«Мій син наклав на себе руки… Я досі не можу цього зрозуміти. Чому Бог допустив це?.. Я ходжу на його могилу і думаю, чи маю право молитися до Бога про вічне життя для сина-самогубці?» — написала мати в листі до священника.
«Мій син наклав на себе руки. Ця трагедія сталася понад рік тому, а я й досі не можу цього зрозуміти. Чому Бог допустив це? Чому моя дитина прийняла таке рішення? І найгірше для мене запитання: ”Що я як мати зробила не так, що мій син вирішив покінчити з життям?Чому не поділився зі мною своїми проблемами?” Ми навіть не знаємо, чому він це зробив. Він жив у нормальній сім’ї, досить добре навчався, з того, що я знаю, — не переживав великих любовних драм. Чи знаєте Ви, отче, що означає для матері дізнатися, що її син покінчив із життям, стрибнувши з хмарочосу?Я ходжу на його могилу і думаю, чи маю я право просити Бога про вічне життя для сина-самогубці?Коли я чую, що раніше таких людей ховали в окремих місцях на цвинтарі, то мене ще більше огортає страх. Ви навіть не уявляєте, як важливо було для мене, що, попри його вчинок, мого сина поховали по-католицьки, а люди приймали Святе Причастя за спасіння його душі. Будь ласка, втіште мене і дайте надію, що мій син може бути в Небі».
Христина.
Ось що відповів священник.
Люба пані Христино, дякую Вам за лист і гаряче молюся, щоб Бог зцілив усі рани Вашого серця. Я розумію, що для цього потрібно багато часу, бо рана дуже глибока, — але для Бога немає нічого неможливого. Ваш лист спонукав мене поговорити про цю проблему зі студентами. Колись, на наших «Вечорах для тих, хто сумнівається», ми обговорювали можливість спасіння для самогубців. Ця проблема актуальна також і в нашому середовищі. Коли я був студентським душпастирем, то кілька разів відправляв у гуртожитках Месу за студентів, що покінчили життя самогубством. Це велика таємниця. Адже ці молоді люди поступили до коледжу, були досить зрілими й не дурними; але все одно щось сталося, щось в них перегоріло, вони не витримали — і наважилися на цей страшний учинок. Мабуть, усі ми перед лицем таких подій ставимо собі тисячі запитань, починаючи від «чому?» Але не можна на них затримуватися. Треба жити далі, вірячи: все стається для чогось! Колись мати молодого наркомана, що помирав, розповіла мені: великим проривом у цій ситуації стало для неї те, що вона перестала запитувати «чому?» і почала запитувати «для кого?» Мабуть, і такі запитання — важкі; але, якщо за ними стоїть віра, що це комусь було потрібне, то людина починає звільнятися від почуття провини й використовує свій важкий досвід, щоб допомагати іншим. Ця мама наркомана, який уже відійшов із цього світу, сьогодні допомагає іншим молодим людям не стати наркоманами; супроводжує батьків, які переживають у своїй сім’ї драму залежності. Після цих важких переживань, попри внутрішній бунт, пора почати жити для інших і служити їм своїм болісним досвідом.
Якщо йдеться про спасіння душ самогубців, то про їхню посмертну долю точно знає лише Бог, а ми віримо, що вони також занурені в Боже милосердя. Зрозуміло, що наша невпевненість і страх, чи будуть вони спасенні, викликає в нас потребу молитви. Тому важливо молитися за самогубців, просячи Бога про дар Неба для них.
Про це можна молитися, адже Церква ніколи нікого не засуджує, бо знає, що це — таємниця між Богом і конкретною людиною. Я також радий, що минули часи, коли самогубців ховали на неосвяченій частині цвинтаря. Сьогодні ми знаємо: кожний, хто накладає на себе руки, перебуває у такому психічному стані, що важко запідозрити — його дії були повністю свідомими і добровільними. Болісна хвороба душі та психіки, швидше за все, позбавляє самогубців чіткого бачення ситуації та не дозволяє дистанціюватися від своїх проблем. Тому, якщо така трагедія вже сталася, я без зайвих вагань старався брати участь у похоронах молодого самогубці й ще більше відчував обов’язок молитися про вічне життя для нього. Нехай Ваш син і всі інші, хто так пішов із життя, спочивають у мирі.