Учора, 3 лютого 2021 р., в Каунасі поховали отця Вітаутаса Меркіса, багаторічного настоятеля парафії св.Анни у Хмельницькому, який помер у понеділок 1 лютого.
Вітаутас Меркіс, син Миколи та Емілії, народився 17 березня 1927 р. в с.Добілішкі, Анікшяйського району в Литві. З одинадцяти народжених дітей вижило дев’ятеро. Він з дитинства знав «запах землі»: при заготовленні сіна, копанні картоплі чи праці з гноєм. Сім’я була дуже дружна і побожна. Двоє старших братів вступили до семінарії. Вітаутас з дитинства бачив приклад добрих священників у своїй парафії. Настоятель, о.Фабійонас Кемешіс, був редактором часописів «Draugo», «Darbininkas» і «Pažanga» («Друг», «Робітник» і «Прогрес») у США; після повернення в Литву викладав економіку та політичні науки в Академії сільського господарства. 1946 року був арештований і вивезений до Марінська. Наступний настоятель, о.Петрас Лєпа, був вивезений до Сибіру, пізніше помер у Карагандинському таборі. Приклад цих священиків мав дуже великий вплив на Вітаутаса.
Коли він навчався в гімназії в Купішкісі, капеланом у них був о.Йонас Раґаускас, майбутній автор книжки «Ite missa est» («Ідіть, Меса звершена»). Коли він зрікся священства, це було для всіх шоком.
У Литві після війни дуже бракувало вчителів, тож у вересні 1947р. Вітаутас після спеціальних коротких курсів розпочав роботу вчителя. Він рік працював у початковій школі Медінай, а пізніше сім років — у середній школі Шведасай. Викладав фізику й астрономію. До нього часто зверталися молоді люди зі своїми проблемами. І він зрозумів, що набагато більше міг би їм допомогти, якби був священником, а не просто вчителем. І тоді Вітаутас вирішує вступити до семінарії.
У ті часи вчителя звільняв не директор школи, а Міністерство освіти. Наприкінці навчального року Меркіс написав дві заяви. Одну — до Міністерства освіти з проханням про звільнення, іншу до Каунаської духовної семінарії — з проханням дозволити скласти вступні іспити. Після іспитів у семінарії сказали, що він зарахований і йому пришлють повідомлення, коли приїхати на навчання.
В останні дні серпня Вітаутас Меркіс отримує два листи. Один — із міністерства, про те, що його звільняють; а інший — повідомлення із семінарії, що його… не зарахували. У цьому листі також зазначалося, що наступного року до семінарії прийматимуть лише молодь, яка проживає в Каунасі.
Вітаутас рік вивчав бухгалтерію у Вільнюсі. Отримавши сертифікат, влаштувався через знайомого на каунаський завод «Атрама», а восени знову спробував вступити до семінарії. Цього разу його зарахували. Однак 1959 року, рішенням представника радянського уряду з питань релігій, Меркіса виключили з Каунаської семінарії. Йому заборонили жити в Каунасі та Вільнюсі.
Майбутній священник поїхав до о.Ромуальда Ближиса, єзуїта, який був настоятелем у Даугелішкяй (Ігналінський район), і там працював ризничним (сакристиянином). У цей час він вступає до Товариства Ісусового. 26 липня 1960 року єпископ Вінцентас Сладкявічус таємно висвятив його на священника. Отець Вітаутас став першим таємно висвяченим священником у Литві і, напевно, в усьому Радянському Союзі. Спецслужби, підозрюючи щось, поставили йому умову: «Або ми ув’язнимо тебе на три роки — або ти їдеш працювати в колгоспі».
Не маючи змоги продовжувати працювати в ризниці, о.Вітаутас, щоб уникнути ув’язнення, у 1960–1973 рр. влаштувався на роботу в Буйвидішкесі (Вільнюський район) у сільськогосподарський технікум. Там він закінчив садівничий відділ технікуму, працював агрономом у галузі декоративного садівництва. А як священик був включений у Віленську дієцезію. Там йому випало зустрітися з Йонасом Рагаускасом, колишнім капеланом гімназії. І коли той його запитав: «Чому ти пішов до семінарії?» — Вітаутас відповів: «Коли ви зреклися священства, мені було дуже боляче; я рішив виправити вашу помилку».
У 1973 році українська парафія св.Анни в Гречанах, на околиці Хмельницького, не мала свого священника. Парафіянам порадили їхати в Литву, до адміністратора Вільнюської дієцезії о.Кривайтіса. І той дав згоду, щоб о.Вітаутас поїхав в Україну.
Територія, яку обслуговував отець, була за розмірами як третина Литви. Місцевий уповноважений у справах релігій сказав приїжджому священику, що він має «поховати те, що залишилося від католиків», і потім виїхати. Умови праці були дуже важкі. В парафії було багато донощиків, пильнували кожен його крок. Службу Божу можна було відправляти тільки в каплиці. Але не забороняли відправляти Службу на похороні, й тоді отець використовував кожну таку нагоду, щоб вірні могли посповідатися і прийняти Причастя. Часто при такій нагоді й вінчалися ті, хто жив без церковного шлюбу. По неділях і великих святах він не міг дати ради з великою кількістю охочих посповідатися. І тоді о.Вітаутас одержав від папи Павла VІ дозвіл на проведення «загальних» сповідей. Він це робив надзвичайно професійно, і цим дуже глибоко формував духовність віруючих.
Отець Меркіс був дуже жертовним священником, зовсім не жалів себе. Були такі періоди, де він по кілька діб не спав: Свята Меса, похорон, сповіді, хворі… Про його жертовне життя свідчить хоч би такий випадок. Одного разу, як стояла люта зима, на таксі приїхала жінка з проханням посповідати її чоловіка, який уже був при смерті. Коли доїхали до села, дорогу так перемело снігом, що не було змоги їхати далі. Отець попросив таксиста, щоб той його почекав, а сам пішов через поле пішки. Коли після того, як отець посповідав і причастив хворого, він повернувся до машини, таксист вийшов йому назустріч, став навколішки і поцілував йому ноги…
Коли в 1980-ті роки з’явилася можливість отримати священника у допомогу, о.Вітаутас віддав новоприбулому свою невелику кімнату, а сам у комірчині, всі ці роки, спав на підлозі.
На початку 1980-х у нього виявили рак шлунка. Після лікування він дуже мало їв, але не перестав багато працювати, і це майже зовсім не вплинуло на інтенсивність його служіння. Кожен день він переживав як останній день свого життя.
В часи т.зв. «Перебудови» йому вдалося розбудувати каплицю в Гречанах, там постав новий, дуже гарний, просторий храм. 14-го вересня 1988 року єпископ із Латвії Вільгельм Нюкшс його консекрував. Це був перший консекрований храм в Україні за часів радянської влади! А в роки вже незалежної України о.Вітаутас вибудував новий прекрасний просторий храм у парафії Христа Царя в Хмельницькому. На сьогодні це один із найбільших католицьких храмів в Україні і напевно одна з найбільших парафій у нашій державі.
1997 року отець повернувся на свою Батьківщину. Там він допомагав відбудовувати єзуїтський монастир у Каунасі. Прославився як дуже добрий реколекціоніст. Особливо часто його запрошували на реколекції для священників і семінаристів. Дуже багато часу він присвячував молитві. Часто запитував свого настоятеля: «За кого тепер молитися?»
Усе життя він жив тільки для Бога і для людей. Майже нічого — для себе. І в переконанні дуже багатьох людей він був безсумнівно святою людиною і святим священником. Останні роки життя о.Вітаутас із нетерпінням чекав на зустріч із Господом. Помер 1 лютого 2021 року. Напевно він уже в домі Отця, якому так вірно служив усе своє довге життя. І в пам’яті багатьох людей залишиться як приклад воістину святого священника.
фінансово.
Щиро дякуємо!
