Святого Бенедикта Нурсійського зазвичай вважають батьком західного чернецтва. Це не означає, що він був першим християнським ченцем — цей титул часто приписують святому Антонію Великому, який започаткував традицію.
Монастичне пустельницьке життя зародилося в єгипетській пустелі принаймні за два століття до святого Бенедикта, приблизно у 270 році. У той час як святий Павло Фівейський першим пішов до пустелі, святий Антоній перетворив це на рух. Ті, хто пішли за ним, незабаром створили своєрідне альтернативне християнське суспільство, яке ми знаємо як Отців пустелі. Один із цих Отців, святий Пахомій, заснував перші монастирські громади під керівництвом лідера, який називався аббатом — словом, похідним від арамейського «авва» (батько).
Це означає, що знаменитий Устав святого Бенедикта — не перший монастирський устав в історії. Першим таким уставом у певному сенсі вважають «Аскетику» святого Василія Кесарійського — етичний посібник, спрямований на організацію життя у монастирі, який і сьогодні використовують східні православні церкви. Але його попередник, святий Пахомій, вже мав подібний посібник, хоча він суттєво відрізняється від того, чого можна очікувати від текстів такого типу. Замість детальних інструкцій щодо організації повсякденного життя ченців, він складається переважно з молитов, які члени громади мали вчити напам’ять і повторювати протягом дня. Очевидно такий підхід натхненний прикладом святого Павла, який закликав «Моліться без перерви» (1Сол 5,17). Порівняно з цим Устав святого Бенедикта виглядає як вичерпна інструкція, що складається з приписів, зібраних у цілих 73 розділи. Починаючи з VI століття, бенедиктинці безперервно користувалися ним.
Один із найвідоміших уривків Уставу святого Бенедикта — це розділ 53. Цей текст порівняно короткий, але незважаючи на свою стислість, він має дуже велике значення. Лише у кількох рядках він узагальнює принцип легендарної бенедиктинської гостинності, який звучить так: «Нехай усіх гостей прийматимуть як самого Христа, оскільки Він сказав: “Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли”».
Зрозуміло, що монастирські громади сприймають гостинність як саму суть своєї місії і самобутності; особливо якщо вони живуть у пустелі чи інших відносно ізольованих місцевостях, як це часто буває з монастирями. Мандрівники, що блукають цими віддаленими місцинами, можуть скористатися усією допомогою, яку їм можуть запропонувати ченці; а вони, своєю чергою, завжди готові простягнути руку допомоги, керуючись християнським милосердям. Ця традиція зберігається і сьогодні.
Але гостинність — не чернечий винахід. Це цілком біблійна цінність. Її можна навіть назвати наріжним каменем Святого Письма. Сам початок книги Буття можна читати як опис досконалого жесту гостинності — Бог створює цілий світ, у якому можуть жити люди, і прислухається до їхніх потреб як добрий господар.
18 розділ книги Буття повторює цю тему. У ньому розповідається про гостинність Авраама і Сари, яку вони виявили до трьох чоловіків, що з’явилися перед ними у діброві Мамре. Напівкочовий спосіб життя часто сприяв контактам людей із різних родин та регіонів, Ханаан був частиною природного сухопутного шляху між Азією та Африкою, а отже — популярним торговим шляхом. За відсутності «індустрії гостинності», яка розвиватиметься значно пізніше (і сягне свого піку завдяки бенедиктинській гостинності), люди, що мешкали у містах, селах, містечках і навіть таборах мали соціальний обов’язок приймати незнайомців.
Біблійний текст говорить: «Господь з’явився йому в діброві Мамре, як він сидів при вході до намету під час денної спеки. Підвів він свої очі та глянув – три чоловіки стоять перед ним; як тільки він їх побачив, метнувся від входу намету їм назустріч і вклонився до землі, та й каже: Мій Владико! Як я знайшов ласку в твоїх очах, не минай, прохаю, слуги твого. Нехай принесуть трохи води, помийте собі ноги, відпочиньте під деревом. Я ж принесу хліба, щоб ви покріпились, а потім підете: на те ж бо й зайшли до вашого слуги. А вони відповіли: Зроби так, як сказав. Тоді кинувсь Авраам у намет до Сари й каже: Зготуй хутенько три сита питльованої муки, заміси й нароби паляниць. По тому Авраам побіг до корів, узяв телятко, ніжне й ситне, і дав слузі, а цей скоренько впорав його. Тоді взяв він сиру, молока й телятко, що його напоготовив, та й поставив перед ними. Сам же стояв коло них, під деревом, коли вони їли. І промовили вони до нього: Де Сара, твоя жінка? Він відповів: Ось тут у наметі. (Один) і каже: Я вернуся за рік о цій порі, й Сара, твоя жінка, буде мати сина» (Бут 18, 1-14).
Традиція розуміє цей уривок зокрема і у тому значенні, що якби не їхня гостинність, Сара і Авраам ніколи не мали би дітей. Лише через те, що вони прийняли чужинців у своєму домі, вони отримали благословення стати батьками Ісаака. Вони стали віддзеркаленням початкового, гостинного, буквально творчого Божого жесту.
Але книга Буття не обмежується лише цим. Після того як ангели скористались гостинністю Авраама і Сари, Господь сказав Авраамові: «Скарги, що здіймаються з Содому й Гомори, вельми великі і гріх їхній дуже тяжкий. Зійду та побачу, чи воно так насправді, чи ні, як у скаргах, що доходять до мене, щоб знати» (Бут 18, 20-21). Авраам негайно запитав у Господа, чи пощадить Він місто, якщо у ньому знайдеться 50 праведник. Бог погодився не нищити місто заради праведників, які у ньому живуть. Авраам почав торгуватися, щоразу зменшуючи число ймовірних праведників: спочатку 45, потім 40, 30, 20, і нарешті лише 10. Господь щоразу погоджувався з ним і послав двох ангелів у Содом, щоб ті дослідили ситуацію.
Лот, племінник Авраама, прийняв цих незнайомців. Так само як і Авраам, він запросив їх заночувати у його домі, нагодував їх і дав їм притулок. Коли мешканці Содому почули про його гостей, вони прийшли і стали вимагати, щоб Лот видав їм чужинців. Лот відмовився, запропонувавши натомість узяти його власних дочок — тільки б не порушувати закону гостинності, і отримав відмову.
На ранок ангели сказали Лотові забирати сім’ю і втікати геть з приреченого Содому: «Рятуй своє життя, не оглядайся позад себе й не зупиняйсь ніде в усій околиці! Тікай у гори, щоб ти не загинув» (Бут 19,17). Решту історії ми пам’ятаємо добре: дружина Лота, не послухавши застережень, озирнулася і перетворилася на соляний стовп. А сіль також має міцний зв’язок із гостинністю.
Сіль відіграє цікаву, часто суперечливу роль у Святому Письмі. Вона широко і варіативно використовувалася як символ у древньому Ізраїлі. Книга Чисел і 2 книга Хронік представляють сіль як знак, що підтверджує дружбу між сторонами. Спільне вживання солі було (і залишається) знаком дружніх стосунків у деяких регіонах Середземномор’я.
Згідно з традицією, дружина Лота сама походила з Содому. Це може означати, що гостинність не належала до звичаїв її народу. Деякі юдейські джерела стверджують, що коли Лот попросив її принести солі його гостям, вона почала нарікати на те, що він хоче запровадити такий «злий звичай» і у цьому місці. Оскільки у їхньому домі не було солі, вона ходила від дверей до дверей, просячи сусідів позичити трохи, а заразом і повідомляючи, що її чоловік проігнорував закони міста, запросивши під свій дах чужинців. Мідраш — збірка юдейських тлумачень Святого Письма — пояснює, що жінка, яка згрішила за посередництвом солі, була покарана сіллю.
Таке покарання справді дуже показове. Земля, вкрита сіллю, у Святому Письмі також використовується як метафора спустошеної, нічиєї землі, на якій нічого не росте. Оскільки саме гостинність дозволила Авраамові і Сарі процвітати, то за тією ж логікою ціле місто тих, хто відкидав гостинність, перетворилася на пустку.
Переклад CREDO за: Даніель Еспарса, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
