Розум і віра: два шляхи пізнання істини

Сьогодні ми часто чуємо про важливість єдності та необхідність її прагнути. Але справжню єдність можна побудувати лише на правді.

Щоби зрозуміти причини поділів, від яких страждають як суспільство, так і Церква, треба заглибитись у причини їх виникнення.

Є два шляхи пізнання істини, особливо потрібні нам у ці важкі часи.

Розум

Один зі способів дізнатися відповідь на запитання — це з’ясувати її самостійно. Те саме стосується всієї нашої реальності. Одним із двох способів людської істоти пізнати правду про реальність є її розум, який спирається на докази й логіку. Докази — це щось конкретне, що піддається спостереженню чи може бути підраховане (у криміналістиці це відбитки пальців або аналіз ДНК). Логіка — це збір доказів таким чином, щоб це створювало сенс і давало підстави для висновку (у криміналістиці це умовивід «Це зробив дворецький, бо…»). 

Розум діє через здоровий глузд, практичні вміння (наприклад, робота електромонтера) і теоретичні знання (розуміння, як саме працює електрика). Коли людина правильно використовує свій розум, вона отримує об’єктивну істину — думки, що відповідають дійсності або наближені до неї.

Віра

Інший спосіб дізнатися відповідь на своє запитання — поставити його тому, хто знає більше, ніж ви. Є речі, які лише Бог може показати або відкрити нам. Віра — це прийняття Божого Одкровення, бо якщо ми його не приймаємо, це означає, що ми не маємо віри. Віра в Боже Одкровення — це ще один з основних засобів, завдяки яким люди дізнаються правду про реальність.

Так само як ми знаємо відповідь після того, як нам її дали, ми знаємо реальність після того, як Бог нам її відкриває. Віра в Боже Одкровення — це і є саме знання. Коли ми кажемо «Вірую в єдиного Бога», це означає «Я вірю, що існує лише один Бог, бо сам Бог відкрив нам, що Він — єдиний». Коли люди мають справжню віру, вони мають об’єктивну істину.

Бог відкрив нам правду не лише про себе, а й про віру, яку ми повинні мати. Віра — це не переконаність у речах, які на цей момент ми вважаємо важливим. Віра — це не сприйняття Одкровення лише тією мірою, якою ми вважаємо за потрібне. Ісус Христос, Син Божий, заснував вчення Католицької Церкви під проводом єпископів із Папою на чолі, щоб пояснити як Боже Одкровення, так і віру, якої Він хоче від нас. Ці роз’яснення містяться у доктрині Церкви (а не в особистих думках чи персональних судженнях Папи та єпископів).

Правильний зв’язок між вірою і розумом

Розум — це знання, що походять від людей. Віра — це знання від Бога. Розум — це всі знання, що НЕ походять від віри, а віра — знання, що не походять від розуму. Як казав святий Йоан Павло ІІ: «Віра і розум — це два крила, на яких дух піднімається до істини».

Розум і віра у їхньому правильному розумінні не суперечать одне одному. Людина, яка цінує віру, може і повинна цінувати також розум (наприклад, науку). Людина, яка цінує розум, повинна шанувати віру. Прикладів не бракує: Католицька Церква створила університети, першим із яких став Болонський університет у 1088 році; першу безкоштовну бібліотеку побудував кардинал Федеріґо Борромео у 1609-му. Католики відігравали ключову роль у розвитку науки. Саме тому, що розум і віра гармонійні за своєю суттю, у католицьких школах викладають не лише релігію і теологію.

Стійка сила поезії, парадоксу і притчі свідчить про те, що самого розуму замало для розуміння реальності. Віра дає знання, що виходять за межі можливостей розуму. Бог дає нам знання, яких людина не здатна здобути самостійно. Віра може бути надраціональною чи позараціональною, але вона не є антираціональною. Католицька віра — не сліпа; це не віра Тертуліана, який сказав: «Вірую, бо абсурдно». Вона не вимагає відмови від розуму. Коли на Месі ми кажемо «Вірую в єдиного Бога», це не означає, що ми перестаємо вірити у фізику, біологію та хімію.

Звісно, є люди, що ставляться до своєї невіри нерозумно. Розум не здатний переконати когось, хто спирається на самі лише емоції. Є багато причин того, чому люди бунтують проти віри: може, вони ненавидять своїх віруючих батьків; може, не здатні забути образи з боку якогось католика; може, вони страждають від депресії чи травми або не хочуть відмовлятися від розпусного життя. А можливо, вони просто не бажають визнати, що віруючий може бути мудрішим від них самих.

Віра не замінює розуму. Навіть із вірою ми повинні знати щось про фінанси, ведення господарства, міжособистісне спілкування чи кар’єру, адже Бог не навчає нас, як треба утримувати дім. Але віра задає контекст і параметри для всього іншого, вона забезпечує рівновагу між речами і не дозволяє їм стати над міру важливими.

Модернізм і постмодернізм

Модернізм почався в епоху так званого Просвітництва і простежується до Рене Декарта. Модернізм ставить розум над вірою і поділяє певні речі на суб’єктивні чи об’єктивні, причому в цьому питанні модерністи не погоджуються між собою. Наприклад, Карл Маркс вважав мораль суб’єктивною, а Девід Юм — об’єктивною; при цьому вони обидва вважали науку об’єктивною, а традиційну релігію — об’єктивно хибною. 

Постмодернізм, як зрозуміло з назви, є новішим і простежується до Фрідріха Ніцше. Постмодернізм вважає все, включно з математичними науками, абсолютно суб’єктивним. Істина постмодерністів відповідає власним емоціям чи бажанням індивіда, і може стосуватися питань моралі, Бога, сексуальності та будь-чого іншого. Те, що для людини правильно, залежить від того, чого вона хоче чи як почувається. Для постмодерністів не має значення, наскільки різні цінності й переконання суперечать одне одному. Етика постмодернізму — це нарцисизм, ніцшеанська «воля до влади». Будь-яка мета виправдовує засоби; людина може робити все, що вважає благом для себе, оскільки немає дій, які є злими у своїй суті.

Плодом модернізму та постмодернізму є ідеологія неомарксизму, стрімке зростання якого можна помітити зараз у суспільстві на тлі одержимості сучасних еліт «соціальною справедливістю». Неомарксисти користуються будь-якими методами для того, щоб надати своїм словам сили і зробити їх переконливими. Іноді вони говорять як модерністи, іноді — як постмодерністи, іноді навіть як віруючі люди. Якщо це усвідомити, стає видно, що, хоч як це сумно, багато таких людей сьогодні почуваються цілком комфортно в ієрархії Церкви. 

Бути католиком

Для більшості людей цілком очевидно, що є католицька мораль і католицькі способи дії. Менш очевидно, але більш важливо — зрозуміти, що є також католицький спосіб мислення, який користується вірою та розумом у повному обсязі. Думати як католик — це мислити цілісно. Нам потрібно уникати як фідеїзму, що недооцінює розум, так і раціоналізму, що недооцінює віру. 

Католицький спосіб мислення — це не спосіб мислення якогось окремого католика, бо будь-хто, навіть священник чи єпископ, може думати, що мислить як католик, хоча насправді це не так. Можна також діяти як католик, не думаючи у католицький спосіб про цю дію: наприклад, приймати Причастя, не вважаючи освячену Гостію Тілом Христовим. Католицький спосіб дії має у собі набагато більше сенсу, якщо під ним є підґрунтя у вигляді католицького мислення. Тому справжня єдність як у суспільстві, так і в Церкві можлива лише тоді, коли віра і розум перебувають у гармонійних стосунках між собою.

Переклад CREDO за: Catholic Stand