«Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт 18, 3).
Так говорить Христос у Євангелії від Матея. Проте святий Павло немов суперечить Христу, кажучи: «Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче» (1Кор 13, 11).
Хіба це не приклад того, що євангельська істина суперечить сама собі? Якщо ми слухаємо Христа, чи можемо ми вважати, що святий Павло помиляється? Слухаючи апостола, чи можемо ми припустити, що він не придатний для Небесного Царства? Чи не «дискваліфікував» він сам себе, не прокляв себе цими словами? Звісно, що ні; але якщо ні, то як можна примирити ці явні протиріччя?
Слова Христа й апостола Павла, якщо розглядати їх разом, становлять парадокс, який означає, що очевидні протиріччя вказують на глибоку істину.
Христос говорить бути «як діти», тобто подібними до дітей. Святий Павло говорить про необхідність дорослішання, тобто відмову від дитячої поведінки, інфантильності. Різниця між цими поняттями настільки велика, що вони не можуть перетинатися. Якщо ті, хто як діти, придатні до раю, то інфантильні люди перебувають під загрозою потрапити до пекла.
Читайте також: Три чесноти, яких ми можемо навчитися у дітей
Почнемо з розгляду інфантильності, пекельного викривлення дитинства.
Доріан Ґрей, персонаж Оскара Вайлда, інфантильний. Він не хоче рости. Він хоче, щоб його портрет старів, тоді як він сам залишатиметься молодим. Персонажі оповідання Натаніеля Готорна «Експеримент доктора Гайдеґґера» — інфантильні. Зруйнувавши свої життя безумствами юності, вони знову повторюють свої помилки, коли до них тимчасово повертається молодість. Маючи вибір між тим, щоб розкаятися у помилках або ж повторити їх, вони обирають другий варіант. Це інфантильність. Вони нічого не навчилися в житті. Вони не подорослішали. Вони не покинули «те, що дитяче». Парадоксальна іронія полягає у тому, що інфантильні люди не хочуть бути як діти — вони прагнуть залишатися підлітками. Вони бажають не невинності дитини, а гріховної свіжості та тілесності юнацьких дурниць.
Поміркуйте про різницю між подібністю до дітей згідно зі словами Христа та інфантильністю. Дитяче дозріває, інфантильне просто в’яне. Інфантильні люди жадають залишатися юними; вони прагнуть вічної молодості; вони відчувають спокусу брехати про свій вік. Ті, що подібні до дітей, щасливі дорослішати; вони бажають умиротворення та мудрих плодів досвіду. У цьому сенсі діти — не інфантильні. Вони хочуть подорослішати, і чим швидше, тим краще. П’ятирічній дитині рідко коли буває п’ять років — їй завжди п’ять із чвертю, або з половиною, або майже шість!
Поет Рой Кемпбелл описав інфантильний страх старості або дорослішання як «Peter Panic» (гра слів: Peter Pan — Пітер Пен, персонаж дитячої книжки Джеймса Баррі; panic — паніка). Інфантильні батьки не вміють виховувати дітей. Як вони можуть навчити їх дорослішання, якщо самі його уникають? Скільки мільйонів дітей в епоху «Peter Panic» були приречені на дитинство, де їх виховували підстаркуваті підлітки? Скільки дитячої невинності було принесено в жертву на вівтарі інфантильного невігластва?
Говорячи про «Пітера Пена», варто звернутися до слів, якими Ґілберт Кіт Честертон критикував кульмінацію дитячої класики Джеймса Баррі.
«Дуже тонку проблему поетичної філософії можна представити як проблему Пітера Пена. Він постає як такий собі вічний ельф, дитина, чий вік ніколи не змінюється; але він закохується у нормальну людську дівчинку. Він має вибір: стати нормальним разом із нею чи залишитися безсмертним без неї; і будь-який вибір міг би бути гарним та ефективним. Він міг обрати шлях Бога, сказати, що він любить усіх, але не може жити для когось одного; що він належить не їй, а безлічі ненароджених дітей. Або ж він міг обрати любов, із неминучим результатом любові — втіленням, та його неминучим наслідком — розп’яттям; так, нехай би це “розп’яття” полягало у тому, що він став банківським клерком і постарів. Це була розвилка на дорозі; і навіть у казковій країні не можна ходити двома шляхами водночас. Тому єдиною справжньою вадою сентименталізму у цій казці є компроміс, якого вдається досягнути наприкінці: Пітер Пен залишається вільним назавжди, але раз на рік зустрічається зі своєю подружкою-людиною, що продовжує старіти. Як і більшість практичних компромісів, це — найбільш непрактичний з усіх можливих варіантів».
Оцінка Честертоном «Пітера Пена» веде нас далі, до Середзем’я Толкіна, в якому динаміка між смертністю та безсмертям, або між старінням та вічною молодістю, є аксіомою. Крім зворушливої присутності у сюжеті ельфів, які через своє безсмертя опинилися загнані у страждання «тривалої поразки», увесь «Володар перснів» розповідає про мудрість дорослішання через самопожертву і боротьбу за доброчесне життя у світі, пронизаному злом. Лише завдяки дитячій невинності Фродо та Сем досягли мети; якби вони були інфантильними, то відмовилися би від тягаря Персня й залишилися б у Ширі, щоб розважатися.
Не дивно, що найкращу дитячу літературу пишуть не інфантильні люди, а ті, хто вміють бути як діти. У той час, як діти залишаються відкритими до почуття зачудування, що надихає класиків дитячої літератури, інфантили занурюються у гріх цинізму, який засліплює їх, заважаючи сприймати любов і красу реальності. Оскар Вайлд описав циніка як людину, яка знає ціну всьому і не бачить цінності ні в чому. Він також писав, що всі ми сидимо в стічній канаві, але деякі з нас дивляться на зірки. Засліплений колодою у власному оці, інфантильний цинік бачить в очах інших лише порошинки, а не мерехтіння зірок, які у них відбиваються. Він не може прочинити уявні двері у казкову країну.
Зрештою, як відомо тим, хто проводив час у чарівній країні, потрапити у казку набагато легше, ніж верблюду увійти у вушко голки. Це так само просто, як дорослому подивитися на світ очима дитини. Звісно, для цього треба стати маленьким; потрібно також просити про благодать, щоб стати смиренним. Так, певна річ, це магія, але магія — це просто, якщо подружитися з Чарівником.
Переклад CREDO за: Джозеф Пірс, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
