Роздуми

«Господь з вами» і «очікуємо Твого пришестя в славі». Як розуміти напруження між присутністю й очікуванням?

28 Грудня 2021, 09:00 1034

Літургія нам каже, що ми очікуємо на прихід Христа.

Перші слова священника під час Святої Меси — це радісне вітання: «Господь з вами». Воно виражає істину про те, що Христос є серед нас. Коли священник вимовляє слова встановлення Євхаристії, ми вшановуємо реальну присутність Христа у Його Тілі й Крові. А в одній з формул відповіді на слова священника про Тайну нашої віри ми кажемо: «Кожного разу, коли цей хліб споживаємо і п’ємо з цієї чаші, — проголошуємо смерть Твою, Господи, і очікуємо Твого пришестя в славі».

 

Як розуміти це подвійне «вже» і «ще ні»?

Грецьке слово parousia, яке ми традиційно вживаємо для вираження славного приходу Христа наприкінці часів, разом із супровідними подіями: кінцем світу, судом та остаточною відновою всього сотвореного, — означає «присутність, прибуття, очікування». Найчастіше ним послуговувалися для вираженням радості від прибуття правителя, царя. Його використовує сам Ісус, коли каже: «Як блискавка, що на сході блисне й вмить аж на самім заході сяє, так буде й прихід (parousia) Чоловічого Сина» (Мт 24, 27). Той самий термін св. Павло застосовує в іншому значенні, коли говорить про свою тілесну, фізичну присутність: «Отож, мої любі, як то ви завжди були слухняні, працюйте над спасінням вашим в острасі й трепеті, не тільки коли я присутній (parousia), але ще більше тепер, коли мене нема між вами» (Флп 2, 12).

Бачимо, що слово parousia — неоднозначне, містить у собі певне напруження. З одного боку, воно говорить про очікування на прихід, про надходження царя; з другого — виражає тілесну, звичайну присутність у цьому конкретному місці. Це напруження муж очікуванням і присутністю водночас характерне для літургії.

 

Месія вже з нами!

Погляньмо на два елементи в служінні Євхаристії: орієнтацію і Молитву Господню.

Традиційна орієнтація вівтаря (а тим самим і цілого зібрання) на схід (1) виражає есхатологічне очікування на прихід «сонця з висоти» (пор. Лк 1, 78), Ісуса Христа. Разом зі священником та віруючими все сотворене звертається на схід, прикликаючи: марана та — «Прийди, Господи!» Однак якщо цей арамейський зворот прочитаємо інакше, тоді він перекладатиметься як вигук радості: «Господь надходить, Він тут присутній!»

Подібно і з одним із семи прохань Господньої Молитви, в якій ми очікуємо приходу Божого царства. Часто ми не усвідомлюємо, про що насправді просимо, і які це приносить наслідки. Бо чи можу я свідомо просити про прихід Царства, коли не перебуваю в стані освячувальної благодаті або не примирений повністю з моїм ближнім? І чи я насправді в глибині серця хочу цього радикального й остаточного входження Бога в мою історію?

Катехизм Католицької Церкви, пояснюючи це прохання, підкреслює: «Царство Боже приходить з Тайної Вечері і в Євхаристії; воно посеред нас. Царство прийде у славі, коли Христос віддасть його своєму Отцеві» (2816).

Хоч у літургії є багато елементів, що виражають очікування, надію і тугу за повторним, славним приходом Господа, однак зосереджується вона на Його теперішньому, актуальному приході «тут і тепер». Той, Хто приходить у Євхаристії, є Тим самим, який прийде, щоб увінчати історію світу. Спробуймо зрозуміти це літургійне напруження.

 

Наше вознесіння

Літургія, особливо євхаристійна, це очікування на повторний прихід Христа, а водночас — прийняття Його присутності. Так діється тому, що ми в ній целебруємо (урочисто служимо) Воскресіння і Вознесіння Ісуса, які неперервні й постійно тривають. Христос, через сорок днів після Воскресіння повертаючись до Отця, розпочинає повернення всього сотвореного світу до Бога. Тільки у Христі є можливим наше повернення до Бога, Джерела нашого життя. Ісус став Сином Людським, щоби ми могли стати синами Божими, — запевняють нас Святе Письмо та Отці Церкви. Ця таємниця сповнюється в нас через літургію, найглибшим сенсом якої є приймання Божого життя.

Хоч історично Вознесіння є «моментом», однак воно пронизує всю історію і триває безперервно. Завершиться воно лише тоді, коли всі члени Тіла Христового будуть притягнуті до Отця. І в цьому сенсі літургія є очікуванням на Христа, який у таємниці свого Вознесіння є «тим-хто-постійно-приходить», приходить, щоби з’єднатися з нами і вознести нас до Отця. Водночас, служачи літургію, чи «вже» є учасниками літургії небесної. Бог, міццю свого Духа, відповідає на жертву свого Сина, перемінює хліб і вино, роблячи їх Тілом і Кров’ю Христа.

Отці Церкви говорили про з’єднання з Богом, про ставання Тілом Христа. Святий Августин, роздумуючи над прийняттям Святого Причастя, закликав вірних: «Тож будьте тим, на що дивитеся, і прийміть те, чим ви є». Святий Кирило Александрійський писав: «Єдинородний Син Божий знайшов чудесний спосіб переплавити нас в одне з собою та поміж нами взаємно, попри те що кожний з нас залишається окремою особою. Через одне Тіло, а саме — своє Тіло, Він освячує вірних у містичній єдності, роблячи їх Тілом, що становить одно з Ним і між собою».

Євхаристія — це «момент», коли кожен охрещений живе в Бозі. А саме цим і є Небо! Воно не віддалене від нас, не є питанням майбутнього. Як пише Роберт Тафт, американський теолог, «кінець часів це не майбутнє, а тепер. І це тепер діє в кожному столітті (…) у слові й таїнстві динамічної, правдивої присутності Бога з нами» (2). У традиції християнського Сходу говориться про «євхаристійну парузію», бо літургія вчить, як переживати очікування на Друге пришестя Христа, водночас єднаючись із Ним як з уже присутнім серед нас.

У літургії ми целебруємо повернення Христа, а в Ньому — нас усіх до Отця, аж до моменту, коли Бог буде «усім в усіх» (пор. 1 Кор 15, 28). Бенедикт XVI написав, що євхаристійна молитва це «радісне проголошення, що Господь є, і водночас волання до Нього, щоб Він прийшов, оскільки як Присутній Він надалі залишається Тим, Хто має прийти» (3). Тут немає суперечності, тут є парадоксальна рівновага поміж «уже» і «ще ні». Завдяки літургії ми можемо відкрити найглибшу істину нашого життя і значення есхатологічного очікування на повторний прихід Месії.

(1) Завдяки Бенедикту XVI у сучасній Церкві стали більше повертатися до орієнтації вівтаря та напрямку літургійної целебрації. Альтернативою східній орієнтації вівтаря є розміщення хреста по центру на вівтарі так, щоб священник був обличчям до Розп’яття.

(2) R.F. Taft, Toward a Theology of the Christian Feast, Rome 1997.

(3) Й. Ратцінгер, «Смерть і життя вічне».

Переклад CREDO за: о. Кшиштоф Поросло, Stacja7

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: