Загальновідому фразу про те, що Бог не дає людям випробувань, які перевищують їхні сили, я сприймаю, скажемо так, критично.
Тому що на мій (може, не сильно авторитетний, зате суто практичний) погляд, ці слова просто втішають тих, кому тяжко. А якщо озирнутися навіть на одне своє конкретне життя, не замахуючись на країни та всю історію, то можна побачити дуже цікаву річ. А саме: дуже часто — якщо не взагалі постійно — Бог ставить нас в умови, які наші сили перевищують. Дає завдання, які нас переростають, за нашими наявними можливостями.
Коли дитина входить у доросле життя, то перед нею такі завдання, що якби вона їх усвідомлювала, то від страху забилась би попід ліжко і носа не витикала. Коли виходиш заміж, перед тобою постає завдання, яке точно і безсумнівно переростає твої сили. Тут я навіть можу підкріпити свою думку цитатою з самого Папи Римського, який сказав до подружжів, що «жодна сім’я не народжується досконалою». Всі доростають у ході процесу. Апостоли сказали Христові: якщо такі обов’язки чоловіка щодо жінки, то краще не женитися! А коли з’являється дитина — і тим більше не одна, — перед батьками постають такі завдання, що дуже багато хто на цьому і ламається…
Бог постійно ставить перед людьми завдання, які переростають їхні сили. Перед алкоголіком — завдання перестати пити, а потім усе життя утримуватися навіть від одного ковточка, щоб не зірватися. Перед тим, хто має інвалідність, — рухатися/працювати. Перед тим, хто впав у депресію, стоїть завдання жити. Перед учнем на фізкультурі — підтягнутися хоч би раз, для початку…
Тому що це педагогіка життя. Тиск, який тебе видушує з твого тюбика. Кожне серйозне життєве завдання перевищує наші сили! Питання не в тому, що Бог не дає нам «нічого понад наші сили». А в тому, що Він надає допомогу, щоб ми могли здолати чергові тяжкі завдання. Інколи це виглядає як необхідність наполегливих постійних тренувань. Інколи це виглядає як «о, в тебе просто вийшло». Інколи як «чудо сталося — не знаю, як». Скажете, Бог не ставить «нездоланних завдань» перед раковими хворими? Перед тими, кому «дістався» боковий аміотрофічний склероз? Бог не ставить завдання збудувати державу перед людьми, які ніяк не можуть стати нацією? Які не можуть перестати красти і думати про свої товсті рахунки в закордонних банках? Та невже)))))
Вісім років тому напевно не я одна думала, що зараз нам буде «гаплик». Мій син незадовго до того повернувся з армії, і те, що він розповідав про стан наших збройних сил як наочний свідок, могло хіба що довести до серцевого нападу. Якби вторгнення почалося тоді, це було би безнадійно. Завдання, яке було відверто понад наші сили, зробило так, що армія у нас з’явилася, і ми (всім народом, хто був «народ») її одягали, взували, годували й лікували, як могли, — але таки зуміли здолати ту планку. Педагогіка перемог полягає в тому, що після однієї здоланої планки треба взяти наступну висоту.
Бо Бог постійно дає завдання понад наші сили. Щоб люди їх старалися долати. І тоді, з Божою допомогою, прийде наступна перемога. Може, не завтра. Може, до цього завдання ми будемо підходити і підходити, як спортсмени на тренуваннях, доки ці єрихонські стіни не розпадуться. Але Карфаген має бути зруйнований, і це проста історична необхідність. Є завдання, яке має бути виконане. Аби лиш не знехотитися, бо це єдиний спосіб програти все і зразу.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
