12 червня 2022 р. у Вищій духовній семінарії св. Йосифа, що у Львові-Брюховичах, відбулася дещо нетипова для цього місця подія: урочисте Перше Святе Причастя.
У каплиці семінарії, в присутності батьків, семінаристів та нових друзів, уперше прийняли Ісуса до свого серця двоє хлопчиків — Антон і Костянтин. Вони родом із Сєвєродонецька Луганської області, а зараз тимчасово мешкають на території семінарії в Домі паломника бл. Якова Стрепи.
Святу Месу очолив префект семінарії о. Андрій Безкоровайний. Перед Месою він розповів, що очолити цю урочистість його попросив ректор, о. Петро Бжеський, проте головним ініціатором усього, що цьому передувало, та головним організатором самої події є семінарист Любомир Льонда. Він разом зі співбратом Роберто Подольським займалися приготуванням хлопців до їхнього Першого Святого Причастя.
— Наші семінаристи від початку війни допомагали у Домі паломника: приймали та розташовували вимушених переселенців, які рятувалися від війни, допомагали їм у різних справах, організовували дозвілля для дітей у позашкільний час. Так з’явилася ідея — запропонувати батькам приготувати Антона і Костянтина до Святого Причастя. Батьки погодилися, хоча були дещо невпевнені, чи варто. Здається, вони не до кінця розуміли, про що йдеться, тому вирішили теж приходити на катехизи, і зрештою переконалися, що нічого поганого їхніх дітей там не вчать. А самі хлопці поставилися до катехизації з великим ентузіазмом і виявили велике прагнення прийняти Ісуса у Святому Причасті.
Щиро скажу, ми, вихователі, дуже радіємо, що семінаристи самі проявили таку ініціативу і вже зараз на практиці втілюють те, до чого готуються і формуються у стінах семінарії: ведуть людей до Бога. Вони за цих обставин відчули потребу говорити людям про Бога, не посоромилися давати свідчення своєї віри незнайомим людям, які тут опинилися через війну.
Антон і Костянтин — двоюрідні брати, до Львова разом із батьками приїхали майже три місяці тому:
— Сьогодні тільки трохи хвилюємося. А вчора вперше сповідалися, то переживали дуже сильно. Написали собі всі гріхи на листочку, а потім разом із Любомиром ці листки спалили. Ми готувалися до цього дня півтора місяці. Семінаристи Роберто і Любомир нам дуже допомагали.
Хлопців та їхніх батьків прийшли підтримати й розділити радість цього особливого дня не лише семінаристи і священники, але також сусіди з Дому паломника — діти й дорослі.
Мама Костянтина, Альбіна, зізналася, що сприймає усе це як диво і дуже вдячна за підтримку і за людяність, за розуміння та гарне ставлення:
— Ми не знаємо, що у нас вдома, чи є у нас взагалі ще дім. Не маємо зв’язку ні з ким у Сіверськодонецьку. Але дуже сподіваємося, що колись зможемо ще повернутися додому. Сюди ми потрапили, здається, дивом. І ця підтримка, яку ми тут маємо, духовна передусім, дуже нам допомагає зберігати надію. Ми якось із перших днів почали приходити на молитви, а діти не ходили. У них такого бажання не виникало. Але за декілька днів вони передумали і пішли з нами. І знаєте, і саме ставлення до нас та до дітей, і розмови, чуйність і доступні пояснення того, що було нам незрозумілим, — усе це вплинуло, що діти дуже зацікавилися. Ми самі для себе відкрили багато такого, про що раніше і не знали. А сьогодні, у День Причастя, я ніби і хвилювалися трошки, але водночас відчувала полегшення і надію на майбутнє.
Мама Антона, Оксана, теж ділиться враженнями від сьогоднішнього дня і щиро вірить, що це був Божий план, щоби зі всіх прихистків для вимушених переселенців вони опинилися саме тут, у Паломницькому домі бл. Якова:
— Коли ми сюди їхали, то не знали, що на нас тут чекає. Ми взагалі їхали до Львова на декілька днів, ну може — пару тижнів, щоб перечекати і повернутися, щойно це буде можливо. А зараз ситуація в нашому місті насправді страшна. Обстріли почалися ще з першого дня і зараз вже майже все зруйноване. А тут нас дуже радо зустріли, опікуються нами, і семінаристи почали заняття проводити — і з дітьми, і з дорослими. Діти приходили з занять дуже задоволені. Ми бачили, що їм цікаво: у них очі горіли. Вони отримували відповіді на багато своїх запитань завдяки семінаристам. Згодом Любомир запропонував підготувати Антона і Костю до Причастя. Ми погодилися. Діти почали готуватися. На завершення склали символічний іспит. Тоді приступили до Першої Сповіді. І якщо діти більше хвилювалися вчора, то я, чесно зізнаюся, дуже хвилювалася саме сьогодні.
Щиро вдячна всім сусідам із Дому паломника, які прийшли нас підтримати. Вони так радіють за хлопців, вітають їх — це дуже зворушливе. Якось так сталося, що Господь Бог нас сюди привів, і це, мабуть, якийсь Його план. Нам тут дуже добре. Про нас піклуються і нашим дітям нічого не бракує. У них є все, і навіть це чудове свято. Подбали буквально про всі деталі: альби, декорації в каплиці, квіти, пам’ятки з Причастя. Ми дуже вдячні.
Семінарист Любомир Льонда, якому належала ідея підготувати своїх юних друзів до Першого Святого Причастя, сьогодні вже студент 3 курсу. Хлопець походить із Луцької дієцезії. На початку війни він, подібно як інші семінаристи, дуже переймався тим, що, можливо, робить недостатньо для того, щоби пришвидшити перемогу. Але коли до звичайних обов’язків додалися ще й волонтерські, то Любомир зрозумів, що молитва і служіння людям, які втратили домівки через війну, опинилися в чужому місті, розгублені й налякані, — це теж важлива місія.
— Наше знайомство із цими сім’ями — це дія Божого Провидіння, а сьогоднішній день — це свідчення того, що Бог зі всього може видобути добро. Усі семінаристи від початку війни включились у допомогу з розвантажуванням та завантажуванням гуманітарної допомоги, а також допомагали приймати і поселяти вимушених переселенців у Домі паломника. Перший місяць для всіх нас був дуже важким. Але з часом ми почали потроху знайомитися з людьми, особливо з тими, які приходили на Святі Меси чи інші богослужіння. Дехто приводив дітей. Антон і Костя спершу не ходили, але потім якось відгукнулись на наше запрошення прийти і хоча б подивитися. Прийшли — і зацікавилися. А одного разу я подивився, як вони гарно склали руки до молитви під час Святої Меси, як ангелята, і подумав, що було би добре підготувати їх до Святого Причастя. І хто знає, може, ці хлопці розпізнають тут своє покликання до священства! Мені дуже хотілося, щоб ці діти пізнали Бога. Також я хотів показати їм, що хоч війна і забрала від них багато, але Бог натомість може дати щось значно цінніше, щось таке, чого ніхто й ніколи не зможе від них забрати. І, можливо зараз у їхньому житті починається новий етап, значно щасливіший, бо відтепер вони з Богом.
Ми також дуже сподіваємося, що це і для їхніх батьків стане нагодою переосмислити свої стосунки з Богом і вони дозволять Йому діяти у своєму житті. Антон і Костя з такою радістю готувалися до свого Першого Причастя і з таким ентузіазмом сприймали інформацію, яку отримували, що я не перестаю дякувати Богові, що Він мені дав таку можливість — підготувати цих дітей до Першої Сповіді та Причастя. Бог дав мені сили, натхнення і співбратів, які дуже допомагали в усьому. Дякую теж батькам Антона і Кості — за довіру, за дружбу. Вони прекрасні люди, і сподіваюся — у них все буде гаразд.
фінансово.
Щиро дякуємо!
