Як розвивався культ поклоніння Євхаристії поза Месою

Для католиків немає речі, більш інтимної та побожної, ніж споживання Євхаристії, Тіла і Крові Господніх, у святому Причасті.

У цьому прекрасному Таїнстві ми переживаємо досвід єднання з Ісусом. Матір-Церква здавна забезпечувала нас побожними практиками, які поширюють цю чудесну подію за межі Літургії. 

Протягом перших 300 років християнства не існувало окремої організованої Євхаристійної адорації поза недільною Месою. Після того, як імператор Константин у 313 році припинив гоніння на християн, почалося активне будівництво храмів. Євхаристія, призначена для хворих, зберігалася у церквах, спочатку — у сакристії, але протягом наступних століть її тримали біля вівтаря або над ним. Хоча на той час це не було обов’язковим, однак така практика заохочувала особисту молитву у присутності Господа, укритого в консекрованій Гостії.

«Адорація поглядом»

У середні віки сформувалася практика, згідно з якою люди рідко приступали до Причастя, так що Церква зрештою зобов’язала католиків причащатися не рідше, ніж один раз на рік. Вівтарі почали будувати далі від пастви, а у деяких церквах між вівтарем і навою були встановлені ширми і балюстради. Це породило явище «адорації поглядом», коли люди вшановували Тіло і Кров Христа не приймаючи, а просто дивлячись на них. Але те, що вони рідко причащалися, не означає, що вони почали менше вірити у реальну присутність Ісуса у Євхаристії. Під час Меси люди приділяли особливу увагу моменту елевації (піднесення) Гостії, а тому приходили заздалегідь, щоб обрати місце, звідки можна буде краще її бачити. Піднесенню почав передувати знайомий нам і сьогодні дзвін дзвоника, який привертав загальну увагу до вівтаря. Звичною нормою було відвідати Месу в одній церкві, а потім піти у наступну, щоб там теж подивитися на Ісуса у Євхаристії. Багато істориків Церкви вважають елевацію під час Меси початком практики виставлення Пресвятих Дарів, тривалої адорації та споглядання Гостії у монстранції.

Урочистість Тіла і Крові Господніх

Урочистість Тіла і Крові Христових сягає корінням ХІІІ століття. Близько 1209 року свята Юліана, черниця з монастиря поблизу бельгійського міста Льєж, мала серію приватних об’явлень, у яких Господь попросив її сприяти створенню особливого свята для вшанування Його присутності у Євхаристії та поклоніння їй. Через 20 років свята Юліана розповіла про них місцевому єпископу Роберту де Торете. Хоча спочатку ця ідея викликала певні вагання, у 1246 році єпископ наказав відзначити свято на території своєї дієцезії. У 1264 році Папа Урбан IV видав буллу, якою звелів поширити свято на всю Вселенську Церкву. Хоча сам він помер до того, як вказівка набула чинності, у 1317 році, під час понтифікату Йоана ХХІІ, урочистість була додана до загального церковного календаря. 

Спочатку Євхаристійна процесія не була обов’язковою частиною урочистості, але незабаром це перетворилося на доконаний факт. Миряни досі рідко приступали до Причастя, і культ адорації Пресвятих Дарів продовжував розвиватися. Тому одним зі способів зробити поклоніння тривалішим стала процесія, у якій миряни і духовенство йшли за єпископом, котрий ніс монстранцію з Тілом Христовим. На початку 1300-х років процесії завершувалися благословенням народу, а до 1600 року Церква видала детальні інструкції стосовно цього благословення, яким і сьогодні зазвичай закінчуються євхаристійні молебни. Ці публічні процесії, у яких Тіло Господнє виносили за межі Дарохранительниці, були передвісниками практики Сорокагодинного поклоніння. 

Сорокагодинне поклоніння

Історія Церкви свідчить, що християни ХІІ століття були серед перших, хто практикував сорокагодинне молитовне чування протягом Великоднього Тридууму. 40 годин — це час, протягом якого Ісус лежав у гробниці. Невідомо, чи виставляли Пресвяті Дари з Дарохранительниці протягом цього часу. Свідчення про практику виставлення Пресвятих Дарів на вівтар для адорації, яку ми знаємо сьогодні, можна простежити до XVI століття. У 1537 році вірні Мілана почали практикувати сорокагодинне поклоніння не тільки під час Тридууму, а й у інші періоди.

Коли адорація у одному храмі закінчувалася, Пресвяті Дари переносили до наступної святині для сорокагодинного поклоніння, а потім до наступної і так далі.

Вторгнення турків до Італії у 1541 році спонукало Папу Павла ІІ видати розпорядження для Міланської архідієцезії, у якому, зокрема, було сказано: «Архієпископ Мілана, на прохання мешканців зазначеного міста, з-поміж інших побожних практик, встановив низку молитов та суплікацій, що ними всі вірні Христу мають щодня та щоночі молитися у присутності Найсвятішого Тіла Господа Нашого в усіх церквах цього міста таким чином, щоб ці молитви та суплікації промовлялися вірними безперервно протягом сорока годин у кожній наступній церкві, щоб умилостивити гнів Божий, викликаний переступами християн, та щоб звести нанівець зусилля та махінації турків, які прагнуть знищення християнського світу».

Ця практика у світлі протестанських повстань швидко поширилася Європою, включно з Римом, де у 1592 році Папа Климент VIII видав декрет Graves et diuturnae, яким наказав безперервно дотримуватися сорокагодинного поклоніння Пресвятим Дарам у церквах Рима. Згодом Папи Климент ХІ (1700-1721) і Климент ХІІ (1730-1740) видали присвячені цій практиці інструкції та рубрики, якими користуються і сьогодні.

Сьогодні найбільш поширена практика — це молитва перед Пресвятими Дарами у Дарохранительниці. Серед знавців церковної історії існує думка, що вона походить із ХІ або ХІІ століття.

Вічна адорація

Безперервна молитва перед Пресвятим Таїнством 24 години на добу існувала в Церкві вже у VI столітті. Тоді її називали «безперервною хвалою» і практикували переважно у монастирях або релігійних громадах. Одне з таких найдавніших відомих місць — це собор в Луго (Іспанія), де безперервна молитва перед Ісусом у Євхаристії тривала понад тисячу років. 

У 1226 році король Франції Людовік VIII запровадив вічне поклоніння у каплиці Святого Хреста в Авіньйоні на знак подяки за успішні зусилля покласти край альбігойській єресі, що відкидала, зокрема, реальну присутність Ісуса в Євхаристії. Мешканці Авіньйона безперервно молилися день і ніч у каплиці Святого Хреста протягом наступних 500 років. Загального поширення ця практика набула у період між XV та XVII століттями. 

Серед відомих католиків ХІХ століття, які активно виступали за поклоніння Євхаристії поза Месою, був святий Петро Юліан Еймар (1811-1869), якого іноді називають апостолом Євхаристії. Він відстоював необхідність вічної адорації і заснував чернече згромадження, присвячене культу й апостольству Євхаристії. Таким чином вічне поклоніння Пресвятим Дарам поширилося на парафії, каплиці й ораторії всього світу.   

Переклад CREDO за: Д. Д. Еммонс, Simply Catholic