Як ознайомити дитину зі смертю?

Якось мені потрапила до рук книжка про те, як говорити з дітьми про смерть.

Просто і доступно розповідаючи про смерть як про біологічний механізм, вона разом із тим не давала жодної конкретної відповіді на запитання «а що після смерті?» Розповідь, натомість, подавалася в такому ключі: одні люди вірять у реінкарнацію, інші — в рай; ще хтось вважає, що покійний продовжує «жити в нашому серці». Ніхто не знає точно, як воно насправді, але оскільки жодна релігія чи культура не можуть безсумнівно мати рацію, ти сам можеш обрати, у що тобі вірити.

Такий підхід — хибний і шкідливий за своєю суттю, навіть якщо оминути увагою типовий для сучасності світський релятивізм, неприпустимий для батьків, які бажають виховати дитину у вірі. Адже дитяче мислення ще не здатне до абстрактного мислення й аналізу складних філософських питань. На конкретне запитання дитина потребує конкретної відповіді. Цікаво, що коли йдеться про запитання «звідки беруться діти?», батькам рекомендують не уникати чітких відповідей, щоб не викликати плутанини в думках, хаосу та перекручених уявлень.

Справді, важко уявити батьків, які кажуть: «Одні вірять у те, що дітей знаходять у капусті, інші — що їх приносить лелека, ще інші — що діти народжуються з маминого живота, тому обери сам, що тобі більше подобається». Але коли йдеться про таємницю смерті, невід’ємну від таємниці життя, постхристиянський світ ховає голову в пісок. Бо, відкинувши чітку відповідь, що міститься у вченні Церкви, він не зміг запропонувати своєї альтернативи.
То як же краще розпочати знайомство дитини зі смертю?

Ісус — найкращий приклад

Діти найкраще сприймають інформацію, яка спирається на конкретний приклад. Тому дітям потрібно змалку розповідати про те, що Христос помер, був похований, воскрес і вознісся на небо. Хто може стати кращим прикладом нашого посмертя, ніж Він сам? Розкажіть, як Ісус забрав до себе свою матір Марію після Її смерті; корисно буде також звернутися до прикладу святих, образи яких напевне є у кожному християнському помешканні. Розповідайте, що ці люди прожили добре і праведне життя, що зараз вони продовжують жити в небі з Богом, і що кожен із нас так само покликаний до святості.

Не перевантажуйте дитину інформацією

На початковому етапі знайомства зі смертю достатньо сказати, що по смерті людина потрапляє на небо, де житиме поруч із Богом. Питання раю, чистилища й пекла краще залишити на пізніше, коли дитина вже матиме більш-менш сформовані уявлення про мораль, про гріх та його ступені тяжкості. Дитяче мислення дуже вибіркове, і якщо дати дитині забагато інформації, вона зосередиться на тому, що має найяскравіше (зокрема — негативне) емоційне забарвлення. Якщо вона вважатиме, що на неї чекають вічні муки за нишком з’їдені цукерки або за розбиту вазу, це навряд чи допоможе їй сформувати правильне уявлення про люблячого і милосердного Бога.

Не поспішайте

Говорячи про смерть загалом, про те, що всі люди — смертні, не продовжуйте цей логічний рядок, кажучи «…і ти, і я», якщо дитина сама про це не запитує. Дозвольте їй самій дійти до думки про те, що колись її рідні теж помруть — тоді вона краще буде готовою до того, щоби правильно сприйняти ваші пояснення. Коли ж це станеться, не забувайте наголошувати, що ця розлука буде тимчасовою, бо по смерті ми знову зустрінемося, щоби вже ніколи не розлучатися.

Смерть тіла — це ще не кінець

Коли я була малою, мені якось спало на думку вирити з землі бабусине каченя, що здохло певний час тому. Зробила я це, щоб дізнатися, що відбувається з людиною після того, як її кладуть у могилу. Побачене налякало мене так, що вночі я прокидалася у сльозах від кошмарів. Смерть у той момент постала переді мною суто як тлінність плоті, а бурхлива дитяча уява перетворила картину посмертя на щось болісне і по-справжньому жахливе. Рано чи пізно кожна дитина стикається з фізичним аспектом смерті, і в цей момент украй важливо переключити її увагу на духовний аспект. Не потрібно складної метафізики. Розкажіть, що після смерті ми залишаємо своє тіло і рухаємося далі, до Бога, що тіло — це наша тимчасова домівка, і коли нас в ній уже не буде, воно вже не знатиме болю та інших неприємних відчуттів.

Допомагайте дитині подолати страх

Хай би як делікатно і оптимістично виглядали ваші пояснення про смерть —швидше за все, дитині не вдасться повністю уникнути страху смерті, закладеного в нашій природі. Не соромте дитину її страхом і не забороняйте їй боятися. Натомість розповідайте, що в небі буде інше життя, ще краще й цікавіше, ніж тут, на землі. Дозвольте дитині «зачепитися» уявою за близькі та зрозумілі їй речі, адже вона не може уявити Царство Небесне як абстрактне «вічне блаженство» (якщо говорити чесно, мало хто навіть із нас, дорослих, може похвалитися цим умінням). Тому якщо вона уявлятиме рай як місце, повне райдужних фонтанів, смачних фруктів і пухнастих котиків, — не переконуйте її, що все зовсім не так.

Не демонструйте власного страху

Мабуть, не так багато дорослих людей можуть щиро сказати, що думки про смерть не викликають у них навіть тіні занепокоєння чи страху. Порівняно з дітьми ми вже більш зіпсовані, більш цинічні та маловірні, тому «черв’ячок сумніву» час від часу може підточувати душу навіть дуже побожних та палко віруючих людей. Діти ж, як істоти щирі й чисті, поки що вміють вірити так само щиро та безумовно; і саме від нас залежить, наскільки добре ми передамо їм віру в життя вічне. Говоріть урівноважено, твердо і спокійно, не озвучуйте своїх сумнівів, побоювань та філософських питань, які буде доречніше проговорити з духівником.

Не приховуйте смерть від дитини

Якщо у вашому оточенні хтось помер — не потрібно вигадувати історій про те, що ця людина кудись поїхала, лежить у лікарні абощо. Нам може здаватися, що завдяки цьому ми вбережемо дитину від травми; але це не так. Рано чи пізно дитина все одно дізнається правду — чи від вас особисто, чи з якихось інших джерел, і це може травмувати її набагато більше, ніж чесна розповідь про смерть.
По-перше, зрозумівши, що її обманули, дитина дійде висновку, що так само ви можете її обманути і в інших питаннях, а отже — вам не варто безумовно довіряти. По-друге, це може сформувати у неї хибне уявлення про смерть як про щось незручне, непристойне чи страшне, бо якщо смерть — це природне, нормальне явище, чому ж тоді її приховували від дитини?

Не кажіть «її/його більше немає»

Я не знаю, як батьки-атеїсти відповідають дітям на запитання про смерть. На мою думку, дуже жорстоко прирікати маленьку людину на спробу уявити нескінченне «ніщо». Концепція абсолютного небуття — незбагненна навіть для розуму дорослого, а що вже казати про дитяче мислення. Навіть якщо для вас «більше немає» — це доведений до автоматизму образний вислів, дитина може сприйняти його дуже буквально і налякатися. Тому добре обмірковуйте, що і як ви формулюєте у присутності дитини, коли говорите про чиюсь смерть.

Цінуйте досвід скорботи

Якщо у вашій родині чи вашому оточенні сталася смерть — дозвольте дитині пережити сум, але будьте в цей момент поруч із нею. Не ховайте також і свого суму, щоб не створити у неї враження, ніби оплакувати мертвих не потрібно або що сліз треба соромитися. Навіть Ісус оплакував Лазаря, якого сам невдовзі повернув до життя. Адже сльози і скорбота — це не лише вияв любові до людини, яка відійшла, знак того, що вона була для нас важливою і цінною; це також чудовий урок емпатії, що може принести рясні плоди у дорослому житті.