Власне кажучи, якщо в темі Адвенту залишити тільки цей заголовок, то він буде сам по собі текстом, достатнім для роздумів і оцінки. Що таке Адвент: «щоразу те саме» чи «ще один шанс»?
І, відповідно, коли ми втомлюємося цим життям, коли нас замучує і знуджує повторення одного і того самого, — варто поглянути на цю ситуацію з іншого боку. Скільки всього розсіяно у світі: в літературі, кіно, музиці — благання про «ще один шанс». Коли у людей кохання ще не вмерло, коли для людей щось іще залишається важливим, навіть попри всі труднощі, — вони просять, молять і благають ту другу половинку: дай мені ще один шанс! Я доведу, що виправився/виправилась. Я все зроблю інакше, все буде так, як треба, я обіцяю, тільки дай мені ще один шанс!… Я не буду більше пити/зраджувати/лінуватися, і навпаки, я буду звертати на тебе увагу, я зроблю для тебе ВСЕ, ти будеш моїм найдорогоціннішим скарбом, бо ти насправді ним є… це я просто забув/забула, перестав усвідомлювати, втратив розуміння твоєї цінності. Давай ще раз спробуємо. Давай спробуємо заново. Давай розпочнемо все спочатку, з якогось іншого, інакшого початку, бо я буду кращий і уважніший. Ми все зуміємо, ми все здолаємо, у нас же є МИ. Тільки дай мені шанс…
Адвент — це саме цей «ще один шанс». І, приймаючи його, важливо зрозуміти: той, хто свої «ще одні шанси» продовжує… еммм… марнувати, навряд чи насправді заслуговує на помилування. Проблема тільки в тому, що — силою нашого звичайного, природного егоцентризму — ми бачимо себе по стороні того, хто ці шанси дає. І не хочемо бачити себе в числі тих, кому ці шанси дають. І хто зрештою може виявитися «мене, текел, упарсін»: зваженим, легким і відкинутим. Як полова, каже Святе Письмо. Бог, очищаючи свій тік, полову відсіє. Що буде з половою — Мт 3, 12. Половою бути страшно. Навіть якщо нею бути легко.
Це усвідомлення здатне розтяти душу жахом, наче мечем розрубати навпіл, бо так діє Слово, коли доходить до людини: розсікає, дістається до живого. Ніхто не може, побачивши Бога, залишитися живим, каже Біблія (Вих 33, 20б) — а щонайменше, залишитися таким, яким був досі. Коли Слово доходить до нутра, щось у нас має померти. Те, що заважає нам жити в Бозі, має померти. І насправді це зовсім не страшна, а Добра Новина: адже коли помре те, що погане, то залишиться більше того, що добре. Так Бог кожного переплавлює в горнилі, щоб вигоріли домішки і залишилося те чисте золото, яким Він нас бачить. Якщо не боятися за свої «домішки» і не цінувати їх, наче вони і є цінність, то очищення буде легшим. Бо, як сказав Слуга Божий єпископ Фултон Шін, найбільше болить не страждання, а нерозуміння його сенсу.
Ну а щоб людям не було страшно, як старозавітному Ізраїлю, який відрядив Мойсея розмовляти з Богом, а сам сидів на віддалі, бо боявся, — Церква дає різні засоби, як це вражаюче знання і близькість пережити легше. Зокрема, це Неділя Радості (Ґаудете) в період Адвенту, а також Меси, звані Роратами.
Щороку одне і те саме — вставати у темряві і йти на досвітню зустріч Господа з запаленими світильниками в руках… Втомливо. Сентиментально. Мило. Дитячо. А також — ще один шанс.
Ще один шанс зупинитися і оцінити свою віру, самому себе зважити, чи ти не занадто легкий, чи не витекло десь із тебе зерно Слова, чи не став ти половою. Або навпаки: чи твоє серце не обтяжилося ненаситністю, пияцтвом і життєвими клопотами (Лк 21, 34). Оцінити і дати самому собі шанс повернутися до того місця, де ти ще живий, де твоя віра ще жива і не стала занудним обов’язком. Бо там, у цьому живому місці себе, ми завжди діти. Там найсправжніша віра: дитяча. Не примітивна, а щира; це різне. Ми часто схожі на гравців в американський футбол: велика голова-шолом, захисні щитки, широкі плечі — а насправді все це накладне, бутафорія, і всередині просто підліток, якому тяжко жити, бо він ще не виріс, не доріс, він хоче «на ручки» і щоб у когось в обіймах відчути себе у безпеці. Хоч ненадовго. І побути собою, тобто щирим і безтурботним, як кажуть зараз — «не прогруженим». Саме про цю дитячість нагадують нам Рорати. Християнство — простір парадоксів. Віра тієї внутрішньої дитини, яка в нас десь глибоко завжди є, важить набагато більше за дорослі вчинки і досягнення. Вона і є тим золотом, на яке згори налипає всілякий шлак дорослості, — і він буде випалений у горнилі Божому. «Ми діти Божі», «ми діти Божі» — так, знаємо, чули. Але не завжди дозволяємо собі з цим до кінця погодитися, бо погодитися з тим, що ми ДІТИ, — це випустити ту дитину на поверхню себе, наразити її на небезпеку… а хто хоче, щоб йому зробили боляче? Нема дурних.
Отак і Адвент пройде. Або цю дитину «допустять до голосу» — або її «з питань безпеки» надалі зачинятимуть у дальній кімнаті. Але весь фокус в тому, що поки та дитина не вийде зі свого ув’язнення і не усміхнеться небу, сонцю й іншим людям поруч, доти ми, дорослі, не відчуємо тієї радості, яку могли би мати. Бо ця дитина — і є наша радість. Наше вміння радіти. Наша здатність бути живими.
Ще один шанс бути живими.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
