У своїй книзі «Найвеличніша заповідь» архієпископ Шін викладає нашу глибоку потребу любити Бога і благати Його про милосердя, розвиваючи особисті стосунки з Ним через Святе Письмо і Таїнства.
Використовуючи твори святих, філософів та свої власні матеріали, він пояснює нам, що Бог ніколи не відмовляє у благодаті тим, хто про неї просить.
1. У кожної людини є своя доля — остаточна доля. У неї також є менші цілі, такі як заробляти на життя, створювати сім’ю, але її найвища мета полягає у тому, щоби бути абсолютно щасливою. Вона може бути такою, якщо існує життя без кінця, болю і смерті; правда без помилок і сумнівів; вічний екстаз любові без втрат. Вічне Життя, універсальна Істина і небесна Любов — це визначення Бога. Відмовитися від завершення цього фінального проєкту, замінивши його скороминучим, недосконалим і незавершеним об’єктом, таким як плоть, або амбітне его, — це означає створити таке внутрішнє нещастя, яке не в змозі вилікувати жоден психіатр.
2. Революція у душі — це християнська пригода. Вона не вимагає ненависті, їй не потрібні особисті права, вона не претендує на високі звання і не говорить неправди.
3. Так легко втратити Христа; Його можна втратити навіть через невелику неуважність. Трохи не вистачить пильності — і Божественна присутність вислизає. Але іноді примирення солодше від нерозривної дружби. Є два способи дізнатися, наскільки добрим є Бог; перший — ніколи Його не втрачати, другий — втратити Його і знову знайти.
4. Це дивний, але правдивий парадокс: людина стає найлюдянішою тоді, коли найбільше наближається до божественності, тому що їй самою вічністю призначено відповідати образу Сина Божого. Таким чином, будь-яка форма гуманізму, яка заперечує необхідність благодаті і намагається вдосконалити людину без неї, вимагає від людини зростати поза середовищем, де вона повинна рости. Залишатися на рівні суто людського і відстоювати ідеал decorum [зовнішньої відповідності соціальним нормам] — це дозволити людині рости горизонтально, у напрямку людського, але не вертикально, у напрямку божественного. Гуманізм допускає розширення людини у плані природи, але не її піднесення на план благодаті, а піднесення набагато важливіше за розширення. Відкиньте порядок благодаті, Царство Божого батьківства, — і яке середовище залишиться для зростання людства, крім такого ж бідного і слабкого, як воно саме? Оскільки душа — духовна, людина потребує не лише людського середовища, що належить до сфери її тіла, а й духовного, до якого належить її душа. Лише у гармонії з цим великим середовищем вона досягає кінця свого сотворення.
5. Поки душа панує над тілом, поки людина дотримується вказівок здорового глузду, людина природним чином живе моральним життям. Але досвід підтверджує те, чого навчає Об’явлення, а саме — що людина не може дотримуватися морального закону протягом тривалого періоду часу, не впавши у гріх. Тому людина потребує допомоги згори, якої не може дати природа; а це вище життя, що дає силу душі, і є благодаттю. Вона робить нас дітьми Божими, учасниками Божественної природи і спадкоємцями Неба. Благодать — це життя Христа у душі. Раніше ми говорили, що людина живе природно, коли життя душі домінує над життям тіла; сюди ми додаємо, що людина живе надприродно, доки життя Христа панує над душею, а через неї — над усією природою. Саме завдяки цій співучасті у житті Бога через благодать навіть людське тіло набуває нової гідності.
Розділова лінія між неуцтвом і навчанням також глибока і широка: і вільний час на навчання, і обдарований розум потрібні, щоб перетворити неука на освічену людину. Але перехід від гріха до чесноти, від посередності до святості не потребує ніякої допомоги з боку зовнішніх обставин. Його можна досягти діями нашої власної волі у співпраці з Божою благодаттю.
6. Як усіх людей зворушує полум’яна любов Бога, так і всіх зворушує прагнення Його близькості. Ніхто не уникає цієї туги; ми всі — королі у вигнанні, нещасні без Нескінченності. Ті, хто відкидають Божу благодать, прагнуть уникати Бога, так само, як ті, хто приймає її, прагнуть Бога.
7. Головна проблема світу — відновлення ОБРАЗУ ЛЮДИНИ. Щоразу, коли дитина народжується на світ, відбувається відновлення людського образу, але тільки з фізичної точки зору. Вихід із цієї трагедії може прийти лише з відновленням духовного образу людини, створеної на образ і подобу Божу, і призначеної завдяки людській волі у співпраці з Божою благодаттю, стати дитям Божим і спадкоємцем Царства Небесного.
8. Причина того, чому ми не кращі, ніж є, полягає в тому, що ми не хочемо бути кращими: грішник і святий відрізняються одне від одного лише через низку крихітних рішень у наших серцях. Протилежності ніколи не бувають такі близькі, як у царстві Духу: прірва відділяє бідних від багатих, і переступити її можна лише за допомогою зовнішніх обставин і удачі.
9. Насправді злі люди мають більшу здатність до навернення, ніж самовдоволені і самозакохані. Порожнеча душі грішників сама по собі — привід для отримання милосердя Божого. Огида до себе — це початок навернення, бо вона знаменує смерть гордині.
10. Всі інші релігії вимагають бути добрими, щоб прийти до Бога. У християнстві цього немає. Християнство реалістичне: воно починається з того, що якими би ви не були, ви — не той, ким повинні бути. Якби все в світі було досконало добрим, ми б усе одно потребували Бога, бо все добро походить від Бога. Але наявність зла робить цю потребу більш нагальною. Християнство починається з визнання того, що у вашому житті і в світі є щось таке, чого не повинно бути, чого не має існувати, і що могло би бути інакшим, якби не злий вибір.
11. Є два шляхи, якими можна прийти до Бога: через збереження невинності і через її втрату. Деякі прийшли до Бога, тому що були добрі, як Марія, «благодаті повна»; як праведний Йосиф; як Натанаїл, в якому не було лукавства; або як Йоан Хреститель, найбільший чоловік, будь-коли народжений жінкою. Але до Бога прийшли й інші, що були поганими: як геразинський юнак, одержимий бісами; як Магдалина, з чиєї розбещеної душі Господь вигнав сімох бісів; і як злодій, розіп’ятий праворуч від Христа.
12. Припиніть питати, що Бог дасть вам, якщо ви прийдете до Нього, і почніть питати, що ви дасте Богові. Це не така велика жертва, як може здатися, бо, маючи Його, ви матимете все, крім неї.
13. Бог тихим кроком заходить у вашу душу. Бог йде до вас більше, ніж ви йдете до Нього. Кожного разу, коли ви створюєте для Нього канал, Він вливає в нього свій свіжий дар благодаті. І все це робиться без драматизму — у молитві, у Таїнствах, перед вівтарем, у служінні ближнім з любов’ю. Його прихід ніколи не буде таким, яким ви очікуєте, але Він ніколи вас не розчарує. Чим більше ви будете реагувати на Його ніжний тиск, тим більшою буде ваша свобода.
14. Бог ніколи не відмовляє в благодаті тим, хто чесно про неї просить. Він хоче лише, щоб туманна спрага Безмежного, яка спонукала душу шукати свого блага серед низки насолод, тепер перетворилася на прагнення самого Бога. Все, що нам потрібно зробити, — озвучити це прохання: дорогий Господи, просвіти мій розум, щоб побачити Істину, і дай мені сили слідувати нею. Це — молитва, яка ніколи не залишається без відповіді. Немає різниці, чи походить прагнення до Бога, яке ми висловлюємо, від нашої огиди до себе, перенасичення та відчаю, чи ж воно народжується з нашої любові до прекрасного і досконалого. Бог хоче забрати або наші старі кістки, або наші молоді мрії, бо Він любить нас не за те, якими ми є, а за те, якими ми можемо бути завдяки Його благодаті.
Переклад CREDO за: Ал Сміт, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
