Перефразовуючи Оскара Вайлда, літургійне життя Церкви часто наслідує мистецтво, надивовижу відповідаючи певному моменту.
Це, безперечно, було так у понеділок третього тижня Великого Посту — у день, коли Літургія Слова запрошує нас поміркувати над гординею, найбільшим з усіх смертних гріхів, на прикладі історії Наамана, сирійського полководця, та конфлікту Ісуса з Його співбратами-назарянами.
Цьогоріч це був день одразу після заключного засідання німецького «синодального шляху». І хоча на те, чому інституційний німецький католицизм провалюється у відступництво і може зіскочити зі скелі аж до розколу, є багато причин, гординя — це одна з них.
Нааман шукає ліків від своєї прокази у «Божого чоловіка», Єлисея, наступника Іллі як пророка Ізраїлю (2Цар 5). Сирієць готовий здійснити довгий і важкий шлях, щоб отримати те, чого він прагне. Він готовий винагородити пророка за лікування золотом і сріблом. Але коли Єлисей наказує йому сім разів омитися в Йордані, Нааман відмовляється. Чому цей нікчемний ізраїльський потік повинен мати більшу цілющу силу, ніж великі ріки Дамаска? Розлючений, він хотів повернутися додому, але слуги ублагали його скупатися в Йордані, кажучи: «Коли б тобі, батеньку, пророк наказав зробити щось важке, хіба ти не зробив би? Оскільки ж більш, коли він тобі сказав: Викупайся, і будеш чистий» (2Цар 5, 13).
Нааман омивається, як наказав Єлисей, отримує зцілення, а потім проголошує: «Тепер я зрозумів, що нема Бога на всій землі, тільки в Ізраїлі» (2Цар 5, 15). Гордість Наамана була перешкодою для його зцілення і, зрештою, для його віри в єдиного істинного Бога.
Євангельське читання пропонує паралель до історії Єлисея і Наамана з Нового Завіту. Спочатку на суботній службі у синагозі свого рідного міста Ісус узяв книгу пророка Ісаї, прочитав про того, хто прийшов «оповістити рік Господній сприятливий», проголосив, що «сьогодні збулось це писання у вухах ваших» і завоював похвалу тих, що «свідчили про Нього і чудувалися словам ласки, які линули з уст Його» (Лк 4, 20-22).
Однак атмосфера швидко змінюється, і подальша історія демонструє інше обличчя назарян. У своїй гордині вони починають дивуватися цьому «вискочці». Хіба він не син Йосифа-теслі? Ким він себе вважає? Що це за Месія такий? Ні, ми очікували когось іншого і кращого! Врешті-решт назаряни «наповнилися гніву і, вставши, вигнали Його геть за місто і повели Його на край гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його додолу», але Ісус, «пройшовши серед них, пішов далі» (Лк 4, 28-30).
Гординя знову стала перешкодою до віри. Ми, назаряни, краще знаємо, якого Месію мав послати Бог — так само, як Адам і Єва у своїй гордині думали, що краще за Бога знають добро і зло, виявивши зарозумілість, яка стала причиною їхнього вигнання з раю.
Коли члени німецького «синодального шляху» заявляють, що краще за Бога знають, що треба для праведного, щасливого життя і остаточного блаженства, — власне, саме це зробив «синодальний шлях», відкинувши біблійну антропологію Книги Буття й підтримавши ґендерну ідеологію та порядок денний ЛГБТК, — вони поводяться як Адам і Єва, Нааман до свого навернення і назаряни. Коли німецький «синодальний шлях» ухвалює своєрідну парламентську систему управління Церквою всупереч порядку, який сам Христос встановив для своєї Церкви, він робить саме те, що й кожен гордий грішник, від Адама і Єви до прокаженого Наамана та презирливих назареїв: відкидає Божественне Одкровення. Така дивовижна і майстерна симетрія тих читань понеділка ІІІ тижня Великого Посту, що пролунали одразу після завершення німецького «синодального шляху», який деконструював католицизм в ім’я нібито вищої культури сучасності.
Через кілька місяців після того, як у 1993 році Йоан Павло ІІ видав свою енцикліку про реформу католицького морального богослов’я «Veritatis Splendor», німецькі богослови опублікували книгу коментарів до цього тексту — усі вони були негативними. У передмові редактор написав, що ця книга була видана, бо Німеччина несе особливу відповідальність за теологію в Католицькій Церкві. Дуже хотілося спитати: «Хто це сказав? Коли відбулися вибори, на яких це вирішили?»
Саме ця гординя спонукала багатьох німецьких богословів дивитися на геніального Йоана Павла ІІ як на домодерного, реакційного слов’янина, який не відповідав їхнім високоосвіченим стандартам. Ця ж гординя сьогодні пронизала і повністю розклала німецький «синодальний шлях».
Читайте також: Джордж Вайґель: німецький «синодальний шлях» — це відступництво, а не розкол
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, National Catholic Register
Фото: CNS/KNA/Julia Steinbrecht
фінансово.
Щиро дякуємо!
