Світ

Афганістан. Чому ця війна не скінчилася? Чому світ не може її зупинити?

27 Серпня 2021, 11:35 1292

Тривалий конфлікт в Афганістані — це не лише конфлікт між радикальними ісламістами та їхніми противниками, а й наслідок складної племінної структури суспільства цієї країни.

На нестабільну ситуацію впливає і розташування цієї держави між основними геополітичними гравцями — Іраном, Індією, Китаєм, Росією та Пакистаном, — а також економічна слабкість, яка робить зруйновану країну залежною від зовнішньої допомоги.

Проблемі Афганістану присвячено багато публікацій, фільмів та міжнародних конференцій. Коли приблизно у 1970‑х роках тут починався збройний конфлікт, багатьох нинішніх коментаторів і політиків, які сьогодні намагаються розв’язати афганський гордієв вузол, ще не було на світі.

Змінюються організація та культура життя, падають ідеологічні системи поділу світу, підростають нові покоління — а на сервісах міжнародних новин ми десятиліттями спостерігаємо картини охоплених боротьбою або замахами територій країн Південно-Західної Азії, розміром майже з територію Франції.

Де коріння цього тривалого конфлікту? Чому дії міжнародної спільноти та втручання великих держав не приносять глибоких змін у житті афганців? Яка доля місцевих християн? Спробуємо коротко відповісти на ці запитання.

 

Складна країна посеред гір

Високогірна (значну частину території країни займає хребет Гундукуш), оточена Іранським нагір’ям та напівпустельними районами, країна, яка не має виходу до моря, нагадує анклав, оточений горами. Із заходу та сходу вона затиснута на мапі між Персією та Індійським субконтинентом, а з півночі та півдня — між Китаєм та пострадянськими республіками Середньої Азії, колись — СРСР.

Розташування на перетині комунікаційних, торгових та військових шляхів, фактично між чотирма сторонами світу, прирікає цю країну бути полем суперництва для міжнародних гравців. Беручи до уваги те, що Афганістан ніколи не був сильний економічно і скарбницею природних копалин, будь-яка його влада змушена балансувати на тонкій лінії міжнародних відносин. А також — до інструментального ставлення на «концерті великих держав».

Суспільна структура держави — складна. Згідно з даними 2018 р., в країні нараховувалося 35,5 млн мешканців. Афганське суспільство — це значною мірою суспільство молодих: громадяни віком до 24 років становлять близько 63% мешканців країни. Водночас це — сільське суспільство, де крім великих міст із кількома сотнями тисяч населення, таких як Кабул, Кандагар і Герат, мешкає аж 74% сільського населення.

Демографія — це багатство і прокляття Афганістану. Країна являє собою суміш племен та етнічних груп, які ще й різняться релігійно — вони поділені на сунітів та шиїтів. Пуштуни (з яких походить найбільше прихильників Талібану), а також таджики та узбеки, — суніти. Натомість хазари — це шиїти, які симпатизують своїм одновірцям в Ірані та Іраку. Тут ще живуть туркмени, перси, белуджі, курди та аймаки. Жодна з цих груп не має панівної більшості, хоча найбільше — близько 40% — пуштунів, і 24% — таджиків. Тому ніхто не може керувати країною самостійно, без підтримки або хоч би нейтралітету інших груп. Протистояння між пуштунами й таджиками — джерело постійних конфліктів і суспільного тертя.

 

Колоніальне та монархічне минуле

Сьогоднішній Афганістан століттями підкорювали (або намагалися це зробити) великі держави. Першими в історії його здобули перські правителі, а потім — Александр Македонський. У ті стародавні часи тут зродилася унікальна еллінсько-буддійська культура, принесена, з одного боку, греками, а з іншого — індусами. Саме з цих часів походили велетенські, висічені у скелях статуї Будди в провінції Баміан, що їх 2001 р. знищили таліби, попри протести міжнародної спільноти.

Після VII ст. і підкорення території арабами країна увійшла до складу халіфату й у ній поширився іслам, залишаючи адміністративну владу місцевим династіям, зокрема Гандзавидам, які посіли територію аж до сучасного Пенджабу в Індії. У ХІІІ ст. чималу частину країни, за нагоди захоплення Індії, завоювали монголи. Пізніше, протягом майже 500 років, в Афганістані правили створені ними династії. Частину країни захопила собі Персія.

Монархія в історії Афганістану мала позитивний державотворчий вплив, який інтегрував суспільство. У XVIII ст. Ахмед-шаху вдалося не лише створити власну династію, а й об’єднати різні племена в кордонах, наближених до нинішньої території країни. В ХІХ ст. це утворення розпалося на кілька царств, а в конфлікт втрутилися великі держави: Велика Британія, яка прагнула розширити свій колоніальний вплив від Індії до Персії, та Росія , яка хотіла підкорити Середню Азію. Тож втручання іноземних держав найчастіше були причиною трагедій афганців. Майже все ХІХ ст. — це війни афганців із британцями, під час яких місцеві еліти укладали коротші чи триваліші союзи або з Лондоном, або з Москвою. Лише перед початком Першої світової війни Росія та Велика Британія гарантували Афганістанові незалежність.

Наприкінці ХХ ст. владу в країні здобула нова династія. І пори те, що її перший правитель загинув за кілька років від руки вбивці на очах свого малолітнього сина, часи монархії до 1973 р. були найстабільнішим періодом у сучасній історії Афганістану. Емір Мухаммед Захір-хан започаткував політику модернізації країни, впровадив у 1960 роках конституційну монархію на зразок європейських, прагнув до рівноправ’я жінок та релігійної свободи, а також індустріалізації. Саме з часів Захір-хана походять популярні нині світлини, які показують нормальне життя в країні в 1950-1970 рр.

 

Смуга страждань і трагедій

Здається, повалення монархії внаслідок державного перевороту 1973 р. стало початком тривалої афганської трагедії. Нова влада на чолі з Мухаммадом Дауд-ханом, двоюрідним братом попереднього правителя, намагалася утримати геополітичний баланс у поділеному світі періоду Холодної війни, співпрацюючи одночасно і з СРСР, і зі США.

Новий режим, який провадив політику секуляризації та зазнавав впливу радикальних офіцерів із прорадянськими та прокитайськими симпатіями, зустрів, однак, збройний опір мусульманських груп, які виступали проти світської держави. Навесні 1978 р. відбулася чергова революція, внаслідок якої до влади прийшли комуністичні сили. Серед них швидко виник конфлікт між промосковським президентом Нур Мухаммедом Таракі та більш незалежним Гафізуллою Аміном.

Ліва влада, щоправда, мала успіх, впроваджуючи реформу сільського господарства, забезпечуючи рівноправ’я жінок (були, зокрема, заборонені примусові шлюби) і впроваджуючи за підтримки UNESCO план ліквідації неписьменності. Але вони також почали провадити антирелігійну політику, що спровокувало чергове ісламське повстання. Тим часом президента Таракі вбили, а до влади всього на кілька місяців прийшов Амін.

Уведення наприкінці 1979 р. до Афганістану радянських військ, які у перший же день зайняли президентський палац та вбили президента Аміна, стало наступним актом трагедії. У війні, яка тривала близько десяти років, загинуло понад два мільйони мешканців країни. Опір проти окупації та встановленої після агресії прорадянської влади вели переважно бойовики-моджахеди. Логістично і військово їх підтримував Захід, а також ісламські держави. Рух моджахедів був ідейно поділений. Серед них були як ісламські радикали, так і більш помірковані сили, які представляв, наприклад, легендарний польовий командир Ахмад-шах Массуд, що роками чинив опір армії СРСР в долині Панджширу. 2001 року його вбили прихильники талібів.

 

Талібан і нова війна

Радянські війська врешті-решт покинули Афганістан, а комуністичний режим у Кабулі впав не лише внаслідок наступу моджахедів на початку 1990 років, а й через закінчення Холодної війни. Але колишні партизанські лідери поступилися владою талібам.

Цей рух виник іще в 1980-х роках серед учнів коранських шкіл, які перебували під впливом радикального ісламського руху з аравійського півострова та Саудівської Аравії. Після захоплення Кабула 1996 р. таліби впровадили жорсткі закони, які ґрунтувалися на крайній інтерпретації шаріату — ісламського закону.

Було значно обмежено публічні права жінок: їм було наказано закривати обличчя в публічних місцях. Таліби жорстоко розправилися зі своїми політичними противниками та критиками, а також з усіма проявами західної та немусульманської культури. В ті часи афгансько-пакистанське пограниччя стало притулком для терористичних організацій, зокрема Аль-Каїди та Усама бен Ладена, які керували терористичними атаками у Нью Йорку та Вашингтоні 11 вересня 2001 року.

Військова операція США, а потім — НАТО, яка розпочалася після нападу на Всесвітній торговельний центр, призвела до швидкого падіння уряду талібів, але війна з ними перетворилася на затяжний  конфлікт, який тривав близько двох десятиліть.

Нова влада розпочала з допомогою міжнародної спільноти відбудову знищеної війною країни та суспільства; але її раптове падіння у серпні 2021 р. і те, що таліби так швидко зайняли майже всю країну, показали, що вони не мали відповідної вкоріненої підтримки.

Конфлікт намагалася завершити попередня адміністрація Білого дому, підписавши на початку 2020 р. з талібами та іншими силами, які брали участь у війні, угоду про виведення військ. Однак схоже, що новий успіх Талібану — це наслідок цього рішення. З іншого боку, в західних країнах роками зростало невдоволення через постійне втягування в афганський конфлікт, що не приносило особливих результатів.

Насправді світ і не уявляє, як стабілізувати ситуацію в Афганістані, де люди десятиліттями живуть у страху, непевності, насильстві та слабкості державних структур. Сьогодні ця країна належить до числа найбідніших у світі й без фінансової та гуманітарної допомоги, а також величезних модернізаційно-інфраструктурних проєктів не може існувати.

Головний засіб утримання для афганських селян десятиліттями становить вирощування опійного маку, продаж якого, разом із допомогою багатих країн Аравійського півострова, — це основна частина фінансування руху талібів. Природні копалини, такі як газ, сірка, мідь, залізна руда та коштовне каміння, через тривалу війну експлуатуються значно нижче за свої можливості. Відсутність промисловості та архаїчна структура економіки, яка спирається на ремісництво, поглиблює економічну кризу в країні. Тисячі біженців, хворих та людей з інвалідністю внаслідок воєнних дій та низької якості медичних послуг вимагають радикальної підтримки з боку багатого світу.

 

Доля християн

В Афганістані ніколи не переважало християнство, але християни жили там віками. Перші згадки про їхню присутність на півночі країни походять ще зі стародавніх часів. У І ст. на землях сучасної афганської держави була присутня Несторіанська Церква (Церква Сходу), яка належала до сирійського обряду.

Цікаво, що в нинішній провінції Герат був навіть катедральний собор і дієцезія цієї Церкви, яка об’єднувала вірних, переважно раніше вигнаних із території Персії. У VII ст. в країні також з’явилася Якобитська Церква західно-сирійського обряду. Підкорення афганських територій впливові ісламського халіфату, швидше за все, загальмувало розвиток християнства на цих землях.

У XVI ст. в країну прибула перша єзуїтська місія, і з подивом знайшла там невеликі спільноти східних християн. Коли у XVIII ст. відбулось об’єднання держави, дозвіл оселитися в деяких районах отримали вірні Вірменської Церкви, переважно, родини вірменських купців. Але вірмен вигнали з Афганістану наприкінці ХІХ ст. й інформація про присутність християн у цій країні знову зникла на десятиліття.

Католицькій Церкві знову було дозволено діяти в Афганістані після Першої світової війни. Папа Пій ХІ довірив організацію місії згромадженню варнавитів. Римо-католицька каплиця Непорочної Діви Марії Божого Провидіння (освячена 1860 р.) діяла на території італійського посольства в Кабулі та громадила кілька сотень вірних, виключно іноземців.

Присутність Церкви в Афганістані тривала до першого правління талібів і кінця 1990-х років. Значною мірою єдиною формою публічної присутності християн — тоді й тепер — була благодійна діяльність. Католицьку місію sui iuris, тобто на найнижчому щаблі пастирської організації, затвердив там 2002 р. папа св.Йоан Павло ІІ, — також на території посольства Італії. Згідно з даними за 2018 р., в Афганістані було 210 охрещених, троє священників, троє ченців і шість черниць.

На схожих засадах в Афганістані також присутня Православна Церква. Перший її польовий храм був збудований 2003 р. для румунських військових, які входили до складу операції НАТО і союзників. Кілька років по тому її перенесли в околиці військового аеродрому в Кандагарі. 2018 р. відкрито храм у російському посольстві в Кабулі. В день освячення каплиці навіть був охрещений один із російських працівників дипломатичної місії.

Місійна діяльність постійно ускладнюється через чинний закон, який забороняє перехід з ісламу. Його не скасували навіть під час військової присутності західних держав із 2001 року.

 

Переклад CREDO за: Лукаш Кобешко, Aleteia

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: