«Бенедикте, вірний друже Нареченого, нехай твоя радість буде досконалою, коли чутимеш Його голос остаточно і назавжди» — цими словами Папа Франциск закінчив свою проповідь під час жалобної Святої Меси за душу померлого папи-сеньйора.
5 січня 2023 р. Франциск очолив на площі св. Петра у Ватикані Святу Месу з нагоди похорону свого попередника, Бенедикта XVI. Текст його проповіді надає Vatican News.
«Отче, в Твої руки віддаю Мого духа» (Лк 23,46). Це останні слова, сказані Господом на хресті; можемо сказати — Його останній подих, здатний підтвердити те, чим було позначене все Його життя: постійне віддання себе в руки свого Отця. Руки прощення і співчуття, оздоровлення та милосердя, руки помазання й благословення, які спонукали Його віддати себе також в руки своїх братів. Господь, відкритий на історії, які зустрічав на своїй дорозі, піддався гравіюванню Божою волею, беручи на себе всі наслідки й труднощі Євангелія, аж до того, щоб побачити свої руки пробитими задля любові: «Поглянь на Мої руки», — каже Він до Томи (див. Йн 20,27), а також до кожного з нас. Поглянь на Мої руки — пробиті руки, які простягаються назустріч і не перестають жертвуватися, щоб ми пізнали любов, яку Бог має до нас, та увірували в неї (пор. 1 Йн 4,16)[1].
«Отче, в Твої руки віддаю Мого духа» — це заохочення та програма життя, що надихає і прагне формувати, немов гончар (пор. Іс 29,16), серце пастиря, аж доки в ньому не пульсуватимуть ті самі почуття, що й у Христі Ісусі (пор. Флп 2,5). Вдячне посвячення себе служінню Господеві та Його народові, що випливає з прийняття повністю безкорисливого дару: «Ти належиш мені… ти належиш їм», — шепоче Господь; «ти перебуваєш під покровом Моїх долонь, під захистом Мого серця. Перебувай у пригорщах Моїх рук і віддай мені твої руки».[2] Це Боже сходження та Його близькість, спроможна вкластися в слабкі руки Його учнів, щоб живили Його люд і разом із Ним казали: прийміть і їжте, прийміть і пийте, це Моє Тіло, що приноситься у жертву за вас (пор. Лк 22,19). Цілковите synkatabasis Бога [«сходження вниз разом із», термін, яким позначається входження Бога в глибини людської природи, аж до прийняття людських почуттів. — Прим. ред.].
Молитовне посвячення, яке мовчазно формується та вдосконалюється на роздоріжжях і суперечностях, що їх пастир повинен долати (пор. 1 Пт 1,6‑7), і сповнене довіри доручення пасти стадо (пор. Йн 21,17). Як Учитель, він несе на собі втому заступництва та виснаження помазання задля свого народу, особливо там, де доброта повинна боротися, а братія бачить загрозу своїй гідності (пор. Єв 5,7-9). У цій зустрічі заступництва Господь породжує лагідність, спроможну зрозуміти, прийняти, надіятися та підноситися понад нерозуміння, яке це може викликати. Невидима і невловима плідність, яка народжується з усвідомлення того, в які руки вкладено довіру (пор. 2 Тим 1,12). Молитовна й адораційна довіра, спроможна інтерпретувати дії пастиря та пристосовувати його серце та його рішення до Божих часів (пор. Йн 21,18): «Пасти означає любити, а любити означає також бути готовими страждати. Любити означає: давати вівцям справжнє добро, поживу Божої істини, Божого слова, поживу Його присутності».[3]
Це також посвячення, підтримуване розрадою Святого Духа, який завжди випереджує його в місії: у захопливому старанні переказувати красу та радість Євангелія (пор. Gaudete et exsultate, 57), у плідному свідченні тих, хто, як Марія, різними способами залишаються біля підніжжя хреста, в цьому болісному, але міцному мирі, який не атакує і не підпорядковує; і в надії, впертій, але терпеливій, на те, що Господь сповнить свою обітницю, як обіцяв нашим батькам і своєму потомству навіки (пор. Лк 1,54‑55).
Також і ми, міцно поєднані з останніми словами Господа та свідченням, яким було позначене Його життя, хочемо як церковна спільнота йти Його слідами та ввірити нашого брата в руки Отця: нехай же ці руки милосердя зустрінуть його світильник палаючим, із єлеєм Євангелія, яке він поширював і свідчив протягом свого життя (пор. Мт 25,6‑7).
Святий Григорій Великий наприкінці «Книги пастирських правил» заохочував і напоумляв приятеля надати йому такий духовний супровід: «Серед бур мого життя мене втішає уповання на те, що ти підтримуватимеш мене на плаву колодою своєї молитви, а якщо тягар моїх провин придавить і принизить мене, ти підтримаєш мене своїми заслугами та підведеш». Це — усвідомлення пастирем того, що він не може сам нести те, чого справді ніколи не зміг би витримати сам, а тому вміє ввірятися молитві та піклуванню народу, який йому був ввірений.[4] Це вірний Божий люд, згуртувавшись, супроводжує та ввіряє життя того, хто був його пастирем. Немов євангельські жінки при гробі, ми прибули сюди з пахощами вдячності та єлеєм надії, щоби ще раз виявити йому любов, яка не втрачається; хочемо зробити це з тим же помазанням, із тією ж мудрістю, делікатністю й жертовністю, якими він зумів обдаровувати нас протягом свого життя. Хочемо сказати разом: «Отче, в Твої руки віддаємо його духа».
Бенедикте, вірний дружбо Нареченого, нехай же твоя радість буде досконалою, коли остаточно й навіки почуєш Його голос!
[1] Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 1.
[2] Пор. Бенедикт XVI, Проповідь на Месі мира, 13 квітня 2006.
[3]Бенедикт XVI, Проповідь під час Святої Меси з нагоди початку понтифікату, 24 квітня 2005.
[4] Пор там само.
фінансово.
Щиро дякуємо!
