Пасхальний період — це прекрасна пора, під час якої до Церкви приєднуються нові члени. Передусім це катехумени, що проходять підготовку до Таїнства Хрещення, а у Великодню ніч народжуються як діти Божі. У кожного з них за плечима — своя історія, свій життєвий досвід, свої помилки й падіння.
Коли ми стоїмо перед вівтарем, уперше у житті сповідуючи Символ віри як повноправні члени Церкви, нам здається, що ми нарешті прийшли додому після довгих років блукань і пошуків. Але в цей момент ми розгортаємо чистий аркуш літопису нашого життя, і тому важливо розуміти: хай би як ми прагнули зберегти його охайним — без чорнильних ляпок, закреслень та виправлень нам не обійтися.
Грішити — боляче
Християни, охрещені ще в ранньому дитинстві, не пам’ятають того досвіду, з яким новоохрещені дорослі стикаються цілком усвідомлено: відчуття повної, абсолютної чистоти і безгрішності. Недарма з давніх давен у Церкві була традиція, згідно з якою новоохрещені протягом тижня ходили на Месу в білих шатах, у яких прийняли перше Таїнство. Якщо ви прийшли до Католицької Церкви вже охрещеними в іншій Церкві чи церковній спільноті, але не приступали до Таїнств, вам також знайоме це відчуття завдяки досвіду першої сповіді за все життя. Хтось виходить із конфесіоналу у сльозах, хтось — зі щасливою усмішкою на обличчі; але цих людей об’єднує відчуття неймовірної полегші після того, як із їхніх плечей упав великий потворний камінь минулих гріхів. Нам хочеться, щоб це відчуття тривало вічно, і ми намагаємося щиро дотримуватися настанови «іди і більше не гріши», а тому особливо страждаємо, відчуваючи, як цей камінь знову потроху починає наростати.
Гріх — це невід’ємна частина нашої зраненої гріхопадінням природи. Хай би як вам цього хотілося, ви не зможете прожити своє подальше життя безгрішно. Подумайте: можливо, Бог захотів одягнути нас у білі шати вже дорослими та свідомими саме тому, що на білій тканині краще видно найдрібнішу плямку бруду? Звісно, Він зробив це не для того, щоб покарати нас або завдати вам болю, а навпаки: дав нам це в дар, щоб ми були особливо чутливими та пильними до своїх недосконалостей, а тому ретельно стежили за тим, щоб камінь наших гріхів не розростався до колишніх розмірів.
Меншість у суспільстві — але не в очах Божих
Так, тепер ви будете святкувати Різдво на два тижні раніше, ніж це робитимуть ваші сусіди, колеги та знайомі, а ваші Великодні свята іноді розпочинатимуться тоді, коли у більшості християн, які вас оточують, лише починатиметься Великий Піст. Люди у транспорті будуть дивно на вас позирати, коли ви везтимете святковий кошик, а співробітники не розумітимуть, чому би п’ятничного вечора вам не посидіти десь разом за пивом із ковбасками. Дехто може пишатися своєю «інакшістю» та приналежністю до свого нового «особливого» світу, але комусь вона може завдавати дискомфорту — особливо якщо оточення католика-неофіта налаштоване до його Церкви скептично або й вороже.
Ви — сіль землі. Про це сказав вам сам Ісус Христос. Порівняно з усіма стравами на бенкетному столі світу цього сіль видається непримітною і займає дуже мало місця, — але без неї страви не смакуватимуть. У стародавні часи, коли сіль ще не видобували у промислових масштабах, а тому вона коштувала дорого, місце біля сільниці на бенкетах вважалося особливо почесним, а гостям, яких хотіли показово вшанувати, підносили саме сіль. «Меншість», до числа якої ви тепер належите, є меншістю лише в людських очах, — але не в Бога, який сказав: «Останні будуть перші, а перші — останні» (Мт 20,16).
Криза віри
Будьте готовими до того, що ваш духовний шлях не буде рівним та встеленим самими лише квітами. З часом ви можете зіткнутися з духовною «сухістю», коли вам здаватиметься, що молитва більше не приносить полегшення та сили; зі знеохоченням, коли недільна Меса видаватиметься не очікуваним святом, а обтяжливим обов’язком, який потрібно «відробити»; або навіть із відвертими сумнівами у вірі та правильності свого вибору. Не треба впадати у відчай! Сприймайте вашу духовну порожнечу як шлях через суху та палючу пустелю, наприкінці якої ви будете насолоджуватися зустріччю з Богом, радіючи Йому так, як тоді, коли зустрілися з Ним уперше. Цей образ не раз згадується у Святому Письмі: зустріч Мойсея з Богом, сорокарічні блукання Вибраного народу пустелею, досвід пророків та самого Ісуса Христа, який на початку свого привселюдного служіння пішов у пустелю, де боровся зі спокусами сатани.
Варто пам’ятати: навіть найбільші святі потерпали від зневіри, духовного спустошення та криз віри. Але наприкінці цієї чорноти на них завжди чекало сяйво Господньої слави. Твори «Сходження на гору Кармель» і «Темна ніч» святого Йоана від Хреста можуть стати вам у пригоді: цей великий аскет і Вчитель Церкви зазнав у своєму житті багатьох страждань та болю. Його вкинули в темницю його власні співбрати-монахи, що знущалися з нього, морили голодом та принижували. Всі випробування, через які йому довелося пройти, святий Йоан переживав як необхідні для того, щоби відкинути все зайве, перемогти свої слабкості й сумніви та підготувати душу до повного і досконалого єднання з Богом.
Люди є люди
Коли ми приходимо до Церкви добровільно та свідомо, знайомлячись із нею «з нуля», усе навколо може здаватися якщо не ідеальним, то принаймні дуже близьким до ідеалу. Всі священники здаються чуйними та мудрими, монахині — лагідними та усміхненими, а парафіяни, що сидять на сусідніх лавах, — щирими та привітними. Однак коли ми глибше занурюємось у парафіяльне життя, то з часом починаємо помічати, що насправді все не так просто, і що подекуди життя церковної спільноти не так уже й відрізняється від життя будь-якого іншого колективу, включно з усіма його недоліками.
Церква — це не спільнота для вже спасенних і не духовне «бомбосховище» для безгрішних. Церква — це насамперед притулок для вбогих, слабких і недосконалих. Відмінність між людьми у Церкві та поза нею полягає в тому, що воцерковлені люди милістю Божою почули Його заклик, відповіли на нього і прийшли з усіма своїми ранами та недоліками, щоби служити Йому — так, як уміють, — і знайти зцілення. Навіть якщо поведінка когось із ваших ближніх дратує вас, гніває або видається об’єктивно негідною, не забувайте: Господь посилає нам наших братів і сестер у Христі не для того, щоби всі вони нам подобалися і відповідали нашим вимогам, — так само, як ми не маємо змоги обирати собі батьків та кровних братів і сестер. Господь збирає нас у Церкві, бо хоче спасти нас усіх, без винятку, — адже кожна душа однаково цінна для Нього.
Ейфорія минає, Істина залишається
Після приєднання до Церкви потрібно бути готовими до того, що ваше духовне життя зазнаватиме постійних змін, і не кожна з них здаватиметься приємною. Але це не означає, що ви втрачаєте віру або що ви поганий християнин. Навпаки, це може означати, що ви «дорослішаєте» у своїй вірі, набираєтеся зрілості та відкриваєте нову сторінку в історії ваших стосунків із Богом. Це можна порівняти з подружжям: неможливо прожити у шлюбі десять років, залишивши стосунки незмінними, такими, якими вони були у дні перших побачень; однак це зовсім не означає, що вони стають якісно гіршими та позбавленими любові. Тому не женіться за тими поверховими, хоча і приємними емоціями, за легкістю та ейфорією, які могли супроводжувати вас під час перших кроків у Церкві. Вони — скороминущі. Істина ж, повнотою якої наділена Церква, — вічна.
фінансово.
Щиро дякуємо!
