Погляд

10 «сестер воскресіння»: беатифікація черниць, яких ґвалтували і мучили червоноармійці

07 Квітня 2022, 18:04 5547

Замучені ельжбетанки — і варварство, яке знов повернулося. Десять сестер-черниць, які від лютого до травня 1945 року зазнавали катувань і знущань від солдатів Червоної армії, у червні 2022 року будуть беатифіковані.

І в голові не вкладається, що таке варварство чиниться в Європі знову…

«Ці мучениці для мене є сестрами воскресіння. Вони доводять, що нема такого зла, яке могло би прибити до землі назавжди, захряснути в могилі назавжди. Ні! Вони виходять, як Ісус, зі слідами страждань, але просвітлені сяйвом перемоги над злом. Кожне насильство —це впихання людини в труну і привалювання гробу каменем. Насильство, про яке ми скажемо Ісусові, не знищило нашої гідності. Так, воно зачепило наші тіла, розум, скалічило спогади, поламало довіру, порушило почуття безпеки — все те, що для нас надзвичайно важливе, — але Він відсуває всі камені з усіх гробів», — каже с. Марія Чепель, ельжбетанка з Вроцлава.

 

Беатифікація 10 сестер

Пасхаліса Ян, Мелузія Рибка, Едельбурга Кубіцька, Адела Шрамм, Акутіна Голдберг, Адельгейда Тепфер, Феліцита Еллмерер, Сабіна Тінел, Розарія Шилінг, Сапієнція Гейманн — ось імена та прізвища десяти сестер-елжбетанок. Ці мучениці зазнали смерті від рук солдатів Червоної армії в період від лютого до травня 1945 року.

Їх мучили, ґвалтували, принижували. Їх розстріляли, коли в драматичних обставинах сестри захищали свою чистоту, або гідність інших жінок і дівчат. Правда про їхнє мучеництво чекала довгі роки… Попри докази злочинів від рук «визволителів» зі Сходу, розпочати беатифікаційний процес цих сестер було неможливим.

Тепер він уже завершений. 11 червня 2022 року у вроцлавській катедрі вони будуть проголошені блаженними Вселенської Церкви.

Для кого ця беатифікація?

 

Історія, що повернулась… в Україну

Взимку 2021 року я сиділа у затишній розмовниці (кімната в монастирі, де можна вільно розмовляти. — Прим. пер.) сестер-ельжбетанок. Сестра Марія Чепєль, яка бере участь у підготовці до беатифікаційних урочистостей, принесла чаю. Ми провели розмову, яку навіть почати не знали, як почати, бо треба було торкнутися неймовірної драми жінок, розтоптаних і вбитих тільки за те, що вони — жінки.

Сестра вийняла матеріали, показала фотознімки мучениць. Я дивилась на обличчя молодих, гарних жінок у вельонах. Не було слів, щоб описати те, чого вони зазнали.

Тоді, у грудні, ми й гадки не мали, що за кілька тижнів розпочнеться війна в Україні, яка знову принесе жахіття нищень, болю і смертей. Знову принесе зґвалтування жінок і дівчат, а зловмисниками  буде наступне покоління російських солдатів.

Хоча роки минули і Радянський Союз змінив назву на «Російську Федерацію», а армія в неї вже не «червона», — однак сліди, яка вона залишає по собі на українських містах і селах, такі само криваві й доводять те саме диявольське варварство, яке 1945 року увірвалося в життя сестер-ельжбетанок, принісши їм мучеництво і смерть.

 

Їх було більше ніж 10…

— Мучениці представляють безліч жінок, мирянок і богопосвячених, польок, німкень, чешок та різних інших народів, — яких солдати Червоної армії ґвалтували і вбивали, — каже с. Марія. — Попри їхній героїчний опір, їх силою і биттям доводили до такого стану, що подальший захист виявлявся неможливим.

У багатьох ситуаціях убивали й тих, хто ставав в обороні беззахисних жінок. Чимало таких драм розігралися без свідків, або ж ті були так налякані, що мовчали. У випадку цих десяти сестер маємо записані розповіді свідків, і ці записи довгі роки ми ретельно переховували, навіть затаювали, з політичних міркувань, щоб вони потім, у відповідний момент, коли можна буде їх розкрити, побачили світло. Та, що ми підкреслюємо: злочини скоїли солдати Червоної армії, — наголошує сестра.

Читання описів цього мучеництва шокує. Я не можу навести цитати з документів процесу кожної з сестер. Однак, щоби зрозуміти, якої трагедії зазнали черниці і яке значення в цьому має їхня позиція, погляньмо хоч би в одну з хронік, яку залишили свідки радянських злочинів.

 

Сестра Марія Пасхаліса, «біла троянда з Чехії»

Було 11 травня 1945 року, п’ятниця пополудні. Світ уже радів повідомленню про закінчення війни. У Соботіні — чеській місцевості, куди від Червоної армії втекли ельжбетанки, один радянський солдат їздив велосипедом. Він тут був паном життя і смерті. Звістка про його присутність розлетілася швидко.

Місцева вчителька повідомила черниць, і вони сховалися по ліжках притулку для старців, яким опікувалися. Сестра Пасхаліса не встигла. Солдат її угледів, і його звірячий розум опанувало пожадання. Розпочалася драматична боротьба за життя.

Сестра намагалася втекти, але помилилася і потрапила у маленьке приміщення без другого виходу. Солдат її знайшов. Свідки кажуть, що вона кричала: «Христос — мій Наречений, я належу тільки Йому!» Вона розмовляла німецькою, в руці тримала хрест від розарію, але солдат був розпашілий і злий.

Коли він вийняв зброю, а вона надалі не дозволяла до себе наблизитися, — він вистрелив, спочатку як попередження, а потім просто їй у серце. Сестра Пасхаліса загинула на місці; їй було 29 років. Вона прожила шість довгих років війни, але не пережила однієї зустрічі з «визволителем» після того, як війна вже закінчилася.

Похорон був тихий і скромний, із численною участю вірних. Місцеві люди одразу казали, що сестра — свята. Одним із перших навернень, які приписують цій ельжбетанці, була переміна шефа місцевого відділку НСДАП на прізвище Генінґ, який під час війни доносив німцям на настоятеля. Після вбивства с. М. Пасхаліси він прийшов до храму і довго стояв навколішках перед труною з тілом загиблої.

Попри те, щ після війни не можна було вголос говорити про злочини, які коїла Червона армія, пам’ять про с. Пасхалісу не зникла. Ця мучениця навіть отримала ім’я «біла троянда з Чехії».

 

Сестра М. Розарія, Вроцлав

«Настала страхітлива ніч! (21/22 лютого 1945) ми сиділи у темній кімнаті, одна біля одної, тихенько молячись. Близько 8.00 ці потвори, червоноармійці, з гучним гупанням і криками вбігли сходами до нашої кімнати, обдивилися кожну з нас, наводячи яскраве світло, і запитували: скільки тобі років?

Почалося дике пекло, ті страшні створіння схопили сестру Марію Розарію. Вона сильно пручалася, доки її не вхопили з трьох сторін зразу. Дикі солдафони витягли її з кімнати. Понад 30 більшовиків годинами її ґвалтували. Вона повернулася аж під вечір, уся залита кров’ю, з ранами на голові і внутрішньою кровотечею», — записано у хроніці «Schlesisches Inferno» («Сілезьке пекло: воєнні злочини Червоної армії під час її походу на Сілезію в 1945 році»), яку видав Карл Фридрих Ґрау в Штуттґарті у 1966 році.

Ця сестра пережила свою геєну в Новогродзці (Нижня Сілезія). Її останніми словами, які почули свідки, були: «Ісусе, Маріє!» Сестрі було 37 років.

 

Чому беатифікація відбувається так пізно?

Лише у 2009 році Генеральне управління сестер-ельжбетанок ухвалило рішення розпочати беатифікаційний процес цих мучениць. На дієцезіяльному рівні його відкрилли у Вроцлавській архідієцезії. Постулаторкою справи стала с. Міріам Зайонц. Вона зібрала документацію про мученицьку смерть сестер і переказала її архієпископові Мар’янові Ґолембєвському.

Діставши згоду Конференції єпископату Польщі, архієпископ Мар’ян скерував прохання до префекта Конгрегації у справах канонізацій. Відкриття беатифікаційного процесу відбулося 25 листопада 2011 року у вроцлавському кафедральному соборі св. Йоана Хрестителя. Процесуальний розгляд точився десять років.

Після 1945 року можна було говорити про убивства і зґвалтування, скоєні німцями, натомість злочини Червоної армії викреслювано з пам’яті, вони не пробивалися на сторінки газет. Червоноармієць мав виглядати тільки як великий визволитель, якого вітають квітами. Жінки, якщо й вижили у колективних зґвалтуваннях, решту життя приховували свої драми і страждали мовчки.

 

Кому можуть допомогти сілезькі мучениці?

Жертви зґвалтувань та будь-якої іншої форми сексуального насильства роками відбудовують зруйноване почуття власної гідності. Довгого миття під душем замало — рани залишаються всередині, тяжко загоюються, впливають на все подальше життя, часто руйнуючи його на багатьох рівнях.

А все ж таки — хоча в це тяжко повірити — ґвалтівник не відбирає гідності, вона завжди приховується і відроджується у сльозах Бога, бо гідність — це Його дар, то Він її встановив. Її можна заплямувати — але з Ним є шанс її відродити.

— 19 червня 2021 року, коли Святіший Отець затвердив декрет про мучеництво сестер-ельжбетанок, я була в паломництві з молоддю. Я не знала, що декрет було проголошено, ми йшли від самого ранку, до нас не доходили ніякі повідомлення. Якоїсь миті до мене підійшов один юнак і запитав: «Сестро, а коли ті ваші мучениці будуть беатифіковані?» Я здивувалася. По-перше — звідки він про них знає, а по-друге — чому молодого хлопця цікавлять десять мучениць, які загинули 70 років тому? — розповідає с. Марія.

Вона розпитала юнака, а той пояснив, що знає історію сестер цього згромадження, знає, що шестеро з них були жорстоко зґвалтовані, і це добре, що Церква ставить їх як взірець людей, які борються на захист своєї чистоти. Але, може, сьогодні, коли стільки говориться про сексуальне насильство, коли розкриваються стільки драматичних історій використання, також і в Церкві, — може, вони могли б допомагати лікувати такі травми, відбудовувати гідність?

— Мене це застало зненацька, і водночас я була захоплена чоловічим прочитанням ролі, яку можуть відіграти наші сестри, — каже с. Марія. — Це виразне діяння Святого Духа, подумала я, треба за цим іти, тим більше що покровительки захисту чистоти у Церкві вже є, а покровительок у лікуванні травм після зазнаного сексуального насильства ще нема, а кількість жертв зростає.

 

Блаженні покровительки зранених

Чернеча спільнота сестер-ельжбетанок у Вроцлаві прийняла думку того молодого паломника: зробити сестер-мучениць заступницями саме в таких намірах.

— Не йдеться про те, щоб люди зранені, використані чи зґвалтовані відмовлялися від терапії на користь самої молитви, — ні. Не про це йдеться, ба навіть навпаки: терапія — доконечна, — пояснює с. Марія. — Але йдеться про допомогу у відбудовування духовного життя, інколи зруйнованого, знищених стосунків із Господом Богом, перекресленої близькості з Церквою — коли зловживання скоїла духовна особа.

Ми віримо, що святі, які випередили нас на шляху до Отця, заступаються за нас, що для них важливо, щоб і ми, здорові душею, могли жити у повноті. Багато ран ми неспроможні пропрацювати самотужки, ми потребуємо допомоги, а допомога приходить не тільки від тих, хто живе на землі, але й від тих, хто живе в небі.

 

Де був Бог, коли таке сталося?

Сестра Марія стверджує, що в тих замордованих богопосвячених жінках розквітає переконання у присутності Бога, попри драму, якої вони зазнали. Віра, що то не Він є причиною зла, що Він не пасивний і не незацікавлений, що Він понад усім: у кожному болю, ударі, сльозі та крикові.

— Таке мучеництво неможливо пережити тоді, коли ми не віримо, що наше життя тут не закінчується. Зло має таку властивість, що затемнює всю картину, затемнює також і саме існування Бога, зокрема коли ми зазнаємо просто-таки сатанинської агресії, насильства. Тоді тріумф зла такий великий, що заступає добро. І ми запитуємо: де був Бог? — каже с. Марія.

Так, справді, ми могли Його не побачити, зло Його заслонило в нашому житті. Саме тоді на допомогу приходить віра, бо вона бачить Бога навіть у повній темряві.

— Бог не кладе на нас хрести; Він цього не робить. Якби Він таке робив — не був би Богом-Любов’ю. Він переживає з нами наші драми, допомагає нести наші хрести, що на нас падають, допомагає противитися болю, якого нам завдають люди, і вчить нас переживати зло, якого ми зазнаємо, так, щоб воно нам не зашкодило, — запевняє с. Марія. — Вірю, що молитва про зцілення возноситься до Бога також і за заступництвом сестер, які зазнали зла в найжорстокішому вигляді сексуальних тортур. У їхньому житті Бог заопікувався згарищами… Він може — і хоче — зробити це в житті кожної скривдженої людини.

І повторює: не потрібно відмовлятися від терапії, від прийняття правди, від зголошення злочинів і зловживань, — але треба також узятися до труду відбудови стосунків із Господом Богом, якщо досвід насильства їх порушив або й повністю зіпсував. А цього неможливо зробити самотужки. Прощення іноді переростає наші можливості. Але його брак нас нищить…

 

Чи це взагалі можна простити?

Опис тортур, яких зазнали десять сестер-ельжбетанок, викликає неймовірний біль, його неможливо читати без сліз. Тяжко приймати інформацію про те, що люди роблять з іншими людьми. Чи можливо таке простити? Сестра Марія довго мовчить, добирає слова. Зрештою, коли тиша стає вже дуже густою, вона мовить ясним, упевненим голосом:

— Прощення це не наївність. Це єдиний спосіб, щоби зло, яке хтось мені скоїв, відклеїлося від мене і звільнило мене від себе. Якщо я не прощаю, це зло надалі тягнеться за мною, впливає на мене, нищить мене. Я постійно ним живу, а життя злом завжди отруює розум і душу, обклеює собою, як смола.

Прощаючи, я звільняю своє серце. Прощення не вимагає того, щоб говорити про це нашому кривдникові. Прощення — це насамперед для нас самих. Ми розрізаємо пута, які нас зв’язували, вивільняємо свої крила і знову можемо літати… Це діється не одразу, бо це процес; але в цьому процесі можна отримати допомогу — також і з неба.

Переклад CREDO за: Агнєшка Бугала, Aleteia

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Польща
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: