Доктор Луція Марек із Краківського інституту національної пам’яті (IPN) каже, що автори, які висвітлювали роль кардинала Войтили (зокрема, Марцін Гутовський у своєму фільмі та Екке Овербек у книжці), не наближають нас до правди.
«Дослідження, які я, як історик, проводжу над тими ж самим джерелами, приводять до інших висновків, — зазначає науковиця. — З відомих мені документів випливає, що кардинал Войтила реагував, щойно отримував інформацію про зловживання щодо неповнолітніх з боку священників», — додає вона і наводить багато невідомих, не публікованих досі фактів.
Дослідниця пояснює: те, що написали згадані автори, — неісторична інтерпретація і неісторична оцінка джерел колишніх Міністерства громадської безпеки (UB) та Служби безпеки (SB), які є в розпорядженні Інституту національної пам’яті.
Ось повний текст інтерв’ю з доктором Луцією Марек.
— Як Ви — як історик і дослідниця епохи — оцінюєте репортаж Марціна Гутовського та книжку Овербека? Як можна охарактеризувати методологію дослідження цих авторів?
— Як репортаж «Францисканська, 3», так і книжку «Maxima culpa. Йоан Павло ІІ знав» не можна назвати достовірними. Це не ті твори, де автори намагаються об’єктивно проаналізувати й оцінити матеріали, до яких вони мали доступ. Вони не досліджують їх критично, враховуючи специфіку цих джерел і зіставляючи їх з іншими матеріалами, хоча б ширше — із джерелами того ж походження або іншими документами, що були створені комуністичним апаратом безпеки. Дослідження Марціна Гутовського та Екке Овербека не відповідають ні дослідницькому історичному практикуму, ні надійним журналістським методам. Це неісторична інтерпретація та неісторична оцінка джерел колишніх UB та SB, які є в розпорядженні Інституту національної пам’яті.
— Чому це «неісторична оцінка»?
— Тому що поведінка і рішення людей того часу, зокрема, кардинала Войтили, оцінюються з перспективи сьогоднішнього стану знань, без урахування реалій того часу. Автори також не беруть до уваги ширший історичний контекст, тобто тогочасну суспільну свідомість, і особливо — ситуацію Церкви в тоталітарній державі. Крім того, і в Гутовського, і в Овербека бачимо ненадійний підхід до доступної їм документації. Документи, які вони аналізували, розглядалися вибірково. З них бралася лише та інформація і ті фрагменти, що певною мірою відповідають тезі, яку намагаються довести автори, — або тез, як в Овербека; вони неправильно і некомпетентно інтерпретовані.
— Тобто від самого початку в їхніх дослідженнях закладено тезу, нібито кардинал Войтила приховував злочини священників?
— Спочатку автори ставлять деякі дослідницькі питання, але згодом, мірою ознайомлення з історичним матеріалом, відмовляються від цього. Так наративи Гутовського та Овербека, спосіб інтерпретації та надінтерпретації і вибіркове користування документами створюють відчуття, що автори керуються згаданою тезою. Я спостерігаю однобічний напрямок поставлених запитань і дуже однобічну інтерпретацію джерел.
Унаслідок такого підходу ці дослідження не можна назвати надійними. А тим часом журналістські методи, хоча вони й не суто наукові, мають багато спільного з методами історика. Журналіст так само критично має підходити до наявних джерел, зіставляти їх з іншими, має поставити щодо них багато запитань та постаратися знайти на них відповіді. Все це необхідно, щоб дійти до правди.
— Наскільки фільм і книжка наближають нас до правди про дії Кароля Войтили, коли він був Краківським митрополитом, щодо священників, які вчинили педофільські дії? Чи, можливо, віддаляють?
— Я впевнена, що і фільм Гутовського, і книжка Овербека не наближають нас до правди. Дослідження, які я проводжу над тими самими джерелами, приводять до зовсім інших висновків. А саме, з них випливає, що кардинал Войтила реагував — і швидко, — як тільки отримав інформацію про зловживання священників. Такі однозначні висновки дає аналіз матеріалу — того самого, до якого мали доступ журналісти, — щодо о. Юзефа Лоранца та о. Євгеніуша Сургента. Таких висновків також дійшли Томаш Кшижак і Пьотр Літка — журналісти, які раніше описали справи цих двох священників.
— Погляньмо ближче на факти…
— Отець Юзеф Лоранц був священником Краківської архідієцезії. Кардинал Войтила дізнався про його негідну поведінку 2 березня 1970 р. Священник розпусно поводився з дівчатами, які приходили на уроки релігії до каплиці, що в Мутному. За два дні до того, 28 лютого, ця інформація потрапила до безпосереднього керівника о. Лоранца, настоятеля парафії Єлесьна, о. Фелікса Юри, на території якої працював священник. До настоятеля прийшли матері з дівчатами й розповіли йому про поведінку священника.
Настоятель уважно поставився до повідомлення матерів і наодинці поговорив із дівчатами. На підставі цих розмов він дійшов висновку, що матері казали правду. Настоятель також викликав на розмову о. Лоранца, який у присутності матерів зізнався і розкаявся у вчиненому. Наступного дня о. Юра поїхав до декана, розмовляв із ним і якнайшвидше домовився про розмови в Краківській курії. А оскільки 1 березня була неділя, то настоятель приїхав до курії у понеділок, 2 березня. До курії також викликали о. Лоранца. Отже, бачимо тут послідовність негайних дій.
У Кракові в розмові з кардиналом Войтилою настоятель, о. Юра, насамперед повідомив про події. З реакції о. Юри видно, що кардинал Войтила, вражений почутим, спочатку сумнівався, чи міг о. Лоранц зайти так далеко. Кардинал викликав священника до кабінету і в розмові з ним переконався, що звинувачення правдиві. Рішення кардинала Войтили було негайним: він заборонив о. Лоранцу повертатися в парафію, звелів йому їхати до своїх рідних та очікувати там на подальше рішення. Ще того ж тижня ієрарх повідомив настоятелю парафії про своє рішення накласти на вікарія суспензу. Це означало заборону здійснювати будь-яку священницьку діяльність і, звісно, проводити катехизацію. Якого числа було ухвалене це рішення, точно не відомо; але можна точно сказати, що це сталося перед від’їздом кардинала Войтили до Рима — тобто до 7 березня. В парафію у Єлесьні ця інформація надійшла 10 березня. Кардинал Войтила також наказав о. Лоранцу поїхати до цистерціанського монастиря у Могилі й там очікувати на результати розслідування, яке проводила Церква.
Про поведінку о. Лоранца також дізналася місцева партійна влада, яка 3 березня повідомила Службу безпеки, а та, своєю чергою, розпочала перевірку. На місці допитували директора школи в Єлесні, матерів дівчат і настоятелі парафії. На підставі зібраних даних 12 березня прокурор підписав рішення відкрити слідство. За результатами подальших дій, зокрема, допитів свідків, прокурор пред’явив підозрюваному звинувачення і вирішив обрати щодо нього запобіжний захід у вигляді тимчасового арешту. Отця Лоранца затримали 18 березня на території монастиря в Могилі.
Треба наголосити, що жодного разу під час розслідування цієї справи ті, хто проводив оперативно-слідчі дії і з боку Служби безпеки, і з боку прокуратури не сформулювали жодних звинувачень у бездіяльності, замовчуванні справи чи запізнілому реагуванні — ні щодо настоятеля парафії, ні щодо курії, ні щодо кардинала Войтили. Також не було таких звинувачень і з боку матерів жертв, яких опитували під час слідства.
Отець Юра, коли дізнався про дії о. Лоранца, поїхав у парафію, де цей священник служив раніше, щоб дізнатися, чи не була там також помічена така його поведінка. Це була парафія в Кобєжині. Припущення щодо о. Лоранца не підтвердилися; але о. Юра дізнався від місцевих лікарів, що священник демонстрував деяку дивну поведінку. Курія мала намір направити його на психіатричне обстеження у зв’язку з його діями щодо дівчат у Мутному.
Варто додати, що слідчий відділ Служби безпеки також надіслав запити до повітових відділень, на території яких о. Лоранц раніше працював у парафіях, із запитанням, чи не надходили скарги або повідомлення про його невідповідну поведінку щодо неповнолітніх, але ствердної відповіді не отримав. Зі збереженої документації СБ не випливає — а на це натякає Овербек, — що «архієпископ Войтила мав проблеми з о. Лоранцом, перш ніж направив його до Єлесьні». Також у цій документації не зазначено, що після відбування покарання цей священник допустився рецидиву. Однак Овербек, всупереч критичному аналізу, вважає, що на це вказує лист до кардинала Войтили, опрацьований і написаний працівником Служби безпеки від липня 1974 р., в якому анонімний парафіянин скаржиться на неоднозначну поведінку о. Лоранца щодо дівчат у Закопане. На підставі лише цього анонімного листа, опрацьованого СБ в межах оперативних заходів — не знаючи обставин і мети його написання і не маючи інших джерел інформації щодо цього, — не можна робити таких далекосяжних і однозначних висновків.
— Гутовський і Овербек також закидають те, що о. Лоранцу після відбування ув’язнення дозволили повернутися до обов’язків священника і він знову міг розбещувати дітей.
— Як історик, я читаю ті ж самі документи, що й Гутовський з Овербеком, але роблю інші висновки. В листі до о. Лоранца після його повернення з в’язниці, де він провів понад рік, кардинал Войтила наголошує, що будь-який злочин має бути покараний; є провина — і має бути понесено покарання. Він зазначає, що церковний суд справді відмовився від призначення покарання — у зв’язку з тим, що о. Лоранц уже був покараний цивільним судом, — але це не заперечує його злочинів і не скасовує його провину. Беручи до уваги каяття, щиру зміну на краще і бажання виправити скоєне зло, кардинал Войтила скасував суспензу і частково дозволив о. Лоранцу повернутися до душпастирської роботи, — але не до праці з дітьми та молоддю. Його насамперед делегували до Закопаного, де він перебував у монастирі й переписував літургійні книги, — але не служив у парафії, лише допомагав там у чітко визначених справах. Усе це відбувалося під наглядом місцевого настоятеля, який за два роки звернувся до курії, щоб о. Лоранца знову призначили вікарієм, але без права спілкуватися з молоддю і проводити катехизацію. Можна припустити, що настоятель здійснював контроль за душпастирським служінням о. Лоранца, а прохання призначити його вікарієм під час кадрової нестачі в парафії випливало зі спостереження за його поведінкою.
— А як у світлі документів Служби безпеки (СБ), над якими Ви працювали, можна оцінити поведінку Кароля Войтили щодо о. Сургента?
— Негайна реакція курії була і щодо другого священника, про якого йшлося в репортажі та книжці, — Євгеніуша Сургента, який припустився ганебних вчинків щодо неповнолітніх хлопців, міністрантів. Овербек переконує читачів, що Войтила, направляючи о. Сургента на служіння в Кічору, де той учинив злочини, знав про слабкість священника до хлопців і що через це його часто переводили. Тоді як детальний аналіз актів СБ не дозволяє зробити висновок, що раніше о. Сургента переводили з парафії на парафію через розбещення ним неповнолітніх. Співробітники СБ часто підкреслювали, що священник був людиною дуже конфліктною. Швидко вступав у конфлікти з настоятелями, водночас уміючи згуртувати навколо себе вірних. Через це на терені парафій, де він перебував, легко виникали конфлікти та поділи. Саме це було причиною його частих переведень. А коли його направляли на іншу парафію, то вірні часто зверталися до курії, щоб його залишили. Важко припустити, що вони просили би про це, якби там мали місце педофільські вчинки і людям було б відомо про це.
Перші повідомлення про сексуальне насильство о. Сургентом над хлопцями під час роботи в Кічорі, що належала до парафії в Мілувці, з’явилися за два роки після його перебування там. Наприкінці червня 1973 р. до курії в Кракові прийшов анонімний лист, у якому розповідалося про це. На підставі аналізу документу ми дізналися, що реакція курії була негайною. Курія через настоятеля передала о. Сургенту наказ з’явитися у Кракові для з’ясування справи. Отець Сургент розмовляв із єпископом Петрашком і кардиналом Войтилою. Священника негайно усунули з парафії та віддали на рішення його єпископа — бо о. Сургент був священником Апостольської адміністратури Львівської архідієцезії в Любачові (частина колишньої Львівської архідієцезії, яка залишилася в межах ПНР). І хоча він працював на території Краківської архідієцезії, проте формально не був у ній інкардинований, а перебував у юрисдикції Апостольського адміністратора в Любачові.
Кардинал Войтила не мав повноважень накласти покарання на о. Сургента і поставити його перед церковним судом. Але коли він отримав інформацію про його ганебну поведінку та порозмовляв із ним, то ухвалив рішення усунути священника з Краківської архідієцезії й віддати цю справу для розгляду єпископу Апостольської адміністратури в Любачові.
Про злочинні дії о. Сургента водночас стало відомо світській владі. Справу досліджувала СБ повітового рівня в Живці, а потім — воєводський слідчий відділ СБ. Отця Сургента заарештували 24 серпня 1973 р. і невдовзі покарали, засудили та ув’язнили. Як і у випадку о. Лоранца, під час аналізу документів, зібраних державним слідством, я не натрапила на жодні звинувачення у запізнілій або невідповідній реакції щодо о. Сургента на адресу кардинала Войтили чи курії.
В актах апарату безпеки записано, що Краківська курія 18-22 червня 1973 р. провела розслідування й розмовляла з хлопцями на плебанії в Мілувці. Видно, що курія не приховала справу, а негайно вжила заходів. Також бачимо швидку реакцію і бажання вивчити й дослідити справу. А наслідком цього слідства було рішення негайно усунути о. Сургента з дієцезії і віддати у розпорядження єпископу, якому він підпорядковувався.
Автори фільму та книжки посилаються на перехоплений Службою безпеки документ, із невизначеною датою, висуваючи тезу, що курія та кардинал Войтила знали про зловживання о. Лоранца ще раніше і не реагували відповідно. Цей документ не зберігся в справі о. Сургента. Ми дізнаємося про нього з аналізу оперативних матеріалів, зібраних функціонерами СБ у той період, коли вони намагалися схилити о. Сургента до співпраці, тобто наприкінці 1969 р. Зі змісту цього перехопленого документу випливало, що єпископ Ян Новицький (з Любачова) засудив о. Сургента за дії щодо неповнолітнього хлопця. Мати цього хлопця нібито письмово повідомила про справу Краківську курію і особисто представила її єпископу Яну Петрашеку. Про те, що сталося, також мали знати віцеканцлер і єпископ Юліан Ґробліцкій. Як було розв’язано справу — невідомо, хоча інформація мала дійти з Кракова до Любачова, оскільки місцевий єпископ висловився щодо цього. На підставі цього документу СБ підготувала анонімний лист, щоб не викривати джерело походження оригіналу, і представила його о. Сургенту як компромат. Однак, імовірно ця інформація не була, так би мовити, «підтвердженою». На цій підставі о. Сургент починає співпрацю зі СБ, але вже у квітні 1970 р. розриває її, пояснивши, що це не сумісне з його совістю, що він розглянув можливі наслідки, що не почувається винним. Отже, можна зробити висновок, що матеріали СБ не були аж такими викривальними. Ця тема безумовно потребує подальшого дослідження та ознайомлення з документами з церковних архівів. Натомість припущення, що причиною переведення о. Сургента з парафії на парафію були його вчинки, пов’язані з розбещенням неповнолітніх, не знаходить достатніх підстав у документах СБ, які ми маємо в розпорядженні.
— А як у світлі проаналізованих Вами документів СБ представлено реакцію кардинала Войтили щодо дій наступного героя книжки Овербека, о. Казимира Ленарта?
— Розповіді про о. Казимира Ленарта немає в репортажі Гутовського, але є в книжці Овербека. Овербек звинувачує священника й кардинала Войтилу на підставі листа від 1967 р., написаного парафіянкою, — хоча немає впевненості, що він дійшов до Краківської курії. Ніщо не вказує на те, що в листі містилася така інформація — як це припускає Овербек.
Отець Казимир Ленарт був молодим священником, який — як це описує СБ — «любив світське життя». Він часто ходив у кіно, їздив на мотоциклі, любив музику і був, як він сам казав, «прогресивним» священником. Це викликало негативну реакцію частини вірян парафії в Райчі, зокрема, старших жінок. Це була його перша парафія, де він працював із 1965 р. У жовтні 1967 р. о. Ленарт потрапив на мотоциклі в аварію, в якій він збив перехожого. Але звинувачень йому не висували, бо постраждалий у стані алкогольного сп’яніння вибіг на вулицю. Наприкінці 1967 р. працівники СБ з метою залучити о. Ленарта до співпраці повернулися до цієї справи.
Під час розмови, коли священника розпитували про стосунки з настоятелем та парафіянами, о. Ленарт повідомив слідчому, що анонімного листа надіслала до курії місцева група старших жінок, яким він не подобався через свій світський спосіб життя. Також священник додав, що цей лист не потрапив до курії — бо він перевіряв це по своїх каналах. У записці слідчий зазначає: на підставі цієї розмови він вважає, що о. Ленарт — щирий як щодо розповіді про свій стиль життя, так і щодо листа; а підтверджує це оригінал листа мешканців Райчі до курії, який перехопила СБ, переглядаючи кореспонденцію. Це означає, що лист не дійшов до курії — як і казав о. Сургент. Лист не зберігся у документах СБ, про нього відомо лише зі слів слідчого. Згідно з описом, у ньому йшлося лише про те, що о. Ленарт часто ходить у кіно і є сучасним священником. Слідчий нічого не згадує про те, що парафіянки нібито скаржилися на неоднозначну чи ненормальну поведінку священика з погляду моралі. І на це треба звернути увагу.
Тим часом Овербек, описуючи цей випадок, розповідає, що в листі парафіянки скаржаться на о. Ленарта, бо він «деморалізує дівчат». Це припущення — невиправдане. Також невиправданою є гіпотеза, що причиною переведення священника з парафії в Райчі була його сексуальна поведінка. В цій парафії о. Ленарт перебував три роки. А переведення вікарія після такого терміну — це звичайна і природна річ. Із документації Інституту національної пам’яті жодним чином не випливає, що о. Ленарта перевели з якоїсь іншої причини або через підозри в сексуальних домаганнях. Також вони не свідчать про те, що кардинал Войтила отримував інформацію щодо непристойної поведінки о. Ленарта.
Апарат безпеки, безперечно, збирав інформацію, щоб мати компромат на о. Ленарта і схилити його до співпраці. Написання анонімного листа також планувалося. Записано, що о. Ленарта відвідують дорослі жінки та школярки. Після уроків релігії він нібито часто відпускає хлопців і залишається з дівчатами ще на якийсь час. Сам священник розповідав, що залишався з ними наодинці, щоб обговорити деякі справи, пов’язані зі стосунками між чоловіками та жінками. Ці теми залишилися нерозкритими і непоясненими та потребують подальшого вивчення.
Як бачимо, щодо о. Ленарта є деяка інформація, яку СБ отримала від особистих джерел і яка потребує подальшої перевірки. Однак на підставі матеріалів, які збереглися у справі кандидата в таємні співпрацівники, неможливо звинуватити о. Ленарта в розбещенні.
— А як у світлі джерел ставитися до справи о. Болеслава Садуся, яка у репортажі Марціна Гутовського представлена як коронний доказ того, що кардинал Войтила захищав педофілів, висилаючи їх за кордон?
— Ця справа також потребує подальшого поглибленого дослідження. З документації СБ виникає, що о. Садусь був гомосексуалістом і що у Кракові вибухнув якийсь скандал, пов’язаний із його схильностями. Але чи педофільський? Це потребує поглибленого дослідження. На підставі аналізу документації СБ можна стверджувати: зловживанням є твердження, нібито Войтила знав, що о. Садусь кривдив дітей, та через це вислав його в Австрію. Наявні документи не дозволяють висунути таку далекосяжну гіпотезу.
Звинувачення на адресу кардинала Войтили сформульовані на підставі значно пізнішого документу. Він з’явився через сім років після від’їзду о. Садуся до Австрії. Це нотатка, складена на замовлення IV департаменту Міністерства внутрішніх справ, коли Войтилу вибрали Папою, в пошуках того, що можна було б використати проти Папи.
Як доказ того, що Войтила прикривав поведінку о. Садуся, Гутовський представляє документ з архівів Віденської архідієцезії, який не містить інформації про гріхи священника. Відомо, що кардинал Войтила мав прекрасні стосунки з тодішнім Віденським архієпископом, кардиналом Кенігом, і можна запитати, чи таку інформацію не переказали усно. А те, що о. Садусь дуже добре знав німецьку мову і був скерований не в Німеччину, а в Австрію, може свідчити про те, що кардинал Войтила віддав його під опіку довіреної людини. З дослідницького погляду, роблячи запит в Австрії та розмовляючи зі свідками, треба би поставити таке запитання: чи були там із боку о. Садуся якісь негідні вчинки? Досі нам нічого такого не відомо і ми не знаємо про жодні джерела, які повідомляли б, що в Австрії він робив те, що свідчило би про його педофільську поведінку.
У репортажі Гутовського також з’являється закид щодо кардинала Войтили, що він, бувши папою, підтримував контакт з о. Садусєм, а ще раніше навіть відвідував його в парафії в Австрії. Факт, що Войтила відвідував його в Австрії як Краківський митрополит, також може свідчити, що це був своєрідний контроль: чи все там добре.
Натомість ці контакти представлені як доказ добрих стосунків, наслідком яких було приховування сексуальних зловживань. Це приклад однобокого мислення, а не постановка запитань, спрямованих на пояснення справжніх причин такої, а не іншої поведінки. Тільки різнобічний розгляд документу, постановка різних запитань і пошуки відповідей на них дозволять нам повніше дізнатися правду.
— Перейдімо до звинувачень щодо кардинала Адама Сапєги, що він нібито розбещував молодих священників, а Войтила, як клірик, виховувався в атмосфері таємниці, якою оточували такі вчинки, і це мало вплинути на його подальшу діяльність як єпископа і Папи.
— Тут ідеться про питання, також порушене в репортажі, тобто про о. Анатолія Бочка та звинувачень, які він висунув проти кардинала Адама Сапєги. Історики дуже обережно підходять до цих одкровень. Аналізуючи ці документи, потрібно звернути увагу на кілька аспектів. Отець Бочек мав репутацію ненадійного священника. Він таємно співпрацював із Міністерством громадської безпеки (UB) в 1947-1956 рр., водночас бувши активним «священником-патріотом», а отже, священником, глибоко залученим у співпрацю з комуністичною владою. Спочатку UB вважало його цінним джерелом, але пізніше його кваліфікація змінилася через дуже слабку його позицію серед духовенства, а також через численні особисті слабкості й залежності.
Якщо говорити про його донос щодо кардинала Адама Сапєги, в якому він звинувачує ієрарха у домаганнях і навіть у сексуальному насильстві, — обов’язково потрібно звернути увагу на історичний контекст. Отець Бочек не повідомляє про гомосексуальну поведінку кардинала Сапєги ні до 1950 р., ні після 1950 р. Інформація, яку він подає, з’являється в липні й вересні 1950 р., і в ній вказано на поведінку кардинала в лютому чи березні того року. Потрібно подивитися на контекст цього звинувачення. 22 березня 1950 р. о. Бочек брав участь у з’їзді священників-патріотів у Варшаві, де виступив із прокомуністичною промовою. Ще раніше кардинал Сапєга картав його за діяльність у русі священників, які підтримують владу; але цей виступ на з’їзді у Варшаві переповнив чашу. Відразу після повернення священника з Варшави 29 березня кардинал Сапєга провів із ним розмову, суспензував його і наказав поїхати на реколекції до отців-редемптористів.
Варто зазначити, що звинувачення о. Бочека проти кардинала Сапєги з’являються саме в цей період натягнутих стосунків і безпосереднього конфлікту. Це також був час, коли йшли перемовини щодо угоди між державою та Церквою, рішучим противником якої був кардинал Сапєга. І, звісно, СБ намагалася знайти інформацію, яка б його компрометувала. Це тема, яка потребує подальших досліджень; але потрібно зважати на обставини.
На підтвердження слів о. Бочека Гутовский навів свідчення о. Містата від 10 серпня 1949 р., тобто в день затримання цього священника у справі про шпигунство, яка передувала так званому процесу Краківської курії 1953 р. Однак у документах слідства проти о. Містата таке зізнання відсутнє. Там є тільки протоколи допитів о. Містата як підозрюваного. І тут варто зауважити, що оригінал документу від 10 серпня досі не знайдено і він відомий лише у вигляді незавіреної копії як протокол допиту свідка. Проте ніщо не вказує, що в 1949 р. велася якась справа проти кардинала Сапєги, в межах якої о. Містата могли допитувати як свідка. Якщо говорити про формулювання, які нібито використовував о. Містат, то вони дуже схожі на формулювання зі звітів о. Бочека. Всі ці обставини породжують серйозні запитання. Також варто звернути увагу на людину, пов’язану з обома цими документами: йдеться про співробітника Міністерства громадської безпеки Кшиштофа Сроковського. Він записаний як слідчий, що допитував свідка о. Містата в 1949 р., а за рік по тому прийняв звіт від інформатора із псевдо «Лютий», тобто о. Бочека. Сроковський не вів справу о. Містата. Його прізвище у справі капелана Сапєги з’являється лише як людини, що асистувала (як свідок) при обшуку.
Обидва ці документи — звіт о. Бочека та копія протоколу допиту свідка о. Містата — були вислані у вересні 1950 р. до Варшави як компромат на кардинала Сапєгу. Але ми не знаходимо жодної інформації про те, що вони були використані апаратом безпеки центрального рівня. На звіті о. Бочека була примітка, що інформацію потрібно перевірити. Виникає питання: результат перевірки UB був негативний, чи лише були сумніви? Це також потребує подальших досліджень.
А якщо ми спробуємо прослідкувати попередню і пізнішу долю офіцера Сроковського, то з’являться чергові запитання. У червні 1950 р. було подане клопотання про переведення Сроковського з Кракова у зв’язку з тим, що «він підірвав свій авторитет неналежним поводженням з агентурою (пішов випити до ресторану зі священником-інформатором)». Тоді до переведення, імовірно, не дійшло, але Сроковський із місяць був у відпустці. В 1951 р., однак, його перевели або підвищили, призначивши до Познані на посаду керівника V відділу Міністерства громадської безпеки. У цьому відділі був підрозділ, який займався спостереженням за священниками. На цій посаді Сроковський зловживав алкоголем і розкраданням. Його звинуватили у привласненні оперативного фонду, підробці квитанцій, перебуванні в нетверезому стані та сварці з погрожуванням зброєю. Врешті-решт, його затримали, звільнили з лав Міністерства громадської безпеки, віддали під суд, а Військовий окружний трибунал у Познані засудив його до п’яти років ув’язнення.
А раніше, коли було відкрито справу про його бійку та фінансові махінації, він самовільно покинув робоче місце, після чого його знайшли й арештували в Закопаному. Натомість у документах о. Бочека є запис про те, що до нього приходила жінка і, представившись, сказала, що вона дружина того Кшиштофа Сроковського, при арешті якого отець був присутній на Губалувці. У справі Сроковського також знаходимо підтвердження, що після дезертирства з Познані він відвідав інформатора з псевдо «Лютий» (о. Бочек) і вони разом пили горілку на Губалувці. Така довіра Сроковського до о. Бочека — ще одна стежка для подальших досліджень і спроби прояснити дуже складну справу звинувачень проти кардинала Сапєги.
— Чи є серед джерел Інституту національної пам’яті матеріали про інших священників із Краківської архідієцезії того періоду, коли йшлося про розбещення неповнолітніх?
— Я поки що не знайшла таких документів. Не виключаю, що при аналізі наступних матеріалів такі свідчення можуть з’явитися. Натомість є інші моральні справи; але вони стосуються не розбещення неповнолітніх священниками, а радше стосунків із жінками.
— Чи досліджуватимете Ви архіви Краківської курії? Що ще можна зробити, щоб мати змогу повністю прояснити й оцінити діяльність кардинала Войтили у цій царині? Що можуть нам розповісти церковні архіви? Як персональні справи священників у церковних архівах можуть допомогти в дослідженнях на тему, що нас цікавить?
— Потрібен запит до церковних архівів. Але важливо досліджувати не лише персональні справи священників, а й матеріали судових справ у церковних судах і адміністративні справи. Також потрібно використовувати інші документи державного походження, наприклад, Управління у справах релігії. Деяка інформація потрапляла безпосередньо до партій — і саме там їх потрібно шукати, як на центральному рівні, так і на рівні місцевих комітетів Польської об’єднаної робітничої партії (PZPR). Важливим джерелом також можуть бути розповіді безпосередніх свідків. Звісно, як і будь-яке інше джерело, їх треба теж перевіряти й критично оцінювати.
— Що ще потрібно зробити?
— Також важливо у дослідженнях періоду ПНР щодо педофілії не обмежуватися лише церковним середовищем. Це проблема, яка зачепила не тільки Церкву, а й школи, заклади опіки, виховання, молодіжні організації тощо. Щоб побачити проблему педофілії за часів ПНР у повноті, потрібно провести комплексні дослідження щодо масштабів цього явища та ставлення до нього. Це мають бути міждисциплінарні дослідження. Необхідно залучити істориків, соціологів і психологів, юристів. Потрібно дати відповіді на питання про суспільну свідомість того часу, наприклад — як до цієї проблеми ставилися тоді психологія та медицина.
Не можна оцінювати сексуальні злочини щодо неповнолітніх і реакцію на них у той період із погляду нинішнього стану знань. Потрібно брати до уваги, яким тоді було усвідомлення наслідків педофілії для жертв. Покарання за ці злочини не були великими. Це свідчить про те, що суспільство не усвідомлювало їхньої величезної шкоди та глибоких наслідків для психіки.
фінансово.
Щиро дякуємо!
