Сестра Смерть, без якої неможливо зустрітися з Богом

Люди постійно вмирають. Ще рік тому ми звикали, що коронавірус забирає знайомих. А тепер уже звично читати звіт після кожного «прильоту» — скільки загиблих, скільки поранених…

Смерть причаїлася і готова будь-якої миті забрати кого завгодно. Святий Франциск з Ассізі називав смерть сестрою, бо тільки з її допомогою можлива зустріч із Богом. Він помирав повільно, у колі братів, встиг поламати хліб і роздати всім. Повільне приготування до смерті не виглядає таким уже страшним. Людина хворіє, потроху її полишають сили. Потім вона стає лежачою і потребує догляду. Надходить момент важкого дихання, задумливого погляду. Очі стають «скляними» і тіло поволі холоне. Так вмирали майже всі українці — до 24 лютого.

Нині смерть стає раптовою від поранень, несподіваною — під завалами, наглою — не відповідає віку і наявності хвороби. Попри заборони «постити жорстокий контент» фейсбук повний смерті в усіх її проявах. Загиблі лежать на вулицях та між руїнами будинків. Земля вкрита масовими похованнями. А скільки ще смертей не опубліковано та не виявлено… Але й відсутність соціальних мереж не рятує від уяви, яка створює картинки під впливом новин.

Коли стається чергова трагедія — приходить усвідомлення того, що я ще жива; цього разу зустріч з Богом не відбулася. Колись, до 24 лютого, люди жили, неначе вони вже у вічності. Десь там іноді виникала думка про смерть, коли приїздили на похорон родича, помирав хтось значущий і близький. Багатьом із нас смерть асоціювалася з гарячими голубцями, коливом, посипанням жменькою землі на труну.

Смерть — те, що руйнує наші плани. Війна змінює плани: примушує до переїздів, призводить до хвороб і каліцтв, порушує спокій, залишає в пам’яті жахливі спогади. А смерть є причиною горя для знайомих та рідних покійного. Людина, що вже не живе, залишає по собі таємницю і спогади.

Від чого страждають люди в очікуванні на смерть? Від того, що їхні плани не здійсняться; що вони не побачать більше близьких; що доведеться терпіти біль невизначений проміжок часу; від несправедливості відібраного життя… Було б чудово, якби можна було відродитись, як у комп’ютерній грі, і почати проходити рівень заново! Однак життя — це гра без можливості відродження. Психологи-екзистенціалісти вчать, що завдяки усвідомленню скінченності свого життя людина здатна цінувати кожну його мить. Смерть вчить відповідальності, значимості, вчить цінувати момент. Я спостерігаю, що стаю більш справжньою, потрапивши у пастку війни. Менше оцінюю, менше критикую, але більше прощаю та забуваю недоліки інших. Часу немає на несуттєве. Відлік до зустрічі з сестрою Смертю прискорився. Було би добре в першу чергу перед лицем смерті пам’ятати лише про зустріч із Богом, як це робив Франциск з Ассізі.