак

Чимало наших сучасників, дивлячись на богослужіння, служителів (у кращому разі — особисто, в гіршому — на фото і відео), ловлять себе на простому запитанні: а що мають до Христа оці люди в розшитому одязі, з дивними баняками чи гострими шапками на головах, які виконують купу ритуальних жестів?

Загалом беручи, це питання має під собою цілком виправдане, і нерідко вельми євангельське підґрунтя. Отож, хай би як це було дивно, такі люди, буває, ближчі до Царства Небесного, ніж ті, що постійно повторюють «Господи, Господи» (пор. Мт 7, 21-23). Тому що пастка ритуальності, «буття законником», не призначена виключно для стародавніх фарисеїв.

Люди раз по раз старалися з цієї пастки вирватися. Нерідко вони ступали на хибний шлях, відкидаючи як саму Церкву, так її Традицію і все, що їм одним жужмом видавалося неправильним. Що поробиш: люди мають певне «чуття правди» (бо людина це «істота релігійна»), але вони при цьому все одно схильні помилятися. Ті, хто хотів «нової Церкви» чи «нової віри», відкидаючи при цьому святих, догми віри, інститут служителів, ба навіть їхні зовнішні ознаки, все одно прийшли до того, що служителі мають «якось конкретно» вдягатися і поводитися. Ось тільки строгий костюм із значком на лацкані піджака нічим за своєю суттю не відрізняється від розшитих релігійних шат, що успадковані ще з греко-римської традиції. Бо Бог — Живий, а тому не «прив’язаний» ні до якогось простирадла з голови до підлоги, ні до європейського костюма. І зміна зовнішніх форм — не більше ніж зміна зовнішніх форм.

Це маленький роздум до теми, «чому Карло Акутіс став блаженним навіть у джинсах». А також — до певної міри початок відповіді на запитання «в чому його святість, у нас таких хлопців повно в парафії».

На таке запитання можна відповісти по-різному. По-перше, бути хорошим хлопцем це чудово, але це ще не точно святість. Хоча, безсумнівно, добрий крок у цьому напрямку. Можна бути сильно побожним, прислуговувати при вівтарі, але поза храмом жити насправді як поза Церквою, і тоді самого буття хорошим хлопцем буде замало. (Чи дівчиною. Чи жінкою, чи чоловіком, але тут ідеться про молодь.) А по-друге… якщо у парафії повно «таких самих хлопців, як оцей», то хіба це не поштовх замислитися — може, вони насправді на шляху святості? Зрештою, для чого Церква дає людям такі знаки, як прослава вівтаря. Хіба їй аж так важливо, з наскільки довгим списком імен останній Папа Римський стане перед Спасителем у Його другому пришесті? Це що, «звіт про виконану роботу»? А як тоді бути з тими, про чию святість ніхто не довідався, бо не довідався? Хіба ті, хто по-Божому прожив своє життя, а до ватиканських списків не потрапив, перестануть бути святими від того, що їх не записала Конгрегація у справах канонізацій?

Якби ми так думали, то були би язичниками, нарівні (або й гірше) з тими, хто вчепився у «книгу спасенних», «число спасенних», або в гарантії щасливого посмертя через виконання потрібних жестів і в спеціальному одязі.

Не треба зводити віру і Церкву до обрядовості. Не треба чіплятися до надзвичайності у зовнішньому як до способу дістатися Бога. Надзвичайність — це ті самі «чудеса і знаки», яких вимагали від Ісуса, а Він відказував, що цей рід — «лукавий». А з іншого боку — ну, Карло. Ну, комп’ютерник. Звичайний хлопець, ось тільки помер молодим і від тяжкої хвороби, а так — цілком «один із нас». І це якраз дуже правильно. Просто після спотворення розуму первородним гріхом людям буває найтяжче зрозуміти саме те, що є найлегшим. Зокрема, що «святим можна стати і в джинсах». І за комп’ютером. Беатифікація Акутіса — це просто сигнал, який дає Церква купі сучасних людей, аби лиш вони звернули на цей сигнал увагу. Юначе, якщо ти «нормально» живеш, чесно живеш своєю вірою, захоплюєшся тим, щоб дякувати Богу і Його славити, любиш Євхаристію, — то це і є твій шлях до святості. Спробуй це зрозуміти і не лякайся. Бо суть святості в тому, що вона нормальна. Власне кажучи, від моменту створення люди були нормально святими. Відкрито спілкувалися з Творцем і розуміли Його. І бачили на власні очі. То вже потім почалася складна історія, в якій святість поступово перетворилася на щось надзвичайне…

Ні, не варто вважати себе святим, якщо ти просто нормальний віруючий. Це інша пастка. Такий духовний закон, що ствердити чиюсь доброту, святість, порядність і т.д. — можуть тільки інші. Бо хто скаже про себе «я святий», «я добрий» — той уже помилився… Тому найкраще буде так не думати. Взагалі на це не дивитися (бо вийде знову, як у Євангелії: дякую Тобі, Боже, що я не такий, як той митар), а дивитися тільки на Бога. Тоді зрештою і Бог, і Церква самі розберуться, хто був святим. Справа кожного — жити. Якомога краще. А не оцінювати. Ні інших, ні себе.

Ніби просто — але водночас складно. Бо просто в теорії, а складно в практиці. Але якщо у вашій парафії є такі самі звичайні хлопці, як Карло Акутіс, то дякуйте Богу, що вони є, і моліться за них, бо вони на добрій дорозі. Хто сам про себе розуміє, що «дуже схожий» — нехай старається бути ще більше схожим, і добрий духівник у цьому вельми придасться. Бути чесним із собою — це дуже корисна штука. Вона означає усвідомлювати, що ти сам слабкий, але Бог із тебе уже «щось зробив». Наприклад, живеш за заповідями, і «не для галочки», а тому що заповіді це насправді твій моральний закон; не вступаєш у безладні статеві зв’язки; не розважаєшся різною марнотою світу, не чиниш нікому зла — це ще не вінець усього і тим більше не твої власні досягнення, але якщо ти чесний перед собою, то визнаєш, що Бог дає тобі такі благодаті, а ти з ними (з Ним) співпрацюєш. А це і є дорога до святості. Щоб Бог жив у тобі. А Бог, оскільки Всемогутній, здатний жити і в тому, хто сидить за комп’ютером і бігає в кросівках… Бо Він таки всемогутній, такі справи!

Ці та інші думки приходили до мене, поки я дивилася трансляцію беатифікаційної Меси з Ассизі. Насамперед — те, що я згадала на самому початку. Що мають до Христа і християнства оці ритуальні поклони, кадіння, вознесіння рук і специфічний одяг. Відповідь здається простою: нічого — якщо в цьому немає живої віри; або ж прояв нашого поклоніння Богу — якщо там жива віра є. Напівпорожній Санктуарій Оголення (напівпорожній через санітарні вимоги, але все одно) це дуже символічна картинка. Діти, яким очевидно нудно дві години слухати довгі співи і проповіді, аж вони трохи попід лавку не залазять, — що для них означає беатифікація Карло? Можливо, мало що, окрім втоми і нудьги. Те, що хтось ходить до церкви, ще не означає, що він уже на дорозі спасіння. Поза храмом, на стільцях і навіть просто на траві, — ще дуже багато людей, переважно молоді. Теж своєрідний символ. Ті, хто приходить молитися разом і бути біля Бога, — вони Церква, навіть якщо не в храмі. Життя взагалі повне символів, тих самих ЗНАКІВ, яких домагалися від Господа Ісуса, і треба тільки вміти їх прочитувати…

А внесення до храму релікварію з серцем Карло? Хіба ж це не символ — коли на вівтарі переісточується Тіло Христове (яке, за численними свідченнями євхаристійних чудес, є серцевим м’язом!), а біля вівтаря стоїть релікварій із серцем хлопця, який любив Євхаристію, і саме їй присвятив свою комп’ютерну працю? А радісне завершальне вітання архієпископа «viva!» — тобто «нехай живе» — у крутелезному поєднанні: «Нехай живе Карло Акутіс, нехай живе Ісус Христос, нехай живе Діва Марія!» Хіба ж це не відверте пророцтво — що він уже живе разом із Ними? І на завершення — кадри вечірнього Ассизі. Сонце, яке прощається, йде за небокрай. Як відійшов Карло і багато інших друзів Божих. Але завтра воно повернеться і буде новий день… І, будемо сподіватися, нові Божі друзі, святі й блаженні наших часів. Як завгодно одягнені, як завгодно «просунуті» в новітніх технологіях, ті, які різними способами живуть Богом Живим і собою вносять Його в сучасне життя.

Бо якщо їх не буде, то всі ці урочистості насправді безплідні. От у чому проблема. І чергова беатифікація буде тільки пустим «театром» за стандартним сценарієм. Ну, єпископ привітав архієпископа. Ну, архієпископ зачитав папського листа про ствердження когось блаженним. Потім поспівали, покадили, покланялися, офіційно подякували одні одним за участь, і розійшлися.

От нехай такого не станеться. Бо в наших парафіях насправді є чимало «таких самих, як цей хлопець». Бог продовжує працювати в людях. Нехай же люди свідомо приймуть співпрацю з Ним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит вересень-листопад
Зібрано Залишилося зібрати
11725грн
63518грн
Потрібно зібрати
75243грн
Залишилося
12днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Карло Акутіс

МІСЦЕ

Ассизі
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: