Духовне Причастя: споживати серцем

Про духовне Причастя в Церкві почали говорити у Середньовіччі.

Вчені богослови-схоласти взяли за основу слова святого Августина, який коментував 6-1 розділ Євангелія від Йоана: «Хто їсть внутрішньо, а не зовнішньо. Хто споживає в серці, а не той, хто їсть зубами… віруй і їж» (Коментар до Євангелія від Йоана XXVI, VI, 12). У середньовічній класифікації, отже, розрізнялося два види Причастя: сакраментальне і духовне.

Варто нагадати, що під словом «сакраментальний» схоласти мали на увазі такий вид Причастя, який стосується «sacramentum tantum [тільки знак]», тобто виключно зовнішнього знаку таїнства. Іншими словами, у «сакраментальному» Причасті йшлося би про виключно зовнішній знак споживання євхаристійних видів хліба і вина. Це зовнішнє прийняття без відповідного внутрішнього наставлення залишається без плоду (effectus). Так відбувається у випадку людини, яка приступає до Причастя у важкому гріху, бо вона не осягає Богом задуманого результату — з’єднання з Христом. У цьому разі грішник споживає Тіло і Кров Христа лише зовнішньо, але не внутрішньо. Мало того: як каже святий Павло, «хто недостойно їсть і п’є, не розрізняючи Господнє тіло, той на осуд їсть і п’є» (1Кор 11,29).

Натомість «духовне» Причастя — це таке, що осягає «res [дійсність]» або «effectus [плід, результат]» таїнства. За словами Томи Аквінського, результатом такого прийняття таїнства є те, що «людина духовно сполучається з Христом через віру і любов» (Summa theologiae, IIIª q.80 a.1co).

Середньовічні схоласти розрізняли також і два способи духовного Причастя: одне в контексті сакраментального Причастя, а інше — в контексті прагнення осягнути внутрішній плід Причастя.

У першому випадку йдеться про заохочення, щоб під час Євхаристії, ще перед самим моментом Причастя, пробудити в серці прагнення з’єднання з Христом. Саме це мав на увазі святий Августин, кажучи: «Віруй і їж» — тобто, парафразуючи інші його слова, «коли споживаєш устами, споживай і серцем». Середньовічне богослов’я назве цей вид Причастя одночасно сакраментальним і духовним, бо тут людина приймає і зовнішній знак, і внутрішній плід таїнства. Як каже Тома Аквінський, «деякі споживають це таїнство духовно ще до того, як споживатимуть його сакраментально» (Summa theologiae, IIIª q.80a. 1ad3).

У другому випадку йдеться про ситуацію, коли людина не приступає до зовнішнього знаку Причастя (Тіла і Крові), але пробуджує прагнення осягнути його внутрішній плід. Той-таки Тома Аквінський стверджує: «Плід таїнства може осягнути і той, хто приймає сакраментальний знак лише прагненням [in voto], а не фізично [in re]» (Summa theologiae, IIIª q.80 a. 1 ad 3). На цьому базуватиметься побожна практика духовного Причастя, коли прагнення з’єднатися з Христом пробуджуватиметься не тільки безпосередньо перед фізичним Причастям, але і в інший час та за інших обставин. Тут ідеться про дедалі інтенсивніше розпалення в собі прагнення з’єднатися з Христом. Пізніші духовні автори і святі, такі як Катерина Сієнська (†1380), Франциск Сальський (†1622), Маргарита Марія Алякок (†1690), Альфонс Марія де Лігуорі (†1787), Хосемарія Ескріва (†1975), розвинуть і поширять у Католицькій Церкві практику духовного Причастя через прагнення.

Треба зауважити, що прагнення отримати духовні плоди Євхаристії не може бути відірване від сакраментального Причастя. По суті, в духовному Причасті йдеться про прагнення прийняти сакраментальне Причастя [ex voto sacramenti percipiendi], а силою цього прагнення можна отримати духовні плоди ще перед фізичним прийняттям Причастя (Summa theologiae, IIIª q. 73 a.3 co). Напрошується запитання: яка тоді різниця між духовним Причастям через прагнення і фактичним Причастям? На це питання схоластики відповідають: «Однак не втрачає значення сакраментальне споживання, бо сакраментальне споживання приносить повніший плід (effectus) таїнства, ніж саме лише прагнення [Nec tamen frustra adhibetur sacramentalis manducatio, quia plenius inducit sacramenti effectum ipsa sacramenti susceptio quam solum desiderium]» (Summa theologiae, IIIª q.80a. 1ad3).

Цей повніший плід випливає з самої природи Євхаристії, встановленої Христом. Євхаристія — це пасхальна трапеза, весільний бенкет Агнця і Його Нареченої-Церкви. На цю трапезу ми запрошені як весільні гості. Повніший плід принесе ця трапеза тому, хто їстиме і питиме, ніж тому, хто буде цього лише прагнути. Хоча практика духовного Причастя говорить, що на підставі прагнення, вираженого у вірі та любові, Христос якимось чином уже подає душі плоди євхаристійного таїнства (як аперитив), однак повнота цих плодів зарезервована тільки для самої Євхаристійної трапези.

Причастя не можна відривати від літургійного контексту, адже Причастя — це частина літургії, де, як навчає Церква, реалізується не один спосіб присутності Христа: «У звершенні Меси головні способи, в яких присутній Христос у своїй Церкві, виявляються поступово: спершу Христос являє свою присутність у зібранні християн, зібраних в Його Ім’я; потім у своєму Слові, коли читається і пояснюється Писання; далі в особі служителя, і врешті в євхаристійних видах» (Інструкція «Eucharisticum mysterium», 55). Всі ці присутності — у зібранні, Слові, служителі та євхаристійних видах хліба і вина — відсутні у духовному Причасті прагнення, бо виявляються тільки в Службі Божій, яку ніщо не може замінити.

Зауважимо, що сакраментальне Причастя несе з собою неповторну присутність Христа, яку Тридентський Собор визначив такими словами:  «У Пресвятому Таїнстві Євхаристії наявні істинно, реально і сутнісно [vere, realiter, substantialiter] Тіло і Кров нашого Господа Ісуса Христа, з душею і Божественністю, тобто увесь Христос» (кан.1: про Євхаристію). З рації цієї виняткової присутності богослови назвали Євхаристію Пресвятим (Найсвятішим) Таїнством [Sanctissimum]. Цієї присутності не має не тільки духовне Причастя, а й будь-яке інше таїнство. Саме в цю присутність ми занурюємося, коли споживаємо під сакраментальними видами Тіло і Кров Христа.

Тридентський Собор каже, що, споживаючи «надприродний» хліб, про який згадується в молитві «Отче наш» (хліб насущний, supersubstantialis: можна перекласти як: «понад усяку сутність»), ми отримуємо силу для паломництва до небесної вітчизни, де ми вже без будь-яких заслон будемо споживати «хліб ангелів» (Пс 78,25), який зараз споживаємо під святими видами хліба і вина (Декрет про Євхаристію, розд.8).

Підсумуємо сказане словами того ж Тридентського Собору: «Щодо способу вживання, наші отці справедливо і мудро відрізнили три способи прийняття цього святого таїнства. Вони вчили, що деякі його отримують тільки сакраментально [sacramentaliter], як це є у грішників; другі тільки духовно [spiritualiter], це ті, які споживають цей хліб виключно актом прагнення через живу віру, яка діє через любов (Гал 5,6), отримуючи його плід [fructum] і корисність [utilitatem]; а треті — це ті, хто робить це одночасно сакраментально і духовно [sacramentaliter simul et spiritualiter; вони є тими, хто спершу досліджують самих себе і приготовлюють, щоб прийти на цей божественний бенкет, зодягнені у весільний одяг (пор. Мт 22,11 і далі)» (Декрет про Євхаристію, розд.8).

З вище сказаного випливають деякі практичні моменти.

1

Пріоритетом для християнина має бути реальна участь у Євхаристії. Якщо увесь Христос — Тіло і Кров, душа і Божественність — там присутній істинно, реально і сутнісно [vere, realiter, substantialiter], то також і Його містичне Тіло, тобто Церква, всі ми, маємо там бути істинно, реально і сутністно — і душею, і тілом. Це означає, що треба долати всі труднощі і докласти всіх зусиль, щоб реально брати участь у літургії Євхаристії — або, принаймні, приймати сакраментальне Причастя, яке Церква спеціально переховує для тих, хто хворий або має серйозні перешкоди для участі в Службі Божій. Це також означає, що навіть у ситуації пандемії варто використовувати можливості приступати до сакраментального Причастя — зрозуміло, розсудливо дотримуючись санітарних норм. Можна сказати, що зараз буде актуальним такий парафраз слів святого Августина: «Споживай серцем, але не забудь про Причастя устами».

2

Духовне Причастя передусім має відбуватися перед сакраментальним Причастям і, як головну мету, має оживлення плодів сакраментального Причастя. Йдеться про те, щоб на Євхаристії або в обрядах Причастя поза Месою ми брали участь не тільки зовнішньо, але й духовно: з живою вірою і палкою любов’ю до Христа. Інакше ми ризикуємо тим, що, навіть прийнявши зовнішні сакраментальні знаки Причастя, ми не отримаємо його внутрішніх плодів. Ідеалом для нас має бути таке Причастя, яке Тридентський Собор визначив як одночасно сакраментальне і духовне.

3

Духовне Причастя через прагнення є легітимним і добрим, бо провадить до з’єднання з Христом через віру і любов; однак його не можна зрівняти з реальним. Цікаво, що в одному містичному видінні сестри Паоли Марески, засновниці монастиря святої Катерини в Неаполі, Христос показав їй дві чаші: одну золоту, а іншу срібну, — і сказав їй, що в золотій чаші Він тримає сакраментальні Причастя, а в срібній — духовні (див. Альфонс Марія де Лігуорі, твір Візити до Пресвятого Таїнства і Пресвятої Діви Марії). Тобто для Христа однаково цінні два способи Причастя, але як золото є дорожче від срібла, так і сакраментальне Причастя перевершує духовне.

Наприкінці нагадаємо, що ідея духовного Причастя через прагнення полягає в тому, щоб дедалі більше прагнути тих плодів, які приносить сакраментальне Причастя. Це прагнення можна виразити, наприклад, під час адорації Пресвятих Дарів, на особистій молитві або під час трансляції Служби через засоби сучасної комунікації. На відміну від сакраментального, духовне Причастя через прагнення можна практикувати стільки разів, скільки людина бажає, в будь-який момент дня і ночі, в кожному місці.

Це прагнення можна виразити такою молитвою або іншими подібними:

Мій Ісусе, я вірую, що Ти присутній у Пресвятому Таїнстві. Я Тебе люблю понад усе і Тебе бажає моя душа. Оскільки я не можу прийняти Тебе сакраментально, прийди до мене принаймні духовно, в моє серце. [коротка пауза для духовно з’єднання]. Ти вже прийшов до мене, і я Тебе обіймаю і всім собою єднаюся з Тобою. Не дозволь мені ніколи віддалитися від Тебе.