Батьки «болять всередині».
Є таке кліше — «невигойна рана». Це про них.
Ми «кидаємося» батьками, «розтринькуємо» їх, витрачаємо легко, як ту казкову монету, що завжди повертається до свого власника.
Ми знаємо, що завжди можемо ними володіти, тасувати їх у колоді своїх казкових і фантастичних інтересів.
У нас завжди є важливіші «козирі»: друзі-подруги, романи-пристрасті, компанії та інші нагальні справи.
Батьки неохайно старіють, сивіють, не відповідають нашим ритмам, відстають і не наздоганяють нас.
Ми щедрі, але не з ними.
Ми ласкаві, але не на їхню адресу.
Ми ніжні, але наші поцілунки – не для них…
Тому
що
всередині себе ми знаємо точно, що не може бути так, щоб їх не стало.
Батьки — це люди, які будуть завжди! Буркотливі, набридливі, уїдливі, до всього чіпляються, кожну копійку рахують…
А потім настає День, Який Забирає.
І вже нема з ким перелаятися, і нема кому за щось допікати, і нема кому сказати — вже нікому нічого не скажеш.
І ми, отетерілі від того, що настала тиша і вічне мовчання у відповідь, намагаємося усвідомити, а як же це воно так, а хіба, а чому, а де ж ми були, а що ж тепер.
Але смерті байдуже до наших криків і прохань помилувати.
Настає новий день, заповнює небо хмарами, які відпливають у далечінь.
А ми вже все зрозуміли.
І лиш одне заважає.
Що пізно…
Марина Юшкевич,
магістр соціальної роботи, Беер-Шева, Ізраїль
Переклад CREDO з дозволу автора