Три питання про екскомуніку

Більшість католиків знають, що екскомуніка, тобто відлучення від Церкви, з давніх часів відігравала важливу роль у церковному житті. 

Багато хто також упевнений, що ця контроверсійна процедура після Другого Ватиканського собору залишилася лише у підручниках з історії. Але це припущення хибне.

Відлучення від Церкви залишається важливою частиною канонічного права. Насправді є ознаки того, що у наступні роки воно відіграватиме більшу роль у церковному житті, ніж ми звикли бачити. Щоб зрозуміти чому, давайте розглянемо три ключових питання, які часто виникають щодо екскомуніки.

— Чи це найсуворіше покарання, яке може застосувати Церква, чи ж «лікарський засіб», призначений для особистого покаяння та навернення?

— Чи накладається екскомуніка у відповідь на певні серйозні порушення канонічного права, чи це наслідок смертних гріхів, визначених моральною теологією?

— Чи є встановлений список учинків, за які слід відлучати від Церкви, чи кожен єпископ або священник має право сформулювати свій власний?

Відповіді на ці питання допоможуть нам краще зрозуміти, що означає відлучення сьогодні, і що воно може означати завтра. Давайте подивимося, як саме.

Лікарський засіб

Слід визнати, що перше питання здається підступним. Відповідь на нього полягає у тому, що екскомуніка є і тим й іншим. Але оскільки люди часто хибно розуміють подвійний характер відлучення від Церкви, про це варто поговорити докладніше. 

З одного боку, кожен відлучений від Церкви розриває узи сопричастя, які повинні пов’язувати кожного вірного зі спільнотою вірних. Екскомуніка блокує право людини на отримання Таїнств і сакраменталій, а також забороняє їй виконувати керівну роль у Церкві. Незважаючи на браваду, з якою деякі екскомуніковані особи висловлюють свою зневагу до покарання, у таких наслідках немає нічого приємного, і екскомуніковані люди це знають. Історія це теж знає.

У той самий час Католицька Церква чітко дає зрозуміти, що відлучення від Церкви має явну мету спонукати людину припинити поведінку, яка призвела до екскомуніки. Іншими словами, Церква настільки ж ненавидить накладати екскомуніку, як і прагне її скасувати. Справді, як тільки екскомунікована особа змінює своє рішення (що у канонічному праві називається «відмовою від контумації»), вона має право на швидке примирення з Церквою та повернення до участі в її сакраментальному житті.

Чому б і ні? Відлучення виконало свою мету; повернуло заблукану вівцю назад до кошари. Якщо хтось тривалий час перебуває у стані екскомуніки, будьте певні, це тому, що він, на жаль, цього хоче, а не тому, що церковні чиновники такі мстиві.

Порушення закону чи аморальність?

Питання, чи розглядати екскомуніку як покарання за порушення канонічного права, чи ж як наслідок аморальної поведінки, не складне, воно просто важке. Це тому, що відлучення діє саме там, де закон і мораль вступають у найближчий контакт.

Загальним принципом є те, що не кожна аморальна дія може або навіть повинна вважатися злочином. Тому, незважаючи на деякі дивні випадки, які можна знайти на пожовклих сторінках історії Церкви, сьогодні екскомуніку накладають лише за дії, які, по-перше, самі по собі є серйозно гріховними, а по-друге, не можуть бути належним чином розглянуті іншим способом.

Перш ніж буде накладене канонічне покарання екскомуніки, має бути ясно, що особа порушила важливі моральні та доктринальні цінності. Це пояснює, чому сьогодні ми зазвичай чуємо про відлучення лише у зв’язку з серйозними суспільними проблемами, такими як, скажімо, єресь, аборти чи фальшиві Таїнства.

Незважаючи на це, окрім серйозної гріховності самого вчинку як такого, правопорушення також має бути таким, на яке Церква не бачить іншої адекватної відповіді, окрім канонічної кари.

Таким чином, хоча, наприклад, розкрадання церковного майна чи перелюб є серйозними порушеннями (і потребують негайного Таїнства сповіді), Церква має інші способи публічно відповісти на них. Наприклад, вона може звернутися до цивільних органів у справі про розтрату або повторити церковне вчення про подружню мораль і перелюб. Вона не вдається одразу до покарання через екскомуніку, коли стикається з такими серйозними порушеннями. Це має сенс.

Проте деякі люди вказують на відсутність відлучення від Церкви за, скажімо, сексуальне насильство духовенства над дітьми, і роблять висновок, що Церква не сприймає такі злочини серйозно. Це несправедливі звинувачення.

Якщо Церква вважає, що найефективнішою відповіддю на ці злочини є екскомуніка, вона зробить необхідні кроки, щоб її накласти. Але якщо виглядає так, що є інші способи з ними впоратися, вона спробує спершу звернутися до них.

Досвід тут, як завжди, є хорошим орієнтиром, і, звичайно, перелік злочинів, за які належить накласти екскомуніку, з часом змінювався і може змінюватися надалі. Це підводить нас до відповіді на наше останнє питання.

Основний список?

Протягом першого десятиліття після того, як чинний Кодекс Канонічного Права набув чинності, відповідь на наше останнє питання була досить чіткою: усі причини для екскомуніки перераховані у Кодексі Канонічного Права. Слід зауважити, що це був доволі короткий список.

Але починаючи з 1990-х років кілька дієцезіальних єпископів почали звертатися до екскомуніки як одного зі способів, з-поміж іншого, відповісти на те, що вони вважали серйозною образою віри у своїх дієцезіях.

Папа Йоан Павло II запровадив спеціальну екскомуніку поза Кодексом канонічного права щодо тих, хто порушив би таємницю папського конклаву. Протягом останніх кількох років Конгрегація віровчення використовувала свої повноваження, щоб застосувати екскомуніку в деяких випадках спроб «висвячення» жінок, навіть незважаючи на те, що таке покарання за симуляцію Таїнства священства прямо не міститься у Кодексі 1983 року.

Звичайно, ми бачимо, що ці нововведення були запроваджені лише особами найвищого рівня дієцезіяльного чи вселенського уряду Церкви. Таким чином, якщо ми чуємо про парафіяльного священика, який погрожує чи накладає екскомуніку на свій власний розсуд, це не має так бути.

Ба навіть більше, хоча ці приклади здаються нечисленними, їх достатньо, щоб вказати, що екскомуніка — це інституція, яка постійно розвивається, а отже може і буде використана у відповідь на більш серйозні загрози вченню, життю та місії Церкви.

Переклад CREDO за: Едвард Пітерс, доктор канонічного права, Simply Catholic