Завтра Попільна Середа, і піст у певному сенсі вже розпочався. Бо якщо Попільна вже завтра, то говорити і думати про піст почали щонайменше вчора. А якщо всерйоз, то зразу ж після пончиків у Масний четвер.
В інтернеті вистачає повчальних статей про те, що робити, і в якому порядку. І які саме методи кому пасують. Щось на зразок списку, який випадає в пошуковику на запит «дієта». Пропозицій повно, вибирай, що до вподоби. Фокус хіба що в тому, що повчальну статтю кожен з вас і сам напише. Бо нема нічого легшого, ніж повчати. З Ісусом же як справа була? Він постив по-справжньому, а не в тодішній юдейський інтернет. Говорив «як той, що має владу». І сказав, щоб «не багато хто робився учителями». Бог-Слово знає найкраще, що зробити слово безрезультатним — легко і просто. На жаль.
Ось тому я просто розкажу те, що знаю з власного досвіду. Наприклад — на тему посту, як практики і як літургійного періоду, який уже при порозі.
Одна з приятельок колись сказала побіжно в розмові, що молитва без конкретного наміру (інтенції) — це фактично втрачена молитва. Піст це не дієта, піст це духовна практика, однією зі сторін якої є молитва, ну як грані у пірамідки. Піст цілком — це ціла пірамідка, яка має ці три сторони, грані, називайте як хочете. А якщо молитва це одна зі сторін, то й увесь піст повинен мати якусь присвяту, інтенцію, намір, — щоби ця «пірамідка» не була з діркою. Тому вступати у піст — байдуже, п’ятничний одноденний, принагідний, літургійно-періодичний, — без наміру не годиться, і всі священники перед початком Великого Посту заохочують мати якийсь визначений для себе молитовний намір.
Ну й ось. Що сказав мені досвід. Кілька моментів.
Перше — що «за мир в усьому світі» це, звісно, страшно круто і взагалі побожно, але моєму конкретному рівню не пасує. Якщо хтось так сильно духовно розвинений, що насправді може постити за мир в усьому світі, то це гігант духовності, і я не жартую. Хто вибирає собі якийсь «загально-теоретичний», а тому дуже високий рівень молитовної присвяти, для того Господь має відповідні труднощі й випробування. Бо пожертвувати чашечку улюбленого капучіно в аж такому великому намірі — не вийде. (Уточнення: вийде, якщо в серці матимеш бездонну глибінь любові, бо саме вона робить жертву цінною, але… ну от чесно. Хтось може про себе упевнено заявити, що в його серці — безодня любові, а не дві-три ложки терпцю до набридливих ближніх?) Ну от, про реалії. Духовний світ — це реальність, навіть якщо матеріалісти її не можуть помацати, і головне для нас — що ця реальність цілком здатна «відважити» такі жертви, які відповідають вибраній інтенції. Бо «з того боку» до жертви ставляться дуже серйозно. Не одна людина зізнавалася, що не витримала постанови посту, і взагалі мало що витримала, бо «так тяжко пішло, що ой». Тому на глобальні молитовні наміри краще не замахуватися, я так думаю. Бо це трошки як прийти до Христа з такою собі смішно-нахабною впевненістю, що ти зможеш понести Його хрест. Ти ж християнин, чом би й ні.
Ну але ні. На хресті, знаєте, боляче. Буває навіть до такої міри тяжко, що горів би вже той світ синім полум’ям, чи воно того варте і нащо я, ідіот, у це взагалі вліз.
Другий момент щодо наміру для посту — це те, що за мир в усьому світі, звісно, прекрасно; але як же з конкретними людьми чи ситуаціями. Справді, гріха, певно, не буде, якщо я цілий Великий Піст буду ревно молитися за Уганду, бо їй безсумнівно теж потрібна молитва і жертви. Але чи в мене насправді нема за кого молитися? Ні, це не повчання, зі мною так насправді було. Інтенцій на молитву було повно, від папських починаючи і по водія маршрутки, якою я їхала. І все було прекрасно. Доки не розвалилося. Бо, тягнучись кудись у Всесвіт, я не побачила того, що було поруч. І за що я мала молитися в найпершу чергу. Висновок один: перш ніж придумувати собі якийсь красиво-побожний намір на піст, варто «подивитися під ноги». Перше послання до коринтян, 10,12 — хороша вказівка. А спасіння цілого світу таки розумніше залишити Спасителю. Він — єдиний, хто здатен «потягнути» все. А нам сказано брати на щодень свій хрест.
(Зовсім інше питання — це що намірів для молитви й посту у житті своєму і найближчих виявляється стільки, що 40 днів це явно замало… Але, так, це зовсім інше питання.)
А ще мій ангел привчив мене до того, що треба бути уважною. Не раз і не два «висновки з ситуації» приходили ще до того, як ті ситуації траплялися. І це, певно, третій момент для блогу. На цей Великий Піст «ідея» сформувалася понад тиждень тому, і я спеціально записала її у щоденник, призначений для справ духовних, бо така вже виробилася практика: що сказали сьогодні — не обов’язково повторять потім; моє діло — не забути, обдумати і зробити. Бути уважним до натхнень — це, як підручник каже, перший крок до співпраці з благодаттю. Звучить страшно пафосно, коли «перекладаєш» своє життя мовою теологічних термінів, а на практиці все набагато простіше. Я не знаю, що там кажуть про «третє око», але в цьому разі я би сказала про «третє вухо», таке собі невидиме, внутрішній телефон прямого зв’язку. У багатьох людей він «дзвонить» достатньо відчутно, а все решта вже просто напрацьовується практикою, як його слухати і що з цим робити. Факт один: Бог до нас говорить — але не завжди за нашим розкладом. Коли розуміння приходить, то стараєшся його запам’ятати і обдумати. Так проростає «зерно», яке сіє Бог. Ну або не проростає, якщо забігався, забув, не сприйняв всерйоз, чи ще щось…
І останнє. Вчора я переглядала відео з запальною латиноамериканською музикою, під яку слухачі зрештою стали танцювати, бо не втрималися. Дорослі й менші, професійно і не дуже, але з радістю танцювали, поки музиканти грали ту мелодію. А одна дівчинка, ще зовсім маленька, дивилася, не наважувалася, соромилася. І коли зрештою потягнула тата до танцю — мелодія закінчилась.
Великий Піст — це всього лише 40 днів, тільки шість тижнів. Він може видаватися довгим, як та музика, під яку глядачі стали танцювати. Але потім, коли нарешті вирішуєш до якоїсь там своєї постанови забратися серйозно, — упс, а час уже збіг. І таке трапляється раз по раз. На щось не можеш наважитися, чогось боїшся, в чомусь сумніваєшся… А шанси минають і минають. Я не вмію танцювати! Я не впораюся з цим завданням! Я боюся, що мене засміють! Я…
Ні, не я. Головне — що шанси є, поки ця музика грає.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
