Питання: Як новонаверненому католику орієнтуватися в різноманітті практик народної побожності — ушануванні Пресвятих Сердець Ісуса та Марії, Святого Обличчя, Дорогоцінної Крові, Святих Ран тощо? Наскільки все це необхідно? Хіба недостатньо вшановувати Ісуса та Пресвяту Діву? Чи не становлять усі ці практики небезпеку впасти в забобони?
Відповідає Vatican News:
Усі ці види побожних практик натхнені Святим Духом, який постійно діє в Божому народі у найрізноманітніший спосіб. Святий Дух пробуджує у вірних благочестя не лише за допомогою Таїнств і Літургії Церкви, а й іншими способами. Достатньо згадати про Коронку до Божого Милосердя, Хресну дорогу, про вшанування реліквій. Цікаво зазначити, що у протестантів, які заявляють про винятковість Святого Письма як джерела побожності, постають запитання саме з приводу вшанування реліквій, хоча ми знаходимо свідчення про цю практику в Новому Завіті в книзі Діянь святих апостолів: «Та й чуда неабиякі творив Бог руками Павла: досить було прикласти до недужих хустинку чи хвартух, які були діткнулись його тіла, і недуги їх покидали, і виходили злі духи» (Діян 19, 10-11).
Не варто дивуватися тому, яке значення для багатьох віруючих мають чудотворні образки, медальйони, реліквії, пов’язані зі святими. Безумовно, ви правильно зазначаєте, що було би достатньо шанувати Ісуса та Пресвяту Діву без таких докладних відмінностей: Пресвяті Серця, Обличчя та ін. Але наш Господь, Ісус Христос, — це така велика реальність, така всеосяжна особистість, яка охоплює людину з усіма її аспектами та потребами, що протягом усієї історії Церкви вірні постійно віднаходили в цій особистості різноманітні скарби, які підкреслюють той чи інший вимір Ісуса Христа, точніше, Його людської природи. Адже якщо придивитися уважніше, то всі ці побожні практики, про які йдеться, стосуються саме людськості нашого Господа. Вони охоплюють ті чи інші Його людські риси, наділяючи їх глибоким богословським змістом.
Замислимося, наприклад, про раннє дитинство Ісуса. У багатьох частинах світу Немовля Ісуса зображують із короною на голові. Це символ того, що Він прийшов до нас як повний благодаті та істини, а «від Його повноти прийняли всі ми — благодать за благодать» (Йн 1,16).
Або шанування Пресвятого Імені Ісуса, такого дорогого для єзуїтів. Воно навіть було прийняте в Літургії Церкви: згадаймо літургійний гімн «Jesu Dulcis Memoria». Побожність щодо Ісуса розвивалася переважно навколо Його страждань: бичування, коронування терновим вінцем, пробитий бік, рани після розп’яття тощо — все це стало предметом особливого шанування. І що цікаво, вшановуються й самі знаряддя цих страждань: насамперед, реліквії Святого Хреста, цвяхи, шипи тернового вінця. Наприклад, св. Карл Борромео активно просував ушанування цвяхів, якими був розіп’ятий Ісус; він ніс їх у процесіях для припинення чуми. 1576 року св. Карл в одній із таких процесій помістив священний цвях у кафедральному соборі Мілана на вівтарі, а потім було організоване молитовне стояння тривалістю 40 годин. Під час цього стояння щогодини виголошувалася проповідь про тайни Господніх Страстей, а вірні змінювали одні одних у безперервному поклонінні.
Цей приклад свідчить про те, що молитва віри та побожність християн, особливо в моменти великих бід, часто виражалися й оживлялися через акти побожності щодо різноманітних аспектів особистості нашого Господа. Ймовірно, причина цього криється в тому, що такі практики допомагають відчути Ісуса ближче до почуттів, драм, страждань людей, адже люди мають не тільки душу, вони виражають свою віру за допомогою тіла, яке потребує побачити, доторкнутися до образів Господа, Богородиці, святих. Тому багато віруючих зберігають образки, реліквії святих; таким чином вони оживляють свою віру й благоговіння перед Господом, якого наслідували святі.
Разом із цим, звісно, не вийде заперечувати, що в деяких частинах світу складається враження переваги народної побожності над Літургією. Ці прояви іноді навіть втрачають свій християнський зміст. Ось чому Вчительство Церкви завжди вказувало на ризики, з якими можуть бути пов’язані деякі форми народної побожності, а саме на ризик браку основних елементів християнської віри, таких як спасенний сенс Христового воскресіння, відсутність почуття приналежності до Церкви, невизнання особи та дії Святого Духа.
У своїх застереженнях Учительство Церкви згадує про неспівмірність між вшануванням святих та усвідомленням цілковитого верховенства Ісуса Христа і Його Тайни; про недостатню увагу до Святого Письма; про відділення народної побожності від Таїнств; про тенденцію розділяти моменти вшанування та повсякденне життя християнина; про утилітаристську концепцію деяких форм побожності; про використання символіки, жестів та формулювань, які іноді набувають перебільшеного значення і прагнуть видовищності. Церковні документи також говорять про ризик забобонів, сектантства, магії, фаталізму тощо. Всі ці ризики перераховані у відомому документі Конгрегації Божого культу і дисципліни Таїнств «Керівництво щодо народної побожності та Літургії».
Будь-які побожні практики мають бути підпорядковані зростанню в Христі, духовному оновленню, прагненню до святості. В будь-якому разі, різноманітні й особливі форми вшанування не повинні стати своєрідними інструментами для отримання допомоги з Небес. Вони покликані бути засобом для особистого освячення, згідно зі словами апостола Павла: «З усіма дбайте про мир та про святість, без якої ніхто Господа не побачить» (Євр 12,14).
фінансово.
Щиро дякуємо!
