У біблійних переказах не знайдемо спогаду про первородний гріх, але там багато разів згадано про гріх.
Можемо помітити, що він з’являється у двоякому вигляді: як особистий учинок вільної та відповідальної особистості — або як владна сила, перед якою людина неспроможна оборонитися, оскільки гріх залишає слід на всьому її існуванні. Гріх як особистий учинок — це щось легке для нашого розуміння; однак що таке ота «владна сила»? У Посланні до римлян апостол Павло пише:
«Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені» (Рим 7, 18-20).
Аж тільки святий Августин надав назву «первородного гріха» отій силі, що впливає на людський вибір і провадить людину до вчинення конкретних гріховних учинків. Цей термін був вироблений у полеміці з двома релігійними течіями: маніхейством і пелагіянізмом. Віра маніхейців була крайнім дуалізмом, згідно з яким існують два божества, сприйняті як два споконвічні та протиставні принципи. Відповідно до цієї думки, джерело зла лежить не у вільній волі людини, а в поганому принципі. Тому перший напрям формування вчення про первородний гріх був скерований на захист вільної волі. Гріх, який у Біблії не раз представлений як могутня сила, не є силою зовнішньою щодо людини, як того хотіли маніхейці, але сидить у її вільній волі. Людська природа — добра, оскільки її створив добрий Бог. Джерелом гріха, на думку св.Августина, є нікчемність, «відвернення від Бога». Унаслідок цього вчинку первісна природа людини зазнала зміни, стала зіпсованою природою, зраненою, гріховною.
У пізніших текстах св.Августин боровся вже з пелагіянізмом. Можна сказати, що ця течія була джезкарльним відображенням маніхейства. Маніхейство було песимістичним баченням, яке до такої міри вплутувало людину в міць зла, що аж позбавляло її вільної волі. Натомість пелагіянізм був аж надміру оптимістичний. Згідно з цією доктриною, навіть після гріха Адам зберіг здатність не скоювати гріхів. Його природа залишилася недоторканою і незіпсованою. Гріх Адама — це тільки негативний приклад, який підштовхує до зла. Натомість у хрещенні відпускаються всі особисті гріхи, тому діти, які особистих гріхів ще не мають, можуть бути спасенні навіть без хрещення. Ці думки були викликом для св.Августина і вплинули на вироблення вчення про первородний гріх.
У полеміці з маніхеями святий підкреслював, що джерелом гріха є вільна воля людини, а водночас відкидав оптимістичну версію пелагіянізму, згідно з якою у своїй незіпсованій природі ми можемо жити без гріха і з допомогою благодаті осягнути спасіння, дотримуючись етичних принципів. Для св.Августина велике значення в цьому питанні мала церковна практика хрещення немовлят. Чому діти потребують хрещення, якщо воно вділяється для відпущення гріхів? Має бути якась причина. Цю причину св.Августин називав первородним гріхом і так заклав підвалини під пізніше вчення в цьому питанні.
Посилаючись на тексти Нового Завіту (Рим 5,12) і практику хрещення немовлят, Церква каже в Катехизмі, що «величезні злидні, які гнітять людей, їхня схильність до зла і до смерті не є зрозумілі без їхнього зв’язку з гріхом Адама та з фактом, що той передав нам гріх, яким ми народжуємося поражені» (ККЦ 403).
Ми наближаємося до ключового моменту. З одного боку — знаємо, що гріх це особистий акт волі, а не якась сила, що позбавляє нас вибору. Таким особистим гріхом був гріх Адама і Єви. З другого боку — зазнаємо слабкості нашої природи, яка схиляється до зла попри те, що вона добра, бо сотворена Богом. Святий Августин, а за ним і Традиція Церкви, пояснюють цей парадокс у вченні про первородний гріх, який не є особистим гріхом, але також не є якоюсь таємничою силою, що на нас впливає. Якщо так, то як саме він переказаний усім людям?
фінансово.
Щиро дякуємо!
