Місяць у пеклі під бомбами, 16 днів у дорозі з пекла. «Ридали всі. Обнімали всіх, кого бачили…» Розповідь сім’ї, якій вдалося виїхати до Львова з нищеного росіянами Маріуполя.
Коли все почалося 24 лютого, дома сидіти було неможливо і ми спустилися в підвал. Хоча нам здавалося, що вибухи були зовсім поряд, та потім ми зрозуміли, що вони були ще далеко. Що таке «коли прилітає поруч» — дізналися за кілька днів.
Наше місто опинилося в облозі з п’ятої доби повномасштабного вторгнення. Спочатку російські війська перебили газопостачання, а потім водогін. Ми сиділи без тепла й води у зовсім не пристосованому підвалі. Готували на вогнищі. Мали «чергування по кухні». Це були короткі вилазки на вулицю, бо щойно лунав крик «повітря!», ми чимдуж мчали до підвалу. Ну як мчали — тебе фактично закидало туди ударною хвилею. Коли закінчилися харчі, військові нам дозволили брати в магазинах. Ми розуміли, що це було мародерство, але мусили якось виживати. Так само і в аптеках. Не дозволяли брати тільки алкоголь.
Під нашим будинком був великий підвал. На одному боці десь 70, а на іншому боці десь 120 людей вміщалося. Дітей багато було дуже. І в нас ще була одна вагітна. Підвал був зовсім не пристосований для життя. Холодно було надзвичайно. Ми з дому брали ковдри і хто що міг, щоб зігрійся. Але нам пощастило — в нас був туалет. Це було приміщення молодіжного центру, тому в підвалі був туалет. Збирали дощову воду, сніг, щоб можна було в туалетах змивати. Як відстоїться вода, то посуд мили і руки, бо гігієни ніякої не було. Ми там чорні були, як чорти… Якось прилетіло в дах і влучило в димар, а там сажа як полетіла!.. Ніч. Ми присвітили ліхтариками, позмітали все; зранку вийшли на вулицю — а ми всі в сажі. То як чорти були, руки чорні, одежа чорна… Ми як ходили, так і спали. Боже, а звук який був! Воно прямо над нами як жахнуло. Діти дуже злякалися. Ваня кричить: «Дайте мені свисток!» Ми домовлялися, що свисток має бути завжди поруч, що якщо нас засипле уламками — треба буде свистіти, щоб нас відкопали. Він дуже сильно кричав: «Свисток, свисток!»Ваня наш четвертий, йому 7, старшому Владу — 22, Таї — 15, Софії — 8 і молодшому, Назарчику, — 5. Ми всі переїхали з моєю мамою з перших днів в підвал. Спочатку таким складом були, а потім ще й собаку забрали, до нього дедалі важче було добиратися, щоб годувати. Літало цілодобово, зранку до ночі, і бомби, і ракети, це дуже страшно.
Тільки ми пса забрали, як на другий день до нас у двір прилетіло. Вирва була 40 сантиметрів у діаметрі і вглиб на півтора метри. Вікна повилітали, стіна тріснула, а машина — ніби її хтось зігнув. Чоловік із неї тільки акумулятор дістав; добре, що вцілів, бо від нього телефони заряджали.
Коло нас було щось на зразок скважини, там технічна вода була. Але ми на ній готували і пили її, бо інших варіантів не було. Дітей треба було годувати щодня. Все готували на вогнищі, в нас була куховарка, вона раніше на кораблі працювала. Але це так, 4 секунди після сигналу «повітря» — і ти кидав усе і втікав.
Сигнали давав той, хто перший почув літак або звук ракети. Діти такі були налякані, що не виходили два тижні навіть повітрям подихати. Ні хліба, нічого не було. Млинці смажили, борошно дістали, замішували. Але було так: покладеш млинець — і тікаєш у підвал… Все було так напружено, вже слух був такий загострений, що коли була тиша на хвилин 10 — то вже більше боялись її. Бо не розуміли, звідки очікувати.
17 березня в нас кумів убило. Дев’ять чоловік тоді загинуло. Там одразу убило всіх. Вони в підвал не приходили, бо в них дома погріб був. Ввесь час сиділи в погребі, вилазили тільки поїсти і в туалет. Того дня вони приготували їжу і сіли до столу. І прилетіла авіабомба. Там три будинки з землею зрівняло. З усіх тільки кума жива лишилась, була як решето, але її врятували. Ветеринар зашив. Боже, шив під ліхтариком у підвалі. Світив кожен, чим міг. Воду на вогні гріли, щоб хоч трішки кров змити. Вона вся в осколках була. А в неї, виявилось, ще й печінка пробита була. Вона два тижні блювала жовчю. Коли ми вже потім змогли вирватися — її в Крим завезли і там прооперували. А вона каже: «Навіщо я вижила — ні чоловіка, ні дітей… В неї двоє дівчаток було: 15 і 19 років. І в її куми чоловік і син 12 років тоді загинув. Усіх разом із сусідами вбило. Я коли побачила, як виглядав їхній дім, — не розумію, як їх там знайшли. Розповідали, що її донька дві сходинки не стигла до погреба добігти… Ніхто їх не ховав. У погріб занесли, лінолеумом накрили, і все… В нас і по вулицях трупи тижнями лежали. Такі були обстріли, що неможливо було вийти, щоб хоронити.
Ми ще залишалися в Маріуполі. А потім бачимо, що надії нема. Нас покривають вогнем цілодобово. Наш підвал дрижить. Дітей іконками обкладала і молилась, щоб Бог зберіг. Уночі ніхто не спав, сиділи молилися з іконками та свистками в руках. Коли ми вирішили пробувати прориватись — важко навіть було просто вийти за поріг. Там усе гуде, а ти мусиш вийти. Це було дуже страшно. Я не могла відкрити двері і вийти з дітьми на вулицю. Перед очима був випадок, коли дівчина років 30 вийшла з підвалу, біля неї щось упало і їй повідривало руки. Хлопці вибігли, взялися перев’язувати, щоб зупинити кровотечу… І от, вона жива — а допомогти їй ми нічим не можемо. До лікарні не дістатись і лікувати нічим. Так вона й померла. Її теж поховати ми не змогли. Там узагалі багато мертвих людей на вулицях. Максимум з дороги відсовували, не було змоги ховати. Так виходиш за харчами, переступаєш людей і йдеш, бо мусиш знайти щось дітям.
У нас в підвалі була вагітна жінка, їй народжувати термін був 11 березня — вона народила шостого. Її ми ще якимсь дивом змогли доправити до лікарні, і вона народила в пологовому. А потім тільки її привезли з грудним немовлям у наш підвал знову, як ми дізналися, що 9 березня прилетіло в пологовий. Бог просто дивом врятував цю матір із дитиною! Ми були в самому епіцентрі. Там усе зруйновано. Це район Центральний, трішки нижче драмтеатру. До речі, коли 16 березня на театр кинули бомбу, — ми все чули. Зв’язку не було, ми так і не знаємо, хто там загинув і чи є там родичі. Ні з ким зв’язку не було. Коли чоловік мені сказав, що залишатися вже не можна, я це розуміла, але все одно було дуже страшно виїжджати.
Коли ми виїхали, то потім дізналися, що 21 числа прилетіло в наш дім, не залишило «каменя на камені». Вертатися нам нікуди. Я часом кажу чоловікові: так сильно хочеться додому; а потім згадую — куди їхати?…
Коли ми виїжджали — коридорів ніяких не було. Їхали на свій страх і ризик. Біля нас недалеко завод якраз був, от ми і опинилися в епіцентрі. Ми розуміли, що як залишимось — помремо точно; якщо спробуємо виїхати — є шанс вижити. Перед нами також люди десь почули, що дають коридор, а потім виявилося, що ні. Вони 20 кілометрів пішки йшли до села Мелекіного, потім ще 10 км до виїзду. Нас було 12 людей в одній старій машині. З сумками, собаками. Ми виходимо — бомби падають. Просто перед нашими очима влучило в готель «Спартак». Нам потрібно було виїхати кілька кварталів із цього пекла. Літаки літали кожні 2-3 хвилини. Не було навіть продиху. Наша машина була на газу, а ми заправили її бензином, звідкись злили. Скрізь вибухає, а ми ледь сунемось. Дороги, якою можна їхати, не було. Я в житті ще стільки «Отче наш» не молилась. Дітей від вікон закрили: мама з одного боку, я з іншого. Так і їхали. З телефонів усе повидаляли, щоб жодного фото про війну чи обстріли не було. Жодної зброї… В доньки на телефоні залишилась фотка, де ми на морі, то ми думали, що нас пристрелять. Думали, що там дрон, а то чайка. Хлопців усіх роздягали, шукали татуювання тризуба.
Син куми переїжджав і якесь фото в нього знайшли, то його мало не розстріляли, тицяли автоматом… Просто дивом відпустили. Жінку з дитиною мало не розстріляли через 5-секундне відео. Вони боялися, щоб ці кадри в Росію не потрапили. Ми доїхали до виїзду, далі віддали машину, взяли сумки і кілометрів сім із дітьми на руках і старою матір’ю ми йшли до с. Мелекіного. Було так холодно, що моя мама вже сказала — краще б вона там лишилась. Такий був холодний вітер, різав як ножем. Але ми дійшли. Нас потім підібрали знайомі, довезли до Урзуфа, теж село. Там переночували.
Нам треба було дістатися до Бердянська, потім до Запоріжжя. Зустріли одну гумколону: вивозили тільки жінок і дітей. Кажуть: «Мужики дійдуть 35 км до Бердянська пішки». Я чоловіка покидати не захотіла. Але, за щасливим збігом, нас волонтери підкинули. Бердянськ був уже окупований. Нам дали можливість зупинитися в школі, а ми місяць немиті. 10 днів жили в надії на гуманітарні автобуси. Приходили з сумками на визначене місце і чекали. Ми записуємося, записуємося, а автобуси не пускають. Дуже холодно було. Дуже боялися: скрізь купа військових, а в нас дівчата 15 років. Ніч на заправці ми перебули серед поля, а зранку пішли на кільцеву, на виїзд, щоби хтось нас підібрав. Їхав мікроавтобус вантажний і нас підвезли до Мелітополя.
Приїхали туди — а там така сама історія. Окупований. Нічим не виїхати. Добре, що власник готелю впустив нас пожити безкоштовно, там ми помилися вперше за місяць. Уявляєте, які ми були? Волосся стояло, як у ляльки, навіть заколок не треба було. Там ми намагалися записатись на евакуацію, ходили щодня дізнавались, як можна виїхати. Жінку, яка писала списки, забрали військові. Потім сказали, що списків на евакуацію нема. Я вже плакала… А ще до готелю в’їхали чеченці й питають власника, чи є тут дівчата. Він сказав, що нема. То ми, живучи з чеченцями на одному поверсі, дітей наших ховали…
Потім я згадала, що ми з чоловіком знімалися в проєкті «Хата на тата», і я подзвонила сценаристці. Через неї і відомих людей нам допомогли виїхати. Колона йшла приватна, але там були місця вони забронювали їх. Колона вирішила їхати через Оріхове — це дуже довгий шлях, 13 годин. Але ми не доїхали. Почався обстріл у Пологах. Не доїхали 2 хвилини до блокпосту, як почався обстріл «градами». До останнього блокпосту дорога була замінована, міна на міні. У дітей губи посиніли від страху, коли вони знову побачили вибухи.
Нам треба було розвернутись на вузькій дорозі і не зачепити міни. Кажу дітям: «Не бійтеся», а сама ледь стримую паніку. Я весь час думала: невже ми виїхали з одного пекла, щоб тут на міні підірватися? Але Бог знову зберіг. Коли ми в’їхали на українську територію, то цілували всіх, кого бачили, обіймали всіх, хто де був. Це було таке щастя! Всі ридали. 18 людей, і всі плачуть. Ми цього чекали 16 днів. Відтоді як виїхали з Маріуполя — 16 днів намагалися вирватись, і щоразу глухий кут. Як у лабіринті, і не можемо нічого зробити. Далі евакуаційним поїздом ми добралися до Львова, волонтери нас зустріли та довезли сюди, в «Карітас-Спес».
Це якесь диво. Діти щасливі, радіють, то футбол, то малювання. Їжа тут чудова, намагаються, забезпечили всім необхідним, речі — кому які треба. Беріть, вибирайте кожній дитині. Стільки подарунків нам зробили! Люди такі відкриті, розуміють, що в нас горе, що нам нема куди йти. Щедрі душею, відкриті й нічого не вимагають натомість, тільки кажуть: відпочивайте, відходьте від цього. Гуляйте… Ми вдячні Богу, що сюди потрапили. Тут навіть діти швидко відійшли від стресу. Донька-підліток відходить важче. Хоч вона і оптимістка, але часом заходжу до кімнати, а вона сидіть плаче, каже: «Як згадую про Веронічку — не можу». Вероніка — це її подруга, яка загинула з кумами. Вони з садочка були разом. Все мріяли, ким хто буде після 9 класу… А я їй кажу, що в нас буде все добре, нас Бог від такого врятував — значить, має план на нас. Все буде добре, якщо так Бог розпорядився.
фінансово.
Щиро дякуємо!
